- Це просто жах! – скаржилась своїм подругам молода матуся Світлана, сподіваючись на те, що вони дадуть їй хоч якусь цінну пораду. – Мені здається, що Алінка просто ненавидить свою маленьку сестричку.
- Не вигадуй, - хором відповідали вони. – Це звичайні дитячі ревнощі. Показуй Аліні, що вона теж для тебе важлива, і все буде добре.
- Я показую. Як тільки можу. Та це не допомагає. Покарати її, чи що?
- Не смій. Так буде тільки гірше. Вона повинна сама звикнути до сестрички. Мусить пройти певний час, - говорила Галина, найстарша і найдосвідченіша з матусь.
- Скільки часу потрібно?
- Не знаю. Кожна дитина звикає до певних обставин по-різному.
У відповідь Світлана тільки тяжко зітхнула. Після того, як батьки забрали з пологового будинку маленьку Віру, семирічну Алінку наче підмінили. Ще коли Світлана ходила вагітною і розповідала старшій доньці про те, що скоро у неї буде сестричка, дівчинка раділа і активно цікавилась тим, коли ж настане він, той довгоочікуваний момент.
І от уже три місяці в домі немає ніякого спокою. Аліна дуже важко переживає появу нового члена родини. Стала капризною і своєнравною, а до сестрички ставиться так, ніби це ворог №1.
Аліна і тепер не обділена ні увагою, ні любов’ю. Але ж Вірі все це потрібно тепер не в меншій, а навіть в більшій мірі.
Аліна ж бачила всю цю ситуацію по-іншому. Раптом вона, яка нещодавно була красунечкою, маленькою принцесою, в один момент стала «старшою сестрою». За ці кілька днів нічого ж не змінилося. Лише ставлення до неї батьків. До дівчинки мама і тато тепер відносяться як до дорослої. І тільки роздають команди: «Подай!», «Принеси!»
І чому всі у захваті від тієї рожевощокої крикухи? З нею ж неможна ні поговорити, ні погратися. Її, Аліну, відсунули десь на задній план, ще й дорікають їй тим, що вона не поділяє цього загального захвату.
Це постійне: «Чому ти не любиш Віруньку?»
У відповідь дівчинці хотілося кричати: «А за що її любити?»
«Коли я кличу матір, то вона просить мене зачекати, а коли починає верещати Вірунька, мама миттєво кидається до неї, - обурюється Аліна. – А мені говорять, що я старша і повинна її любити та захищати. Ще чого!»
Дійшло до того, що Аліна розділила всі речі на свої і Вірині і, взагалі, перестала бувати в кімнаті сестрички. Її дратувало безкінечне мамине «люлі-люлі». А бабуся, як на зло, подарувала малій ще й плюшевого пінгвінчика, який, при натисканні на його живіт, співав те саме «люлі-люлі».
Коли до Аліни приходили подружки, вона зачинялася з ними у своїй кімнаті і скаржилась на те, що через дитячий плач не може ночами спати.
Так сталося і цього разу. Скориставшись моментом, коли Віра заснула, Світлана вибігла в найближчий магазин за хлібом. Уходячи, попросила доньку поколихати немовля, якщо воно раптом прокинеться. Хоча здогадувалась, що Аліна нізащо не підійде до дитячого ліжечка, навіть якщо мала кричатиме на всю квартиру.
- Поглянь, що я принесла, - сказала Аліні її однокласниця Тетянка, показуючи якусь чорну квадратну коробочку.
- Що це?
- Радіо.
- Щось не схоже воно на радіо.
- Зараз побачиш. У тебе ж є де його ввімкнути?
Аліна указала на одну із розеток, які знаходились у неї в прихожій.
Тетянка з трудом запхнула туди радіо. В отвір розетки вліз тільки один із штирків.
- Чого воно не грає? – запитала Аліна, радіючи з того, що у подруги нічого не вийшло.
- Не знаю.
- Що це за запах? – в кімнаті запахло плавленою пластмасою.
В обох дівчат не було сумніву в тому, звідки доносився цей запах. Аліна підбігла до радіо і спробувала висмикнути його з розетки, але в цей момент радіо охопили перші язики полум’я. Дівчинка крикнула і швидко забрала руки.
- Впеклася?
- Впеклася.
Кілька секунд дівчата перелякано стежили за тим, як вогонь піднімається все вище і вище. Коли його червоні язички вже лизали портьєри, що висіли над дверима, Тетянка крикнула:
- Тікаймо!
- Тікаймо, – повторила Алінка.
Обоє кинулись до дверей. Вони були замкнені, але Аліна без проблем знайшла запасні ключі. Біля самих дверей дівчинка на щось наткнулася. Спіткнувшись, Аліна голосно зойкнула. Тетяна побачила в диму якусь білу іграшку, яка раптом почала співати: «люлі-люлі».
Аліна завмерла на місці.
- Де ключі? – смикнула її за руку Тетянка.
- Бери, - вона сунула їй в руку зв’язку ключів, а потім, прошепотівши щось незрозуміле про те, що вона старша, побігла назад, в середину квартири.
Кімната швидко заповнювалась їдким темним димом. Тетянка кілька разів кликала поругу, але та не відзивалася.
Далі знаходитись в цій квартирі Тетянці було страшно, а тому, відчинивши з третьої спроби тремтячими руками двері, побігла кликати на допомогу.
- Як там твоя Алінка? – зустрівши через кілька днів Світлану, запитала у неї Галина.
- Все добре. Декілька незначних опіків, в яких вона не перестає звинувачувати Віруньку. Хоча це саме вони з подругою додумались запхнути радіо в непристосовану для цього розетку.
- Але ж вона врятувала малу. А це вже багато про що говорить.
- Дякувати Богу, - перехрестилася Світлана. – Байдуже, яких збитків завдала нам та пожежа. Головні мої скарби зі мною.
Те, що сталося, було шоком для всієї родини. Світлана ще не скоро забуде момент, коли, повернувшись з магазину, побачила, як біля її квартири, з якої валив дим, зібралося багато людей. І перелякану Алінку, яка вибігла з того диму з немовлям на руках.
Через цей шок Світлана вже кілька ночей не могла спати. І ось тепер, коли вперше за цей тиждень її підкорив сон, вона прокинулась о третій ранку від дивних звуків, які доносились із дитячої кімнати. Уже чітко уловивши «люлі-люлі», стривожена мати зіскочила із ліжка. «Що це? Іграшка співає?» А потім пригадала, що це не може бути іграшка, бо ту сильно пошкодило полум’я і її довелося викидати.
Світлана навшпиньках підійшла до дитячої кімнати. «Люлі-люлі» чулося все голосніше. Вона тихенько причинила двері. Коло дитячого ліжечка сиділа Аліна. Рукою, яка не була перев’язана, вона легенько гойдала ліжечко Віруньки і старанно наспівувала знайому мелодію.
Світлана так само тихенько причинила двері. Навіщо лякати Алінку? Нехай дівчинка і не вміє привселюдно висловлювати свої почуття. Нічого страшного. Тепер Світлана знає, що Аліна любить свою сестричку і ніколи не покине її в біді.
