Знову ранок почався о третій ночі. Дівчина повільно встала з теплого, такого рідного ліжка і, човгаючи босими ногами по підлозі, пішла до кухні. Увімкнула світло. Тут Її, як завжди, зустрів старенький холодильник, що аж ніяк не пасував до нової нещодавно купленої модної кухні з усіма можливими прибамбасами. На столі стояла ще мамина кавоварка. Її рука потягнулася до полички, на якій окрім різноманітних приправ, стояв доволі веселенький пакуночок з кавою. Вона швидко взяла його і відкрила. На секунду кухню заполонив п’янкий аромат Робусти.
Заваривши каву, Вона налила її у величезну чашку і пішла знову до спальні. Її піжама так дивно пасувала до шпалер, здавалося, що то кімната обтягнута тканиною. Підтягнувши жалюзі догори, вона сіла з ногами на підвіконня. Цікаво було споглядати на пусту, освітлену лише однім ліхтарем вулицю з п’ятого поверху. Її коліна були щільно притиснуті до тіла, лопатки упиралися у віконний косяк. Дівочі руки огортали чашку з кавою так ніжно, так люблячи, немов то був не просто посуд, а дитина, Її власна дитина… Так було кожного дня… Кожного дня Вона прокидалася біля третьої години, йшла до кухні, споглядала старенький холодильник, варила каву… Так само сідала на вікно і дивилась у безодню ночі, тепер уже постійної подруги… Її фігура так часто нагадувала статую у темній кімнаті, лише іноді по ще зовсім молодій щоці текла стрімка солона сльоза… Вона схлипувала носом і робила ковток пахучої гарячої кави. Сльоза поволі висихала…
А потім у кімнату несподіваним вихором вривався світанок. Вона так само сиділа на підвіконні, тепер уже з третьою напівпорожньою чашкою кави. Її ноги скував холод, руки все так же ніжно обіймали чашку, а волосся вже було заплетене у тугу косу. Здавалося, час зупинився для неї. Лише Її очі підступно видавали його. Очі шукали… Шукали так ретельно щось чи когось на тій самій вулиці… Вони чекали… Але чого?
Наче грім серед ясного неба, запищав будильник. Вона агресивно окинула його поглядом. Він сповіщав про початок ще одного нового дня. Але їй було байдуже. Сидячи на підвіконні, Вона чекала…
Із-за дерева вийшов не високий чоловік років тридцяти з кейсом у руці. О, Господи, це ж Він! Він!!! Саме Його Вона чекала так довго!.. Чекала… І зараз просто проводжає поглядом, і ніхто ніколи не дізнається кому і про що вона так ласкаво, солодко і ніжно посміхається.
Вона ожила…Він знову вдихнув у Неї життя… Вдихнув своєю повсякденністю… Вдихнув, не знаючи цього…
Вона встала з підвіконня і ранок почав набирати нових барв, уже не таких сірих і похмурих. За декілька годин вона піде на роботу і буде знову творити – створювати нові шедеври мистецтва. А ввечері знову піде у ресторан чи клуб. Знову прокинеться і, заваривши каву, сяде на підвіконня… Знову буде чекати Його… Його, чиє ім’я і досі залишається загадкою для Неї. Та Їй все-одно, головне – Він є у цьому божевільному світі…
