Володечка заявив, що кінця світу у 2012 не буде. Не бу-де. І то без балачок. Я не дуже би йняв йому віри, бо ондечки увесь світ, починаючи з нашої криниці, тільки й торочить про свою скору кончину, то хіба ж братуха дасть тому ради? То ж цілий світ! Та на всі чотири сторони увесь! І тут на тобі – капут.
Але вже коли баба Настя, зачувши краєм настовбурченої хустини «круглосуточне зомбування» трудящих, як татко каже, й та заледве не сплюнула-а і погрозливо затрусила порепаним пальцем в бік нафарбованої тітки на екрані:
− Нема на них кари небесної! Щитає! І що вона тобі нащитає?! Тьху!..
Тітка й справді щось зосереджено підраховувала, тицяючи ручкою то на якісь хитромудрі таблиці-кола, поцятковані зорями, то на стоси календарів, що задихалися від паперового безладу на столі.
− На небі з’явиться міфологічна планета… − на телевізійну ведучу, як видно, ніяк не вплинула обіцяна бабцею «кара небесна», тож вона й далі сміло знайомила мене та Володьку, а головно − бабу Настю, з прийдешніми жахіттями світової смерті, − «планета Ікс…»
− Де-емони!.. Ич! – не вгамувалася бабця, − аби Святе письмо читали! Іроди… Забивають людям голови!
Не знаю попервах, як братусі, але мої мізки, чи-то їх повну відсутність, як при нагоді не забуває нагадати мама, та передача таки «забила». І то вже цілком та повністю. Навіть, правду кажу, днів зо два до телевізора не підходив.
− Зурочили дитину! Як стій та дивися, зурочили. Не′христі… − бабця зиркнула в мої затуманені очі, де вже назустріч принишклій Землі стрімголов мчалася та міфічна планета. Знаю, баба Настя завжди надіється на Господнє провидіння, і коли що, то відразу біжить до своєї кімнати на божу балачку, де в тьмяному пломені лампадки світяться строгі святі портрети:
− Спаси й поратуй раба від скверни, благаю тебе…. І не допусти, − зашамкотіла самими губами баба Настя, − не допусти, прошу… До телевізора … Горіти йому в геєні огненній…
Звісно, хіба хто проти, аби його рятували, коли вже треба. І я не виняток. Разом з усім світом. Та проти знавіснілої геєни, котра мала спопелити телевізор, відразу повстала моя щира душа. Мульти ж як?! За що й получила. І то по перше січня:
− Чортівня! І все тут!
Я відчайдушно закліпав очима та спробував заперечити, що мультики не мають нічого спільного з тією невідомою планетою, яка ось-ось торохне на Землю, і коли така вже доля, то хоча би успіти передивиться мультфільми. Чим більше, тим краще. Одним жалем а таки менше напередодні світового скону…
− Я тебе сконаю! Я тебе як сконаю, на все життя знатимеш! По перше число. Після празників – книжка!
Мені за власною вродженою хоробрістю хотілося бовкнути бабці, що того життя, очевидячки, зосталося зовсім мало, і за книжку, товстішу пальця, годі й братися, бо однак же прочитати не поспію, хіба тільки вистачить на малюнки… Та баба Настя розмашисто випередила мій дерзновенний крок:
− За Святе письмо сядеш!.. Пре йому кінець світу. Межи очі…
…А Володика, мені в пам’ятку′, вона хутко потягла полотенцем, чого раніше ніколи не траплялося. Братичок, вчасно не вивернувшись від грядущої небезпеки, знагла насолоджувався немилосердною розправою наді мною, затуляючи долонею вишкірені від сміху зуби:
− Ну, для тебе він уже настав, ги… І без тої планети Ікс. Читака.
А я, замість того, аби звично огризнутися, лише пронизав старшого німотним поглядом невідворотної катастрофи:
− Рятуватися треба. Рятуватися!..
− Тю-ю-ю… − закотив очі під лоба Володька, − від чого? Від бабиного чтива? Спробуй, ги…
Він хихикнув ще раз, а мені з тієї розпуки захотілося ухопити його за комір, але я вчасно схаменувся, згадавши, що кінця світу мені аж ніяк не хочеться дожидати у сорочці з надірваним рукавом. Тому я слушно обмежився ввічливим та вихованим усним зауваженням старшому:
− Ти-и, голова! Вона ж бо летить! Скоро буде видно…
− Ну і хай собі… − спробував заперечити братуха, проте натикнувшись на полум’я космічної аварії в моїх очах, запнувся: − та ти чого? Та пролетить мимо… Хіба вперше?
− А динозаври? – уключив я бортову в кілька сторінок «енциклопедію», − теж думали «пролетить»! І вже триста мільйонів, як «мимо», − єхидно перекривив я старшого, − і кісток не збереш.
− Ну, так то ж динозаври, − непевно заперечив братуха, − і давно…
− Чи каменюці неоднаково, коли літати? – хмикнув я, − і в чию дурну шпаківню та з усього маху, га?
Здається, Володька почав дослухатися до мого пророчого голосу розуму, бо в його очах теж замерехтіли злякані вогники прийдешнього страховиння:
− Що будемо робить? Як рятуватися?
Ну, а відповіді на таке запитання моя бортова енциклопедія у п’яти пошарпаних листках знайти не змогла, тому я лише зумів знизати плечима:
− А мо′ й правда, за Святе письмо?
− Иги, − Володечко зневажливо потяг підборіддям, − один ти сиротою і зостанешся. Прикриєш потилицю бабиною книжкою. Треба думати. Може розумні люди що порадять.
− Та де ж ти їх знайдеш? Розумних! Світ у розпачі! – кліпнув я, − а до криниці сходи! Там тобі зразу підкажуть. Ондечки, і дід Сокір водою запасатися почав. Наперед. На чорний день!
Братуха промовчав, проте про спасіння не забув. Тому мовчки пішов до компа. Інтернет.
Я хотів було, як уже на вдачу, оминути строгості баби Насті, та до мульта якого, бо скільки для тієї насолоди і зосталося. Аби в мами лишні гроші, то й цукерки закупити в генделі не завадить. Всі… Іще, іще… Було б добре обіграти Ромку в гонках, а то ж тричі обігнав, чи то йому фортуна, чи мишка зручніша. Та й Свєтці врешті варто сказати, хто і для чого ховав її портфеля під сходами. Не від зла, не від зла…
До всього, недалекі мої згорьовані плани скріпив братуха, що на хвилю вистромив на світ Божий обплутаного світовою павутиною носа:
− Це кінець… Інтернет аж тріщить. Таки летить… Ікс.
− Бач! А що тобі говорилося! – проте я направду не знав, чи радіти тому, що таки моє зверху, а чи ні, − а спасатися – як? Написано?
Володька знизав плечима:
− Та де-е… Мовчать.
− І ніякого сховища? Десь далеко?
Братуха заперечливо захитав головою:
− Сказано тобі – нема, значить нема.
− Хоча би який бункер придумали, коли така біда… − мені ніскілечки не хотілося мовчки прикриватися бабиною книжкою, коли з чорного неба назустріч землі летить ота вайлувата важка каменюка, − чи комбінезон якийсь. Індивідуальний…
− Ага! Капсулу. Броньовану, − кволо підтакнув братуха, − тут же світова катастрофа. Світова! А він – про капюшон, чи то – комбінезон, н-дя… Парасолькою краще прикрийся.
Братові кпини за іншої нагоди мене зачепили б, що називається, за живе, але не тепер. Бо десь у глибині душі я відчув, що навіть глибочезне підземне сховище супроти такої біди, наче лопух проти зливи, і тому змовчав. Коли б гроші, та ракетою, та десь у космос… Там спокійненько і перечекати. Я тільки хотів поділитися з братом останньою невтішною думкою, коли Володька, як не дивно, а наче читав мої думки:
− Чуєш, а чом ніхто не тікає? В кого гроші. Космічним туристом. Політай собі трохи, в ілюмінатор подивляйся, що там, як… Та гляди, і вляжеться все помаленьку, − він зосереджено застукотів клавіатурою, шукаючи, певно, запрошення на космічні тури, подалі від бабиної «геєни», та вже за хвилю додав: − нічого не розумію. Хм, тихо. Не пишуть…
Та раптом він підскочив осяяним, що я навіть сполохався різкої братової переміни – може то почали діяти невидимі магнітні бурі, що мають бути початком світового капуту.
− Не тікають! Ніхто! Значить − не бояться. Не вірять. Не буде його… Не буде! – Володька від засилля раптових ідей аж дзиґою крутнувся в комп’ютерному кріслі, − інакше би рятувальними комбінезонами давно торгували. Чи капсулами. А тут – ні словечка! – він кивнув на монітор, − і ти не вір!..
− А... а телевізор? – непевно забелькотав я на братове, − а криниця? І дід Сокір… Як?
− Ет, пусті розмови. Не слухай. – Він піднявся з крісла, − хочеш – сам перевір. – Братуха кивнув на жваве мерехтіння реклами, − нічого не знайдеш.
Шукати спасіння тоді я не став. Повірив. Сів за гонки.
…Проте за кілька днів я цілком випадково натрапив на якісь дивні братові малюнки, що більше нагадували креслення. І чесно вам скажу, нічого не розібрав би з тієї хитромудрості, коли б скраєчку око не натрапило на Володьчині каракулі: «Космічна капсула»… Ось так.
