О 13:30 з аеропорту Мюнхена мав відлетіти літак до Чикаго. Та рейс затримувався через негоду, і пасажири, аби якось згаяти час, взялися оглядати аеропорт. Олександр не пішов з усіма, а нервово ходив залою почекальні. Блукав без жодної мети. Просто міряв кроками підлогу. Було видно, що чоловікові нетерпеливиться, квапиться кудись, рветься, поспішає. Але нервове ходіння туди-сюди його мало заспокоювало, і Олександр вирішив податися на свіже повітря.
Рвучко вискочив із зали і в дверях раптом наштовхнувся на молоду жінку, мимохіть вибивши у неї з рук газету. Пробурмотів «Entschuldigung» , миттю підняв її і здригнувся від несподіванки: газета була українською...
З аеропорту Мюнхена о 13:05 мав відлітати літак до Києва. Але через несприятливі погодні умови пасажирам рейсу доводилося чекати наступного дня. Серед них була і Марія.
Марія мешкала у Львові, а в Мюнхені провідувала сестру, яка виїхала до Німеччини кілька літ тому. Відкладений рейс ще більше подовжував і без того неблизьку дорогу, адже з Києва Марія мала ще їхати потягом до Львова. На її втомленому обличчі читалося роздратування. Щоб убити час, вирішила оглянути аеропорт.
Марії було вже майже 25. Виглядала, правда, молодшою. Мала незвичне і, без сумніву, красиве обличчя, яке легко мінялося залежно від її настрою та фізичного стану. Інколи навіть могла здаватися звичайною і непримітною.
Марія працювала менеджером у перспективній туристичній фірмі. Вона любила свою роботу, її неабияк цінував директор, тож наразі не збиралася нічого в житті міняти. Попри те, що мала добротну освіту і вільно володіла англійською, французькою та німецькою, вона не мріяла про тепле місце за кордоном.
Марія любила Львів. Любила надзвичайно. Окрім сестри, тут мешкала вся її рідня, друзі, знайомі… Тут билося її серце. Вона розуміла Львів, відчувала його душу, його настрій. Львів належав їй, а вона йому.
І ось тепер, оглядаючи великий аеропорт чужого міста, Марія відчула радість і спокій. Львів її чекає. І Юліан чекає її...
Марія вже попередила його, що літак запізнюється. У відповідь отримала розчароване SMS-повідомлення. Бідний, він так скучив... Ще якихось 27 годин - і зустріне її на вокзалі у Львові. Марія вже бачила його радісну усмішку. Бачила, як іде їй назустріч, різко смикаючи головою, щоб відкинути з очей золотисте, ледь кучеряве волосся... Вона щасливо усміхнулася і міцніше стиснула в руках газету, привезену ще зі Львова.
Юліан недавно почав працювати оператором на Львівському телебаченні. Йому було 24 , і Марії подобалося, що молодший від неї. Безперечно, був доволі вродливим. Завжди весело і щиро дивився на світ своїми сіро-зеленими очима. Інколи виглядав, як маленький хлопчак. Як надзвичайно привабливий маленький хлопчак...
Думки Марії про Юліана перервав раптовий грюкіт відчинених дверей. З них прожогом вискочив чоловік, і вони обоє вже не могли розминутися. Газета вилетіла в неї з рук. Не встигла зміряти його своїм холодним поглядом, як ввічливо вибачився по-німецьки і підняв газету. З подивом блиснув оком на один із заголовків з українськими літерами.
- То ви з України? – усміхнувся доброзичливо.
Роздратування Марії відразу щезло. Це був перший українець, якого вона зустріла в Німеччині (за винятком сестри). На вигляд мав ледь за тридцять. З-під високого чола вугликами зиркали проникливі карі очі й темне волосся вдало обрамлювало його виразні, чіткі риси обличчя.
- Я зі Львова, - відповіла Марія. - Відвідувала у Мюнхені сестру.
- Ви теж зі Львова? Аж не віриться. І я там народився, ну й мешкав, поки не переїхав сюди 11 років тому. Тепер працюю в Мюнхені інженером.
-А зараз куди летите?
-В Чикаго, до сестри. Я вже давно мріяв про Чикаго. Мій рейс надовго затримали, щонайменше до вечора.
- А мій - взагалі до завтра. От і спацерую аеропортом, треба ж якось коротати час.
Марія зраділа. Тепер їй не буде так нудно. А цей незнайомець ще й досить симпатичний. Поки вона збиралася з думками, він запропонував:
- То, може, коротатимемо час разом? Якщо ви не проти?..
………………………………………………………………………………
Вперше за кілька років Олександр зустрів у Німеччині співвітчизницю. Та ще й львів’янку. Львів... Про Львів він завжди думав зі змішаним відчуттям втрати, щастя, гордості, ностальгії… І любові. Перш за все, любові.
Він літав до Львова принаймні раз на рік, але й цього було замало, аби розвіяти тугу за рідним містом.
З автомата, що стояв поруч, доносився запах кави. В нього перед очима відразу з’явилася площа Ринок, її бічні вулички, заставлені столиками кав’ярень. І спокійне біло-сіре небо, і осіннє листя, яке кружляє від поривів вітру. Отямившись від ілюзії, він випалив:
- Давайте знайомитися. Я Олександр.
- Марія… Вельми приємно.
Марії личило її ім’я. Була чимось схожа на Діву Марію, зображувану на іконах. Тонкі риси обличчя наче вивів ретельною строгою рукою майстер-іконописець. Темно-каштанове хвилясте волосся густими пасмами спадало на плечі.
Марія одразу сподобалась Олександрові.
* * *
Близько 4-ї години Марія відчула, що голодна. Вони з Олександром якраз ходили по “Duty-free”, і Марія хотіла делікатно, аби не здатися невихованою, натякнути на відвідини кафе. Та поки гадала, як це зробити, він випередив її:
- Чи не перекусити нам?
Невдовзі Марія й Олександр ласували спагетті-болоньєз у невеличкому кафе. Марія розповідала Олександрові про свою роботу, родину, друзів, знайомих… І про Юліана! Зробила це навмисно, хотіла побачити реакцію Олександра і збагнути, чи вона його цікавить. Та Олександр наразі жодним чином не виказував своїх почуттів.
А ось Марія зрозуміла, що він їй подобається.
Марія належала до жінок, які закохуються не надто часто, але швидко. Звісно, вона Олександра ще не любила, але він її відчутно приваблював. Видавався їй «справжнім» чоловіком, а не симпатичним хлопцем, як Юліан. На відміну від останнього, Олександра, як їй здалося, було важко збити спантелику. В ньому відчувався вольовий характер і сила, тоді як в Юліанові – скоріше, звичайний чоловічий егоїзм.
Олександр перервав її думки:
Вони купили якісь журнали, сиділи на лавці й читали. Їм було добре разом, хоч вони не надто й говорили. Марії лізли в голову непрохані думки про те, що їй, можливо, не вистачає стабільності, що Юліан, ймовірно, може виявитися легковажним і невірним, і навіть, що непогано би було спробувати пожити в Німеччині... Мюнхен – таке гарне місто. Стоп, щойно було чужим… До чого це вона хилить? Одружитися з Олександром і переїхати до нього в Німеччину? Ні, це просто смішно. А з чого це вона взагалі взяла, що вона йому подобається? Він просто цікавиться нею, бо вона львів’янка, і, зрештою, з ким йому ще проводити час, чекаючи на свій літак?
………………………………………………………………………………
Олександрові подобалася Марія, але він не надіявся на будь-які серйозні стосунки. Навіщо це їй? Вона не покине своє улюблене місто, свою родину, і оцього свого Юліана заради малознайомого емігранта. Тим паче, він для неї застарий, їй не більше, ніж 25 років, а йому – 35. Ні, це залишиться просто коротким приємним епізодом в його житті.
* * *
За вікнами стемніло. Була вже дев’ята година. Олександр пішов довідуватися, коли відлітає його літак. Марія більш-менш зручно влаштувалася на лавці, накрившись пледом, і напружено думала. Вона була майже впевнена, що подобається Олександрові. А ще їй почало здаватися, що вона вже менше любила Юліана. І їй остаточно захотілось поїхати з Олександром. Але вона ж не хотіла з ним одружуватися! Принаймні, поки що... От би пожити пару місяців з Олександром в Мюнхені... Але як це зробити? Вона ж не полетить з ним в Чикаго! А за той час, поки він там гостюватиме, про неї забуде. Що ж робити?
Непомітно для себе Марія поринула в сон...
………………………………………………………………………………
Олександр ішов від інформаційного бюро до відділу багажу. Отже, за пів години – початок реєстрації. Ось так обірветься несподіване приємне знайомство в аеропорту Мюнхена. Він не відчував суму. Була просто легка меланхолія, не так через розлуку з цією милою жінкою зі Львова, як через те, що все в житті скороминуще, ніщо не буває вічним. Можливо, він більше ніколи не побачить Марії. Існує багато інших подібних жінок, але такої самої нема ніде. Кожну людину Бог створив єдиною й неповторною на цьому світі…
Олександр напівсвідомо почав нашіптувати слова молитви. Подякував Всевишньому за все, попросив щасливого польоту. І пішов за багажем. Скоро він полетить до Чикаго, місто своєї мрії. А тоді повернеться до Мюнхена. Олександр навіть подумав, що слід буде помиритися зі своєю подругою. Тепер він зрозумів, що хоче її бачити, дарма, що тиждень тому йому здавалося, що вона йому надокучила. А Марія… Що ж, вона йому подобається. І, можливо, саме тому не хотів з нею прощатися. Навіщо? Це будуть порожні, непотрібні слова. Можливо, що він їй теж трохи подобається – в такому випадку їй буде неприємно з ним прощатися. А так – їхня випадкова зустріч легко й непомітно скінчиться. Марія, напевно, спить на лавці. Він просто піде і гляне на неї. А ще, либонь, залишить записку, що вже полетів і не волів її будити. Не хотів її будити… Наскільки безглузде пояснення! Втім, яка різниця, якщо вони, по суті, зовсім чужі люди і навряд чи ще побачаться.
Людей в аеропорту майже не було. Олександр здалеку глянув на лавку, де спала Марія. Обережно підійшов трохи ближче і поклав біля неї заздалегідь підготовлену записку. Так, Мадонну ніколи не зображували на іконах сплячою. Та якби наважились, мала б виглядати саме так. Лишень без картатого пледа і не на лавці в Мюнхенському аеропорту.
Якийсь час Олександр дивився на Марію. Згодом взяв свою валізу, що стояла неподалік, і пішов на реєстрацію пасажирів рейсу Мюнхен-Чикаго, що розпочалася о 21:30, п’ять хвилин тому.
* * *
«Achtung, sehr geehrte Passagiere! Um 4:10 beginnt die Meldung fйr den Flug “Mйnchen-Kyiv…»
* * *
Марія бачила сумбурні, плутані сни. Ось її сестра роздратовано гримає на неї: «Виходь уже, нарешті, заміж за Олександра, і полетите разом до Чикаго на мій похорон». Вражена Марія намагається щось заперечити, а тим часом мозок намацує гей би здогадку: «Ага, це ж сестра Олександра, вона живе в Чикаго. Напевно, вона вже добре організувала свій похорон». І справді, її сестра,будучи одночасно сестрою Олександра, каже: «Я запросила 150 гостей! А ви візьміть зі собою труну…» . Марія не була впевнена, що труну дозволять взяти в багаж. Та й узагалі, в неї є Юліан, і вона не хоче виходити заміж за Олександра. А труну вона може відправити посилкою. Тоді Марія раптом вирішила, що треба тікати. Вона побігла через порожній аеропорт і наштовхнулася на митника. Стала просити, аби десь заховав, поки її не наздогнали. Він погодився і почав заштовхувати її під лавку. Щойно вона сховалася, прибігла сестра, але не знайшла її. Марія відчула полегшення. Вона вилізла з-під лавки і чомусь вирішила, що цю лавку можна переробити на труну, бо ж навіщо платити за готову…
Марія прокинулася. Здавалося, спала недовго. А де ж Олександр?
На підлогу з лавки впав якийсь папірчик. Підняла: «Я вже лечу. Не хотів Вас будити. Щасливого польоту і всього найкращого. Сподіваюсь, у Львові буде хороша погода. Олександр».
«Не хотів Вас будити…». Це ж треба, таке написати! Марія розсміялася. І цілком несподівано для себе зрозуміла, що її думки про те, щоб розпочати якісь стосунки з Олександром, були неймовірно смішними. Адже він їй насправді майже не подобався. Вона ж любила Юліана! Якими безглуздими були її сумніви! Тепер вона летить у найкращу країну на землі. Там її чекає Львів. І Юліан.
Коли ж летить її літак? Треба піти розвідати. Згорнула плед, перевірила, чи на місці документи і гроші, і пішла в інформаційне бюро. Там висів великий круглий годинник. Вона глянула на нього і здивувалася: годинник показував п’яту ранку. Невже так довго спала?
Погляд Марії впав на електронне табло з розкладом рейсів. Прочитала перший рядок: «Mйnchen-Kyiv». І статус: «Таking оff / Startet»…
Через вікно було видно злітну смугу. Невеликий «Boeing-737» відірвався від землі й піднімався у темно-сіре небо, а там далі, на горизонті, виднівся синюватий його клаптик, забарвлений знизу багрянцем – від сходу сонця . Значить, в Україні буде гарна погода.
