ЗИМОВА КАЗОЧКА
(переклад з німецької)
Пауль і Паула жили на краю селища, у будиночку під шпилястим дахом. Літом доглядали за садком, у якому цвіли айстри, гвоздики, настурції, пахучі трави, різні овочі, а зимою ковзалися на лижвах по замерзлій річці. Сніг випадав рідко – один, два, три рази на цілий рік – зате скільки! Його було так багато, що будиночки покривалися ним аж до самих карнизів, а ось від ріки залишалися тільки золоті верхівки плакучих верб, що сиротливо стриміли над гладкою блискучою білизною.
Вдень Пауль працював, а Паула залишалася вдома і плела з яскравої вовни - шапочки, светри, довгі яскраві шарфики, які потім дарувала, чи продавала на ринку. Не тому, що сімя не мала за що жити. Якраз навпаки, Паула була художником в душі і так гарно плела, ніби писала маслом по полотні. Під її тонкими гачками розпускалися квіти, ставало і заходило сонце, розліталися пружинистим віялом різнокольорові метелики й осінні листочки. У її светрах-картинах парадувалися всі дорослі з селища, і – скажу вам правду – їм заздрили навіть столичні модники, а діти ніколи не хворіли, тому що вовняні сонечка на шарфах гріли не гірше справжнього.
Із залишок ниток Паула робила “ціпяток”. Крутила клубочки, а потім прилаштовувала до них картонні ніжки і дзьобики, дарувала їх чоловікові на Новий рік і на Різдво, та перед тим, як заховати під ялинку, довго тримала в руках і думала про Пауля, наповнюючи талісманчики коханням і теплом. Сам Пауль до “ціпяток” ставився байдуже, дякував дружині і ставив мякі клубочки на буфет, де їх вже назбиралося стільки, що вистачало б на цілу іграшкову ферму.
Вважав, що на свята треба дарувати щось вишукане, корисне. Тому тиждень перед Різдвом їздив до міста на пару днів і привозив звідти то біжутерію в довгих оксамитових пеналах, то пакунки з атласною чи шовковою білизною, то кручені свічки, які пахли хвоєю. Одного разу привіз великого гнома, що дуже нагадував старого діда... Паула спочатку подумала, що він зі скла, бо був дуже гарний, хоча від нього йшло пронизливе світло. Воно було ніби мертве і одночасно живе. Віддавало якимсь неприємним холодом. Вона зразу відчула, що воно не добре і, не відаючи цього сама, мерзлякувато зіщулилась. Коли доторкнулася до вологої блискучої косички, відчула, що ніби обпеклась – пекло дуже, а згодом почало щипати. Пальці оніміли і намокли, під ними утворилися дрібненькі пухирці.
“Це лід, - сказав Пауль. – Він оброблений спеціальною речовиною і не топиться при кімнатній температурі. Тільки не став його біля каміна, добре? Не знаю, чи доживе він до весни, проте, хоч помилуємося ним. Він фосфорить у темноті, ось поглянь, я зараз вимкну світло”. Милуватися гномом Паулі не хотілося. Вона тихо шмигнула у ванну, відкрила гарячий душ. Правда, вона хотіла відкрити гарячий. Та з труби потекла холодна, зів’яла вода, яка не зігрівала, а лише дрочилася з нею вдаючи ілюзію тепла.
Пауль напівлежав на дивані у темній вітальні і, ніби зачарований, дивився на дивну сидячу скульптуру з жовтим волоссям у смішних капцях. Різнокольоровий лід зломлено переливався, ковзаючи у променях єдиного на всю вулицю ліхтаря. Гном – правдивіше це була гномочка – усміхалася одним кутиком губ, ледь помітно, ледь-ледь. Друга половина обличчя залишалася серйозною. Пауль примружувався на тьмяне освітлення, і в його голові, самі по собі, як спалахи зірок виринали з порожнечі слова. Яскраві, виразні, огранені, ніби діаманти, надзвичайно вірні. Це були чародійні слова. З них самі по собі складалися рядки, а згодом – вірші катрени. Пауль почувався оленем, якого поранили в серце вишневою кісточкою. Вірніше, поранили давно, але зараз кісточка несподівано почала проростати.
На ранок Пауля прокинулась від холоду. Встала, тремтячи, намагалась запалити камін, але полум’я їдко диміло і кидалося в різні сторони від її рук. Нарешті тоненький золотисто-помаранчевий пагінець вогню проник крізь кіптяву і чорноту, але він виглядав хворобливим і зниділим. Гномиху поставили між ялинкою і буфетом, подалі від відкритого вогню. Не дивлячись на чудо – лід підтопився, жовті косички потоншали, а лице злегка зменшилося, зробилося ображеним і злим. Півусмішки перетворилося у криву лінію. У всякому випадку так здавалося Паулі. У тому місці, де різнокольорова вода намочила паркет, з підлоги виросла крихітна бурулька – сталагміт.
- Ну ось, просив я тебе так сильно не напалювати, - невдоволено сказав Пауль.
- Та ж я замерзла вві сні, - оправдовувалася Паула, - Зимно в нас не тепло! Подивися на термометр, чотирнадцять градусів.
- А тобі скільки треба? І що він показує, коли висить на самому протязі. Ось куди треба, - і зірвавши зі стіни пластикову трубочку, поставив її на поличку над каміном. Червоний спиртовий стовпчик зразу ж поповз вверх. Пауль вдоволено хитнув головою. – Дев’ятнадцять. А говориш – «змерзла.»
Та Паула все - одно тряслась від холоду. Чим дальше, тим сильніше, з муками, до сліз, до болю в суглобах, до судом в занімілих пальцях. Хотіла вив’язати собі шалик або светер, та в будинку, як на зло, закінчилися нитки, а в магазині замість теплої жовтої вовни залишилася тільки холодна синя синтетика. Повільно тягнувся різдвяний тиждень. Пауль більшу частину дня проводив за письмовим столом, складав вірші – довгі й заворожуючі, і маленькі історії. Йому здавалось, що його думка обнімає весь світ, тоді як насправді, вона звузилася до розміру гірчичного зернятка. Дивна ілюзія…
Він полюбив пустку і тишу, і сумну красу падаючого снігу. А сніг тепер йшов все частіше і частіше, майже кожен день. Навіть у сонячну погоду за вікном танцювали білі мухи, обліплюючи скло, місячними блискітками осідали на карниз. Їх тягнуло до будиночка під шпилястий дах все сильніше і сильніше, так як залізну крихту до магніту або, як метеликів до освітленого ліхтаря. «Це все твоя гномика, - жалілася Паула, - ставлячи полохливо чашку гарячої кави на край стола. Проте, кава враз починала охолоджуватись, і Пауль морщився сьорбаючи нудотно - прохолодний напій. - Твій льодяний подарунок цілком виморозив будинок! Подивись, як лукаво посміхається, ніби регоче над нами!»
«Ти що думаєш, що це гномиха? До чого тут вона? – Пауль нервово стенув плечима. – Ну, викинь її, якщо хочеш... Я тобі її на Різдво подарував. Хоча подарунки не можна викидати, це все-одно, що плюнути людині в обличчя. Але ти викинь, якщо не подобається...»
Паула мовчки кусала губи – плювати комусь в обличчя не було в її правилах, а тим більше коханому чоловіку – і вона непомітно посунула гномиху ближче до вогню каміна.
Льодяна скульптурка поступово топилася і ніби злоякісна пухлина розповзалася по будинку, проростала метастазами, то тут, то там. Стеля була у сяючих торочках бурульок з тоненькою шкоринкою інею, скатертина була оббілена ламкими сніговими кольорами, в кутку утворилася льодяна гірка поруч зі шухлядою для взуття. Срібні розливи на стінах і діамантові підвіски на люстрі. Було красиво й дивовижно. Невдоволені стогони Паули почали дратувати чоловіка, а хрустка білизна кімнат заспокоювала, повертала цілісність, занурювала у світлу, приємну задуму.
До Нового року від «гнома» залишився жовто-синій пляцок, проте дім перетворився у казковий льодяний палац. Тільки під ялинкою темніла пляма, яка не замерзала, а от від жменьки “ціп’яток” на буфеті тягнулася вузенька чорна проталинка.
