1.
Наш молодий хімік, пан Аполлон, дивиться на мене зіщулено з-під долоні, й посміхається загадково — питається: як здоров'ячко, Лізо? — і посміхається загадково — і нарешті розпочинає урок, упродовж якого знову і знову наводить на мене загадково-усміхнений погляд.
Виходячи з ліцею, різко обертаюся — він квапно виходить за мною — ага! ми вже йдемо поруч. Звертаюся: пане Аполлоне — він сприймає це вдячно, хоча й віджартовується, мовляв, Пана й Аполлона в одній особі жоден Олімп не витримає. Дорогою випадково з'ясовуємо спільний інтерес до старого японського кінематографа, ба навіть дізнаємося, що обидва віддаємо перевагу Мідзогуті перед Курасавою. Всім тілом відчуваю ще цікавіше: він хоче взяти мене за руку, але… і тих "але" він нараховує безліч. Тим часом відстрілююся на його звернення Лізонько — перепрошую, пане, що ви кажете? — (він дещо знічено) — кажу, Лізо, що сьогодні ж… сьогодні якраз день народження Кендзі Мідзогуті… бо він же 16 травня 1898-го…
Розкарбовуюсь одною зі своїх коронних усмішок — командною — тоді, пане Аполлоне, мусимо зайти до мене й відзначити цей знаменний ювілей! І дивлюся так програмуюче, що сама собі дивуюся. А пан Аполлон, той просто вкочується у рожеву браму мого будинку. І ось уже він дивиться на мене поетом — а я чомусь почуваюся затишно, як Тойотомі Хідейосі після конфіскації в усіх японських селян довгих ножів і луків.
Залишивши пана Аполлона роздивлятися незліченні батьківські книжкові полички, виходжу на кухню зробити чай. Джеркоче увімкнений мною чайник, линуть лункі акапельні розспіви. Але надземне відчуття у мені, яке привело його сюди, зникло. Непомітно щезло та й годі, почуваюся загубленою дитиною, думкам ідеться сутужно, заважає пришвидшене серцебиття.
Що робити далі? З чого почати? Стривай, а що, власне, починати? Якісь банальні слова у тобі виринають, а ти й ведешся. Ні, але справді цікаво, чого я хочу спромогтися? Щоби він мене поцілував? — і поки мої руки висипають крекер у вазочку і розставляють усе чайне причандалля по таці, уява змальовує мене з ним у типовому кінематографічному ракурсі. Очі розкриті величезно-серйозно-питально, повільно наближувані губи, непомітний їх нахил, щоби майже хрест-навхрест, ще непомітніше ледь-розтулення, врешті співпадіння, водночас повіки…
Гаразд, поцілунок — а далі? … а що, як?.. — миттєво до помисленої картини випірнає розумна підказка, ніби як у Windows: "це брутально!" Мене всю пересмикує, тіло напружує лаштованість до пручання, отже… стою я обличчям до завітреного вікна під відкритою кватиркою, оповита гудінням чайника, і нічого не чую, не бачу… але…
Але зненацька усією спиною, крізь гольф і жакет ліцейської форми, охоплююся навалою якогось бентежного тепла. Тут і талія з боків — як стиснеться шаленогарячим обручем! Тут і повив якогось вітру з пустелі — та як війне мені по шиї! Тут і до того майже опаленого місця — та як торкнеться щось вологе (так іноді подруги, скупавшись літнього дня, мацнуть тебе розжарену холодно-мокрими пальцями.
Я — ні, не зойкаю — виривається уривчастий подих, а руки інстинктивно чимдуж притискаються обабіч нижче грудей — і розчуваю, не можу не розчути, що це за жаркий широкий обруч стискає мене — то є чужі руки, його руки! Не встигаю зміркувати, як уже різко випручуюся, розвертаюся, відштовхуючи його, ще нахиленого над моєю шиєю, куди він мене поцілував. Та він лише трохи послаблює, розвільнює обійми. Доводиться відхилитися усім тілом назад. А вже по тому здогадуюсь розчепити його руки своїми.
Тепер він сам схоплює мене за руки — а я врешті бачу його обличчя. На ньому сяє майже страдницька усмішка, благальний вираз очей — о, він сам себе злякався, незле! Наочно, що в нього тепер лише одне питання життя і смерті: як я відповідатиму. Просякаюсь потаємним сарказмом. Він боїться...
Вибух: цорк!
Серце: ох!
Бурління закипілого чайника обривається вибуховим цорком його кнопки. Пан Аполлон ураз, немов то була очікувана команда, розпромінює навмисно-наївну посмішку, і такою ж ніби засоромленою інтонацією кидає: Пробач! Блимають лукаві вогники — вихопилось, розумій, як знаєш, але ж то не завадить бути друзями? І нічого не лишається, як виробити мені ще одну коронну усмішку — докірливу.
За чаєм він щось голосно проказує, жартує — гамує власне збентеження — я підіграю тому намірові. Відповідаю, вихоплюю десь сміх, а сама заглиблююсь у нетрі, намагаюся щось розрахувати, визначити якусь межу, сама не тямлячи як і навіщо. А поза тим плекаю дрібні сподівання, які миттєво і справджуються.
То, нахиляючись, мовби задивившись у чайну глиб, я несподівано зводжу голову, визорююсь на нього — і віднаходжу імлистий погляд — власне який і очікувала.
Або ще занишпорю очима поза шибки вікон — а насправді краєчком зору відмічаю, як він, такий красивий у завороженості мною, щось там говорить для годиться… а сам вже зводить погляд з моїх відчужених очей на щоки (думаю собі, чи я не розпашілася занадто на червоно?), на спокійно стиснені губи, перебігає на комір гольфу (недарма перед сідати до столу я зняла жакета!), отже за мить його зоровий порух має зачепитися…
Зі мною — мимоволі, чесно! — діється старий фліртовий жест: випростуюся, рвучко поводжу плечима назад: така собі розминка м’язів від незручності. Одночасно скосивши погляд униз, уздовж себе, сама оцінюю цю принаду випинання, відчуваю потужну снагу, мовби на якійсь величній сцені гідно запрезентувала щось Світове.
Далі вже справа техніки. Поглянемо на нього згори (я ж випрямилася, а він ще глибше втонув у фотелі). Перехопимо його укляклий залюблений зір (очі розведені надвобіч, якраз на них, на обидві!). Хвильку тішимося його зніяковінням. І повернувшись до нормальної постави, беру чашку з чаєм, як нічого й не помічала. Та-ак, майстрине-спокуснице, до чого оце ти котишся?!
Зате стає кумедно, що він довго не може второпати мого миттєвого обернення. Втім, притьмом підключається до розмови і явно вірить, що я його погляд не помітила. Наївний! — що хлопці не дуже розрізняють витворений стан-настрій дівчини від справжнього, я звикла, але щоби втратити художнє відчуття і беззастережно сприйняти мою примітивну гру? Цим він мене трошки розчаровує, та що "трошки" — я відчуваю програшність таких позірних перемог, і вчергове на майбутнє вирішую того уникати, і ...поринаю у стовп якоїсь димливої крові.
2.
Стовп димливої крові розгортається як сувій і знову стає нашою квартирою. Знаю, що це за день: невитравний спадок не буду казати чого — 8 Березня. Спочатку мене будять чимсвіт і навантажують прибирально-кухонними завданнями як Попелюшку. Потім слухаю натщесерце утробне гудіння пилососу і шарудіння пилу по його трубі (витончений мазохізм). Згодом мене остаточно запаморочують кулінарні пахощі — от ви знаєте, що таке заготувати святкові страви зранку і півдня на них виключно дивитися?..
У маленькій кухні вдвох з мамою не розвернешся. Вона відсилає мене до кімнати розставляти-накривати стіл, потім знов безпорадно кличе, ганяє, дратується, скаржиться. І це ти не зробила — так ти ж не казала — а що важко здогадатись? (ідіотська фраза!) — так, зробила, добре, а помити? — угу (йоли-пали). Вийде вона кудись, тільки-но розслаблюся, як покрик заскочує: пройдися легенько там-о і там-о ганчіркою — у відповідь видаю стогін великомучениці, на що отримую ультиматум: я ж тобі не кажу унітаз мити — ага, мовляв, дякую. І вже замирено-упокорено: ладно, зараз, ось відпочину хвилину… — користуючись якою медитую над настільним люстерком, щось наче поправляю, намагаюсь притамувати дратування, але не встигаю — бо знову тою самою різко-погрожувальною інтонацією: Лі-і-за-а!.. — та йду вже, йду! (вже замоталась, блін!).
І повсякчас телефонні дзвінки. Похапцем зриваю трубку, видихаю захеканість, здіймається напівприємна надія, що це — мені (і сама дивуюся: нема ж чого отак схвильовано сподіватися!), але то — мамі, хоча мимобіжного поздоровлення не оминути. Ті чоловіки, що мене принаймні колись бачили, квапляться здійснити свій необтяжливий обов'язок: будь, сонечко, завжди найкрасивішою, кохання тобі неземного (віджартовуюсь: морського? підземного?), грошей побільше, щастя, ну й усього, що ти сама собі набажаєш. — Дякую вам (подумки: а дякую я, власне, за те, що не почали питатися, як вчусь і як мої справи). Незнайомці, почувши замість матері мене, на мить ніяковіють, відтак відстрілюються коротко, по-діловому: здрастуйте, зі святом вас, а можна покликати… (от і розумнички). Поздоровлення родичів вкладаються в той самий церемоніал, але ж їхню говірку варто почути — бабуся: ти ж наша краща чічка, то най си квітнеш, за моцного легіня увчас вийдеш, будеш родила двійко чи трійко діточок — я фальцетую удавано-перелякано в тому ж дусі: ті’ко того мі’ не вистарчало! — вона продовжує усміхнено: всі-то дівками тоє говорять; і дідусь звідкілясь додає: та-та, най станеш-но файна кобіта і житимеш холєра знає доки!..
Шкода лишень, що ті родичеві побажання супроводжуються розпитуваннями про життєві подробиці з обов’язковим "і коли ж, мовляв, приїдете у гості?" — якось неприємно стає зворохоблювати звичну щоденщину під час передсвяткової метушні. І просто збоченням виходить слухати тих, хто вже встиг добряче розсвяткуватися: всю цю дурацьку жартівливість, розлогий грайливо-натяковий тон — одне загрозливе гаяння часу, що його і так мені бракує.
Ось уже вечір, мені дають спокій, але знаючи годину, на яку мають прийти гості (не мої гості!), я, заздалегідь зготована, сиджу і нуджуся — а їх усе немає. Намагаюся чимось корисним зайнятися, щось прочитати, але напруженість від очікування геть заважає… У цю саму хвилину моє напружене очманіння наче сокирою під корінь зрубає дзвінок у двері.
Мати шелестить ошатним платтям по коридору, крізь двері кімнати чується цей навмисне голосний жартівливий галас гостей у передпокої (ненавиджу!). Мамине радісне, нібито здивоване: "ой, спасибі, та ви що!" (ачей, букета презентують — за хвилю, чутно, захлопали дверцята шафи, полилася вода з крану: так і є — ставить у вазу). Серце стискається відчуттям ледь улесливим, та більше драстичним: зараз і по мою душу… — точно, вже там чийсь баритон штудерно протягує: "а де найчарівніший бутон цієї оселі?" (сам ти бутон!). Чіпляю широченну усмішку на обличчя і душу — пора на сцену! Відкриваючи двері, встигаю гірко зважити: невже отак всеньке життя?
Боже-який-жах!
3.
Милий мій степ тягнеться далеко-далеко. Травоквіття розкочується від вітру навсібіч, наче кола по воді. Степ сповнений звуків, але раз у раз трапляються хвилини змовкання, коли все уклякає, упрозорюється, ніби перед бурею. Та лиш нечутно хилитнеться повітря, і знову, з полегшенням, дрижить собі спечне степове марево.
З-поза обрію пливе чорна хмара впівнеба. За мить вона вже суне ворожим полчищем і зловисає над степом. Тиша гусне: "і була темрява над безоднею, і Дух Божий віяв над водою". Перелякана зелена комаха, пробринівши розпачливо і тривожно, зринає в небо, напружене, передзливне. Чути далекий грім — відгукується ушкваренням вітер, розхитуючи настрашені трави. Здіймається павутиння і чорно-руде листя. Падають перші важкі краплини.
Їх падає усе більше, вони отримують розбіг. Десь позаду гігантським фотоспалахом сяйнула блискавка. І за кілька хвиль украй напруженого очікування світ струсається багатосхідчастими ляскотливими громами.
Обрій — шмаття замащеної синьо-чорної вати — розкреслюється навскісними смугами дощу. Вони обертаються на перехняблені стінки з простінками, і нарешті стають однією величезною, від землі до неба вбік нахиленою водною стіною.
Унаочнюється, що злива є нормальним станом природи, до якого вона повертається з ненормального — пекла і марева.
Я біжу чимдуж, з буянням радості й сили у тривкому тілі. Дурненька, нащо бігти, коли вже від наскрізного промокання не врятуєшся? зрештою, що у теплому дощі злого? Попри всі ті думки, не можу вже зупинитися.
Мушу розривати ногами хльосткі мокрі травосплетіння. Не дивлячись відчуваю розхристаність власного волосся, облудну розтаємниченість геть присталої до тіла сорочки, таке саме прикипіння набряклих джинсів: наче залізно-міцні обійми — певно, заважують кілька кіло. Щомиті виляскувате хлюпання води у сандальцях віддається тряско й розгонисто, як забивання свай на будівництві. Враження, що мої кроки відлунюють на весь степ.
Весело оббігаю западинки, де попід стеблинням вже назбиралися калюжки. Проминаю зарості гігантського сухостійного татарнику — на його сивожухлій листвині краплини виблискують алмазами на ганчір’ї. Крізь імлу (така буває від радісних сліз) на мене рине узгірок, за яким вже моя мета: автострада. І що, відважнице, а як там на дорозі нікого нема? або хто є, той задля такої мокрої козочки не зупиниться? або трапляться якісь покидьки? Мимоволі на бігу оглядаю сама себе, відпасую рукою сорочку від такого безбожного прикипання до грудей і живота, але бігти з руками навперейми стає незручно і — та ніхто ще тебе не бачить! — полишаю ту марну справу.
З пагорба відкривається асфальтова стрічка: темніша за звичну, з шляхетним антрацитовим полиском. Але попри те фатально порожня від обрію до обрію, як ніби руху тут ніколи й не бувало. Потойбіч шляху, перед лісосмугою, здіймаються рукасто-арматурні опори електромереж — коли шерех зливи дещо вщухає, розчувається гудіння й якесь поцоркування у дротах. Лісосмугова сутінковість діє обнадійливо: це не відкритий степ, і водночас не так лячно, як у справжньому лісі, бо завширшки ті акацієві посадки метрів зо п’ятдесят, просвічуються наскрізь. Проте від згадки, як воно лазити у таких сухоколючих нетрях, запилюжених степовими вітрами, звідусіль перетнутих невидимим клейким павутинням — стає аж моторошно: краще вже змокнути на дорозі…
”Кррашшшче зммокххнути” — каркнув птах: у серці страх, синя ребриста рура роздирає зсередини — ноги мої підгинаються, падаю назад, встигаючи підкласти руку і болісно її підминаючи, — мене розтискає синя павутинчаста безодня, повна жарких жорстоких блисків…
— Боже мій… тільки не тут!..
Дощ ізгори, мокротеплий асфальт піді мною, мокрохолодна сорочка на мені, ниє вивихнута рука під спиною, але не можу її випростати. У тілі склиться, гуде і поцоркує тліюче сухоколюче павутиння.
— Я не хочу вмирати!..
Моторошно дзижчить у полум’ї сухоколюче павутиння у синій рурі завширшки з мене. Це тріскотливе марудне павутиння пахтить жаркими жорстокими блисками.
— Я… я не хочу лишитися на цій диявольській пустельній магістралі!!!
Жаркі жорстокі блиски з гудінням і поцоркуванням тонко вколюють мене в серце. Боляче невимовно: один, два, три… надцять… Стогоню, схлипую, зойкаю… Чую в собі початок якогось чужого шаленолункого скрику…
Синя рура із сухоколючого павутиння вибухає разом зі світом.
4.
Навколо мене викарбовується серце. Гігантське серце, воно сягає обрію! До нього не приєднується жодних кровоносних чи нервових судин — навколо серця сама сіра мжичка.
Ви не думайте, що я там якась… тойво. Я ж вельми поважного роду: маю своїм предком Єву. І спозираю світ не оченятами, а таки очима. Тому я піднімаюся швидесенько, опоряджуюсь гарнесенько. А волосся мокре і розчісувати його боляче, а бретельки врізались у спину.
Дивлюся довкола, а серце те — не серце: синє озеро з павутинням хвиль. Ой, там хтось розгулює просто озером!.. теж мені Петро святий знайшовся!.. Теж мені Петро! — то, певно, вимовив мій голос, бо постава за кілька кроків зняла капелюха і мовила густо-здивовано:
— Ліза? Я Дар'яльський… Петро Дар'яльський, літератор… — бурмоче він.
— Дуже приємно… звідки пан мене знає?.. — не менш знічено бурмочу я.
Замість відповіді він сходить на берег, сідає біля ніг моїх, і промовляє:
— Розмову Єви зі Змієм уможливила недостатність пильності Адама?
— Авжеж: Єва про заборонені плоди відповіла: "від них помремо". Значить, вона не знала про "пізнання добра й зла".
— Адам знав, що існує зло? — питається Дар'яльський із гірким сумнівом.
— А смерть, обіцяна йому від тих яблук, хіба не зло? Що він думав про це?
Покладаю свої руки на чола обох чоловіків, у натхненні сонячному прорікаю:
— Єва з Адамом нічого не знали. Але Адам на мить душевно відпустив Єву. В цю хвилину нестачі його Любові й стався час спокуси.
Відчуваю, що мушу залишити співрозмовників і йти просто в озеро. Подумала, що зможу як Дар'яльський ходити по хвилях, але ноги мої звичайно йдуть по дну. Заходжу все глибше, ось я у воді по груди, ось очі поглинаються павутинчастим озером. Ось у вухах хвилі складаються в дивну музику, і я під поверхнею озера зауважую страшне! По іржавих рейках їздить колона-піраміда з рухомих частин людського тіла. Розміри їхні неабиякі: верхні дещо менші за звичайні, але поступово збільшуючись донизу, доходять до грандіозних, заввишки з людину. На деяких з них сяють чудернацькі літери.
Спіраляться думки: це піраміда чи лише дороговказ, від якого в два боки відходить антрацитна автострада? — вона, я знаю, оперізує землю — я навіть бачу всю землю — бо злітаю, як смерч, у стовпі димливої крові — у непроглядну — безсновидну — червону — да-а-ли-и-ну-у-у…
5.
Прокидаюсь із шаленим головним болем на подушці у затінку обличчя моєї мами.
Мати оповідає мені, що вві сні я серед ночі розстогналася… називала ім'я пана Аполлона… то ше нічо', Лізуньо, ти шось ше марила Адамом і Євою… певно, ростеш… Божечки, шо то мене чекає!.. Та що ви, мамо?.. ой-йой, мамо!… та припиніть негайно… ліпше-но дайте цитрамону і чаю… одну таблеточку? дві як мінімум. Кажу: мінімумум, і навіть не можу посміхнутися… то ви йдіть спати, мамо, зі мною все гаразд.
Чай застигає на столику поруч із ліжком, але не маю сил головою ворухнутися за ним. Тільки руку простягаю під піжаму, торкаю себе там… і притьмом квапно, сама себе страшенно соромлячись, уводжуся звідти. Щільніше натягаю-опоряджую піжаму, щоб ніби забути, що все це у мене є… йой, які глупощі!
А грішний розум нагадує і нагадує… від сорому аж розплющуюся і гаряче молюся збавити мене від липких думок. У голові бубни ляскають, ляскають, ляскають… ачи його не засинати, а то знову побачу якусь романтику-еромантику… е-романтика? щось інтернетне? чи, може, якась хімія?.. завтра перший урок хімія… ти кажеш: щось інертне?.. а бубни ляскають та й ляскають та й… лускають.
За кілька годин ранок. І вже я чимчикую до ліцею. В автобусі починаю уявляти... йой, які глу… фантазіє моя, ну відпусти мене!.. ну будь така ласкава!
Не відпускає.
І тоді я всі уроки записую свої сни.
