Вечірня втома. Місто влягається для спочинку. Вулиці здаються осиротілими. Ти вишукуєш тепла. Та його немає в цьому місті північних вітрів. Будинки злякано туляться один до одного, намагаючись хоч трішки зблизити своїх мешканців. А хто зблизить нас? Незбагненність пізньої осені, як прощальний цілунок, тремтить на вустах непроминущою трагічністю. Боюся думати, хапаючись за обман отого спокою, що останньою межею проходить крізь згорьоване серце. Це місто моїх убитих снів про щастя, де гілкорука надія боязко стукає в закутане неприступністю вікно твоєї стиснутої оточуючими душі.
Руки. Згадую твої руки. Вони малюють наше уявне життя — водночас таке недовершене і в той же час гармонійне. У ньому немає неправди і звичок міської відстороненності.
«...Очі текли гірськими струмками, обминаючи втиснуті в ландшафт юрби театральні постаті живих мерців, що вдавали з себе активних життєспоживачив, мотів з прихованим безсмертям; порожніх гравців у сенси неперевершених гострих відчуттів; двостатевих шукачів своєї приналежності до небіологічного ареалу богів. Очі намагалися віднайти ціль. Струмки жадали влитися в озеро. Бідолашні — не відають долі. Блаженні — не викривили душу у намаганнях пристосувати себе до світу, бо зникне льодяна шапка гори, відкричать останніми краплями струмки, що зміїно повзли до озера, якого ніколи не було...»
Але то не твої очі, бо ти ще сліпа, адже бачиш місто не таким, яке воно є насправді — холодним, а навпаки. І я не маю права говорити про те. Сомнамбулу юних мрій не будять осоловілим доторком дорослого істиновідчування. Хай виболить, нехай визріє. Пробач за біль твого світовходження.
Колись ми проведемо втомлено-мудрими поглядами журавлині ключі знайомих будинків, які стали нашою кам’яною шкірою, каравани орнаментально—сірих міст... І скінчиться щось, і розпочнеться... Можливо, то буде цікавіша історія чи повчальніша для нас. Боюся гадати на кавовій гущі випитих гірких днів. Боюся наврочити, боюся передчасно поховати надію. Ні, не ту — не останню. Хоча будь—яка надія по—своєму остання. Адже, коли будь—що не збувається у Всесвіті, змінюються зв’язки всіх речей, змінюємося ми, змінюються наші цілі, і досягнуте колись, в майбутньому, не буде в повній мірі тим, чого ми бажали раніше.
Ходіння прошарками пам’яті неіснуючими вулицями радості. Карма, як сума всіх вчинків людини чи людина, як вчинок суми всіх карм? Бог, який уміщує в собі людину, чи людина, яка вміщує в себе Бога? Тільки єдине — любов виправдовує зречення життя одного заради іншого. Усе інше — віддзеркалення, тіні, проекції. І втома — від буденності, від кривди, від погляду в пустку, від самотності, від людського непорозуміння і врешті решт — від себе. Буденного, скривдженого, спустошеного, приреченого на одинокість, ніким незрозумілого і егоїстичного.
Остання мить до невідомості. Ти тремтиш осикою, наївна у своєму всепрощенні мого ненавмисного зла чи навмисного добра. І не добро то значить, а намагання вірити і засинати розумом. Та не страховиська тоді породяться, просто не стане нас. Рознесе безкінечними світами п’ятипалим листям, жбурне під ноги ночі, де буде тьма віковічна за нашу нелюдську таїну випадкової зустрічі на одній із планет у долоні холодного міста, яке намагалось врятуватися, вигнавши нас на околицю.
То було і забулося. Лишився щем на вустах — присутність болю прощання.
Місто не спить. Життя рухається в його організмі. Синтез не сполучуваного. Еволюція продукує нові душі, нову мораль, новий розум. Веселка наших поглядів — локальною константою не дає можливості зачинитися небесам.
Втома. Не вечірня і не вранішня. Позачасова, позапросторова. Як нагорода за працю, як дарунок за невтечу, як результат незради. Холонуть руки від обіймів порожнього вокзалу, де ти виринаєш несправжньою і схвильованою. Повітря кришиться нам, як хліб нахабним голубам. І його так замало, мов слів, у глухонімого. Ідилією тут і не пахло від сотворіння нас самих самими собою.
Сльози... Не від трагічності, а з невміння бути без них. І вітер тут ні до чого — отой пронизливий, що висотує залишки недоторканного. Інстинктивна звичка — передчуття зими в передчуттях сповільненого серця.
« …Зойкнула тятива останньої межі...»
