Саме цей Торфінн якнайповніше прозвітував про всі свої мандри, включені в Сагу, але чи повернувся він ще колись до Вінланду, чи були ще будь-коли інші спроби оселитися в Острозі Лейфа, чи всі звіти про ці плавання, це дійсно - „Сага про Еріка”, що розповідає тільки про Еріка Рудого та домочадців його дому – бо, справді, крім Б’ярні, усі ватажки Вінланду походять з його родини – нам не дано знати. Ми можемо тільки уявляти, що все інше лише правдоподібні припущення, окрім декількох додаткових фактів, відомих норвезьким скальдам або бардам. Перший з них - це те, що 983-4 Аре Марсон з Рейкьянеса в Ісландії був віднесений штормом далеко на захід до Землі Білих Людей, його шлях повторили Б’ярні Асбрандсон у 999 і Гудлейф Гудлангсон в 1029. Це відомо з оповідок його друга Рафна „торговця з Лімерика”, і зі слів Аре Фроде, його пра-пра-правнука, який називав невідому землю Великою Ірландією. Правда чи вигадка, але в будь-якому випадку, це відкриття, мабуть, пізніше за відкриття Еріка з синами, навіть якщо новини про них дісталися до Ісландії та Норвегії тільки після плавання Торфінна Карлсефне, як зазвичай припускають. Знову ж таки, тривалість подорожі її ускладнює, і в цілому усе це підозріло виглядає на спробу виростити суперника для Саги про Еріка, з набагато видатнішими здобутками ще й кількома роками раніше.
Нам здається, що у наступній і останній главі досліджень вікінгами північного заходу, ми потрапляємо на більш певний ґрунт, фрагментарні нотатки про гренландські та вінландські подорожі зустрічаються до середини чотирнадцятого століття, це ж безумовно стосується і двох гренландських поселень у західній та східній затоках.
Ми довідуємось, наприклад, про мандрівку єпископа Еріка з Ерікового фіорду до Вінланду у 1121, про церковників з єпархії Гардара, які плавали зі Східної затоки до земель на заході, набагато північніше Вінланду, в 1266, про двох Гельгасонсів, що відкрили країну на захід від Ісландії в 1285, про подорож з Гренландії до Маркланду в 1347 команди з сімнадцятьох чоловік, записану в 1354.
Якщо це не чиста вигадка, це мало б свідчити на користь постійних зв’язків між материнською й дочірньою колоніями північного заходу Європи та північного сходу Америки, а також на користь чогось на кшталт постійного християнського поселення норманів у Новому Світі, що є досить правдоподібним, якщо припустити такі зв’язки. Між 981-1000, і Гренландія, й Ісландія стають „католицькими за іменем і християнськими за прізвищем”, в 1126 з Арнольда починається родовід Єпископів Гардарських, і духівництво мало б неабияк прагнути подорожей до Вінланду, аби навернути скрелінгів у майже пустельній країні.
Пізніша історія гренландських колоній, цікава сама по собі і відслідковувана до 1418 року, є вже історією не розширеняя, а звуження Європи і Християнського світу. І подорожі Зені у 1380-95 до Гренландії та західних островів Естотіланд та Дрогео, належить іншій частині, вони – останній здобуток середньовічних відкриттів, що передували початку трудів Генріха Португальського, і природно завершають Вступ до нашої праці.
Але цікаво відмітити, що саме тоді, коли крига з ескімосами на підхваті стирали останні сліди норманських поселень в Арктиці, саме тоді, коли усі зв’язки між Вінландом, Гренландією, Ісландією та Норвегією повністю уриваються – в усякому випадку записи про них зникають – португальські моряки підхопили естафету Еріка, Лейфа і Торфінна, і, в свою чергу, обігнувши Зелений Мис і наблизившись до найпівденнішої точки Африки, таким чином надали поживу розуму Колумба, що увінчалося остаточним відкриттям світу, який вікінги побачили й колонізували, але не змогли утримати.
Венеціанські, вельські та арабські претензії на наслідування норманів у відвідинах Америки раніше за подорож 1492, належать швидше до історії географічних полемік. Те, що північно-західний напрямок скандинавської міграції досягнув Кейп Коду і узбережжя Лабрадору близько 1000 Р.Х., є цілком певним фактом. Так само впевнено ми можемо стверджувати, що в цьому напрямку вони ніколи не просунулися далі, хіба що епізодично і без записів. Щодо усіх інших середньовічних відкриттів Західного Континенту ми можемо винести лише один вердикт – не доведено.
Інші напрямки просування на Північ, хоча й вимагали не меншої відваги і значно більших військових подвигів, принесли значно менше власне відкриттів. Тут було досить битв, обмінів важкими ударами з усіма народами від Архангельська до Кордови і від Лімерика до Константинополя, і вікінги, потрапляючи на нові землі, просто давали нові назви мисам та узбережжям, річкам та островам, і цілим країнам Європи, Північної Африки та Західної Азії. Іберія стала „Спанландом”, Галіція „Якобсландом”, Галлія „Франкландом”, Британія „Інгландом”, „Скотландом”, „Бритландом”, Гіберія „Ірландом”, ісламські країни поза Іспанією стали „Серкландом” або „Сарацинландом”. Греція була „Грікланд”, Росія – „Гардарікі”, Геркулесові Стовпи, Гібралтарська протока була „Норвас Зунд”, що в пізніші часи виводили від імені першого нормана, який нею пройшов. Місто Константина було Величне Місто – „Міклагард”, Новгород був „Хольмгард” – місто, яке зазнало найбільших за всі інші міста впливів північної експансії в „часи вікінгів”. Бо чи не мав він власної гордості й не був він найміцнішим містом-державою, і „Хто міг перечити Богові й Господину Великому Новгороду?”, крім людей, які його як збудували, так і грабували б, варто йому було виступити проти них?
Але все це було тільки етапом інших жвавих перегонів на місцевості, добре відомих Римові та Християнському світу, навіть якщо зараз більшість з того забулася. Тільки на Русі і на далекій Півночі нормани відчутно розширили кордони Західного світу на схід та північний схід, як те вони зробили на північному заході своїми ісландськими поселеннями.
На півдні та південному заході, де вікінги або королівські послідовники вікінгів, на кшталт Сігурда Хрестоносця, борознили моря поза Норвас Зунд та Серкландом, і як пілігрими, мандрівники і завойовники потрапляли в Середземномор’я, вони звичайно ж не мали нічого спільного з дослідженнями. Вони зіграли провідну роль в поваленні мусульманських анклавів у південній Європі, вони відвідували Святі землі
"When sacred Hierosolyma they'd relievèd
And fed their eyes on Jordan's holy flood
Which the dear body of Lord God had lavèd»,
вони воювали в якості варязької гвардії в арміях великих візантійців Никифора Фоки, Іоанна Цимісхія, Василя ІІ або Маніакеса, але в усіх цих вештаннях вони відкривали нове швидше для себе, ніж для Європи.
Але Росія, а саме Стара Русь довкола Новгорода та Києва, Біле море і Норд Кап та узбережжя Фінляндії, так само як найбільш віддалені частини Шотландії та Ірландії, вперше стали безсумнівно відомі Європі завдяки норманам. Вони ж багато зробили для відкриття сучасної Литви й Прусії, і для навернення до цивілізованого світу і римської церкви всієї Скандинавії, материнської країни усіх цих колоній, у десятому та одинадцятому століттях – вже Норвегії, Швеції та Данії, з усіма поселеннями вікінгів.
Спочатку на Сході, у 862, росіяни запросили допомоги від своїх менш страшних сусідів довкола Упсали проти своїх більш неспокійних сусідів довкола Києва, і у вересні того ж року Рюрик прибув до Новгорода і заснував Середньовічну Руську Державу, яка в десятому столітті під проводом Олега, Ігоря та Володимира спочатку грабувала, потім виступала відвертим ворогом, а зрештою союзником у вірі й у війнах Візантійської імперії.
У весь цей час та після нього, аж до часів татарського нашестя, зносини шведів, данців та норвежців з Гардарікі були постійними й близькими, й не зменшувалися в часи подорожей до Вінланду, коли Володимир та Ярослав, правлячи в Новгороді, двічі надавали при своєму дворі притулок Олафові, сину Тригве та Святому, перед та після його нелегкого правління в Норвегії.
Дядько Олафа Тригвесона вже зістарівся в новгородській екзилі, коли юний Олаф і його мати утекли з Норвегії, щоб приєднатися до нього, але були захоплені в полон вікінгами на Балтиці й провели шість років у Ризькій затоці, перш ніж дісталися до Хольмгарда (972).
В 1019 Інгігерда Шведська вийшла заміж за Ярослава, десятьма роками по тому Св. Олаф був вигнаний з Норвегії заколотом, і на Русі йому пропонували княжити у Булгарії – сучасній Казані, чия стара столиця Булгар була відома арабським мандрівникам дев’ятого століття, а її руїни можна бачити й понині. Олаф вагався між цим княжінням і смертю пілігрима в Єрусалимі, і врешті обрав битися задля повернення до Норвегії.
Наступний король норвежців, Магнус Добрий, прийшов з Новгорода через Ладогу до Трондхейму, коли син Олафа Гарольд Гардрада втік знову до притулку свого батька, до двору Ярослава, поки Магнус був у вигнанні, люди питали новин про нього в усіх купців, що торгували з Новгородом.
Останній з цих ранніх королів, Гарольд Гардрада, зробив Новгород своїм домом на весь час своїх романтичних пригод на Сході та Півдні, перш ніж відправився до Міклагарда, і після своєї втечі, і на весь час своєї служби у варязькій гвардії імператриці Зої. Усі свої реліквії зі Святої землі і всю військову здобич із Серкланду – Африки та Сицилії – він відправляв на зберігання Ярославу, аж поки хазяїн не повернувся б і не попросив би їх назад, і коли він нарешті прийшов, тікаючи від помсти візантійців через Чорне море в Азовське, „навколо всього Східного королівства” до Києва, він знайшов усі свої багатства недоторканими, а принцесу Єлизавету готовою до шлюбу з ним, а також готовою допомагати руськими людьми та грошима повернути собі Норвегію і померти на Стемфордському мосту в битві за корону Англії (1066).
Гарольд був найкращим уособленням усіх вікінгів, усієї північної раси в своїй найбільшій, невтомній енергійності. Вільгельм Завойовник або Кнут Великий, або Роберт Ґвіскард, або Роджер Сицилійський може й були величнішими та сильнішими, але жоден „ватаг”, жоден мандрівник, не уподібниться цьому чоловіку, який у п’ятдесят років, після битв чи не в усіх відомих землях християн або їхніх сусідів та ворогів Християнського світу, все ще сподівався з часом відпливти на пошуки нових земель і виконати таким чином клятву і присягу завершити своє життя, сповнене незрівнянних пригод, ще й незрівнянним відкриттям. Він бився з дикими звірами на константинопольській арені, він омивався у водах Йордану й очищав дороги Сирії від розбійників, він штурмував вісімдесят фортець в Африці, він порятував ісландців від голоду і жив, як принц, у Росії та Нотумберленді, у своїх власних піснях він похвалявся, що він обплив усю Європу, але цей прототип королів моря, подібних Дрейку та Магеллану, загинув без жодного відкриття. Люди його власної нації та його часу побували скрізь до нього, але він об’єднав собою труди й пригоди, завоювання й відкриття багатьох інших. Він був втіленням північного духу, і завдяки життям та подвигам саме таких, як він, Європа наповнилася новою енергією думки та дії, тим новим життям та знанням, яке стало основою та імпульсом того руху, який очолили Генріх Мореплавець, Колумб та Каботи.
Війни Гарольда не дозволили стати йому великим дослідником, але норвезькі капітани, які служили миролюбним королям, щось із того, чого він прагнув, зробили.
Ми маємо звернути увагу на подорожі Оутера та Вульфстана за короля Альфреда, близько 890 року, саме тоді, коли норвезького короля Гарольда Пишноволосого вперше побачили в шотландських та ірських морях. Їхні відкриття Білого моря, Норд Капу та Ботнічної та Фінської заток були продовжені багатьма норманами, такими як Торер Гунд при Св. Олафі, в наступні сто п’ятдесят років, але Оутерова подорож була найпершою і найголовнішою з цих пригод як за мотивами, так і за результатами.
„Він розповів своєму господарю королю Альфреду, що він побував у Західному морі далі на північ за всіх норвежців, бо йому хотілося побачити, як далеко тягнеться земля до півночі, і чи живуть якісь люди в тій північній пустці. Тож він направився до півночі вздовж берега, - три дні він бачив пустельні землі праворуч і широке море ліворуч, так далеко, як навіть китобої не заходять” – і він постійно тримав на північ ще три дні, аж до Північного Мису Європи (Норд Капу).
„Потім земля завернула прямо до сходу, і з західним вітром він плив чотири дні, поки земля не загнулася до півдня, і він плив вздовж неї ще п’ять днів до великої ріки Двіни – сучасний край перм’яків та архангелогородців.
Там він перестрівся з людьми, першими, кого він зустрів, окрім фінських мисливців, з того часу, як залишив свій фіорд. Окрім оглядин країни він хотів ще знайти моржеві ікла та шкіри.
Фіни та біарми (люди Архангела), як йому здалося, розмовляли дуже схожою мовою, але між його домівкою і цією Біармією жодна людина не жила в постійному помешканні, і вся земля Норвегії була довгою, вузькою і майже не залюдненою, зменшувалася вшир, чимдалі до півночі, від шістдесяти до трьох днів подорожі.
Ще Альфред почув, як Оутер, попливши до півдня від гирла свого фіорду, маючи Ірландію праворуч і весь час притримуючись норвезьких берегів ліворуч, прийшов до Ютланду, „де бурхливі хвилі набігають на землю, таку широку, що людина на іншому її березі зникає з очей”, звідки в п’яти днях подорожі знаходився берег, „з якого англійці прийшли до Британії.”
Вульфстан, на службі в того ж короля, розповідав йому, як він плив сім днів від Слесвіка до Трусо та Вістули, маючи Вендланд (або Померанію і Прусію) праворуч на всьому шляху. Він описав „Вітланд біля Вістули, і Естланд, і Вендланд, і Естреме та Ілфінг, що витікає з озера Трусо в Естреме”, але ні король, ні його капітани не знали достатньо, щоб спростувати стару ідею, яку висунули ще Птоломей та Страбон, - про Скандинавію як один величезний острів.
І хоча Вульфстан та Оутер робили це для задоволення свого саксонського лорда, їхні плавання вздовж узбережжя Норвегії та Лапландії, вздовж Померанії та Прусії, довкола Білого моря і Ризької затоки та південної Фінляндії, додали до західної географії чіткості поглядів на північно-східну Європу, особливо на Балтику, і ці норманські відкриття, хоча й на службі в англійського короля, не були забуті саме завдяки норманам, тож їх можна записати на рахунок вікінгів, так само як і на рахунок Альфреда Великого. Отже у 965 Король норвезький Гарольд Сірий Плащ „пішов і воював з людьми на берегах Двіни”, і пограбував їх, а в 1026 Торер Гунд особисто приєднався до флоту, посланого Св.Олафом до Білого моря, пограбував храм ідола Йомала і знищив його співвітчизників, зрадивши свою присягу. Там, де дійшли записи про дві експедиції, там є всі підстави вважати, що було ще двадцять невідомих і не відзначених якимись подіями, і те ж саме потрібно припускати щодо півдня Балтики, зважаючи на поступове збільшення знань внаслідок безперервних атак норвезьких королів та піратів на її землі, на яких жили венди.
Отже на заході і сході, північному заході та північному сході, нормани могли досягнути й досягли певного поступу у невідоме, так само у південно-західному напрямку норманської навали і колонізації, хоча він і значно поступається саме відкриттями, але безсумнівно призвів до більш повного включення Британських островів до західної цивілізації, завдяки графствам вікінгів в Кейтнессі, на Оркнейських та Шетландських островах, на Мені та Гебрідах і на узбережжі Ірландії, де колонії остманів розрослися до королівства. Приблизно від 840, відколи перші з цих колоній були остаточно і надовго засновані, до одинадцятого століття, коли низка розгромних поразок – Брайана Бору під Клонтарф у 1014, Годвіна і Гарольда в Англії від 1042 до 1066, і норманських та шотландських королів наступного покоління, - практично зруйнували норманські володіння поза межами Оркнейських островів, - за ці дві сотні років данці та нормани не тільки грабували й колонізували, але й правили доброю половиню Британських островів і змінювали їх.
З часів Альфреда князівства вікінгів були розкидані по північному та західному узбережжях більшого з двох островів, і обрамлювали менший з трьох сторін. Близько 900 Р.Х. перший з норвезьких королів, Гарольд Пишноволосий, переслідував зрадників спочатку до Шетландських та Оркнейських островів, потім до Кейтнессу, Гебрідів та Мену. Його син і наступник Ерік вештався північними морями від Архангельська до Бордо, йому наслідували Гакон Добрий у 936 та інші норманські королевичі в 946, 961, 965 роках, не кажучи вже про двох великих Олафів – королів, які в 985-9 та 1009-14 збройно й переможно пройшли наскрізь через увесь відомий норманам світ. Таким чином Франкланд, Інгланд, Ірланд, Скотланд з’єдналися у міцнішому союзі завдяки спільній небезпеці, в той час як морські королі засновували держави-колонії, які утворювали альянси, спочатку одна з одною, а згодом і зі своїми колишніми християнськими жертвами, як тільки норманські королівства й самі стали частиною Латинського Християнського світу, після того як Сам Християнський світ опритомнів і пробудився від їхніх нападів, тож повноцінні наслідки від лихої години отримали обидві сторони, і завойовники і завойовувані.
Щодо впливів – на розвиток, на заохочення та на збудження – Північні вторгнення мали пряме відношення до експансії, яка не забарилася розпочатися з настанням наступної епохи навіть у таких статечних та поміркованих країнах, як Англія, Франція та Італія, часи переселення народів для яких давно проминули, і де вікінги ні на крок не могли розширити простір цивілізації або географічних знань, як на північному сході чи північному заході.
І нарешті, нові починання Англії в дослідженнях, в торгівлі і навіть в подорожах пілігримів, є прямим наслідком – як дії та протидії – норвезьких та данських нападів, що пробудили старий дух їхніх кревних родичів, старших кузенів, що ледь не впали в летаргію і забули про мистецтво мореплавства.
Адже після Ведморського миру (878) Альфред перш за все почав розбудовувати англійський флот, здатний зустрічати, і переслідувати і топити кораблі вікінгів, потім заснував щорічне паломництво і пожертви Апостольській церкві у Римі, згодом відсилав різних капітанів, що служили йому, досліджувати світ настільки далеко, наскільки було можливо, для свого нового опису Європи. Вінцем його зусиль в розповсюдження релігії став 883, коли Сігехельм і Ателстан повезли його подарунки та листи до Єрусалиму і до Індії, до християн тамтешнього Сан Томе, відповідний тріумф наукових досліджень цього короля, а саме відкриття на Білому морі та Балтиці, ймовірно стався ближче до кінця його правління, десь близько 895.
