Людині завжди чогось не вистачає. Комусь не вистачає грошей, комусь – поваги навколишніх, а ще комусь – щастя. Родріго Васкезу не вистачало у житті усього. Абсолютно усього. Себе вважав він повним невдахою, а життя своє – жалюгідним. Родріго Васкезу – тридцять чотири. Усі його друзі то однокласники давно поодружувались, а дехто й дітей виховує. А у Родріго – однокімнатна квартира в передмісті Валенсії й старенька «Ауді-80». І все. На запевнення знайомих, що у декого і цього нема, Родріго відповідає наступними словами: «Зате у них є життя…» Що він розуміє під цим, незрозуміло. Також у Родріго є робота – продавець у продуктовому магазині. Магазин невеличкий, із працівників там Родріго й син власника Хуан, котрий абсолютно нічого не робить. Свою роботу Родріго Васкез окреслює одним словом: «Повне лайно.» Хм, точніше, двома словами…
І точилось би життя Ріго, як його звуть друзі, без змін та пригод, якби не один випадок…
23 лютого, 09:13.
- Ей, Ріго, приймай товар! Тут сьогодні якісь новенькі яблука завезли! Чуєш, телепню, товар приймай! – кричав Хуан, роздивляючись свої пальці. Він любив роздивлятися свої пальці, вважаючи їх неймовірно красивими.
- Йду, Хуане, вже йду.
Родріго скинув з голови кепку, котра його постійно натирала, але котру носити було обов’язково на робочому місці, витер руки до фартуха і вийшов до заднього входу в крамницю. Там вже чекала вантажівка з фруктами. Кожного місяця двадцять третього числа у крамницю підвозили нову партію фруктів.
- Здоров, Ріго! Як поживаєш, друзяко? – весело запитав Дієго, водій вантажівки. Один з небагатьох, хто називав себе другом Родріго Васкеза.
- Привіт, Дієго. Як завжди. Повне лайно, - опустив очі Ріго.
- Ти знаєш, я оце, мабуть, твоє «повне лайно» собі витатуюю на руці. Подумай сам, хтось мене запитає: «Ей, Дієго, старий вовче, як там наш друзяка Ріго?» А я руку наставлю й гордо продемонструю – «повне лайно». І всім все буде зрозуміло, - посміхався Дієго.
- Не говори багато, давай розвантажувати, - махнув рукою Родріго.
Вони підійшли до вантажівки, узяли по ящику і почали розвантажувати. Через кілька хвилин машина була порожня, а Дієго вже сідав за кермо.
- Не сумуй, Ріго! Все не так погано, - кинув на прощання Дієго, коли вже виїжджав на дорогу.
А Ріго щось тихо пробурчав, узяв останній ящик і поніс всередину. Поставивши його на місце, Васкез, як завжди, перерахував кількість фруктів. В одних ящиках були апельсини, в інших – вишні, у ще інших – грейпфрути. Але завжди у кожному ящику їх було 50 штук.
- Сорок вісім, сорок дев’ять, п’ятдесят, п’ятдесят один, - Родріго вийшов з комірчини.
Раптом він зупинився, немов укопаний.
- Як п’ятдесят один?!
Ріго відчинив двері, увійшов назад до комірки. Дістав ящик з яблуками, котрих було на одне забагато. Почав знову перераховувати. Коли він закінчив, знову склав ящика гарно назад до ящика. П’ятдесят один. Клятий Дієго, куди він дивився… Це ж тепер відповідай перед Хуаном, пояснюй йому… А якщо той ще й своєму батькові розповість… Катастрофа. Раптом одне з яблук немовби засвітилось. Синювате світло так і сочилося з нього. Родріго узяв його в руку, придивився ближче. Без сумніву, воно світилося. Світилося синім світлом. «Що за чортівня?» - промайнуло в голові. Але в цей момент увійшов клієнт, що було чутно через дзвіночок, який висів над дверима. Ріго побіг до прилавка, машинально кинувши дивне яблуко до кишені.
23 лютого, 12:46.
До крамниці увійшов Альваро Андаре, батько Хуана і власник крамниці. Він був одягнутий у джинси й сорочку на короткий рукав. У Валенсії, хоч і не літо, проте сонячно.
- Що, неробо, сидиш? Сиди. Це у тебе гарно виходить, - глянув Альваро на Ріго, - Ти як тут, сину? Нормально? – повернувся у сторону Хуана.
- Так, батьку. Все чудово. Ото щойно відвантажили з Ріго партію фруктів, - Хуан припинив роздивлятись свої пальці і кинув суворий погляд у бік Родріго.
- Так, Хуан мені дуже допоміг, - ледь посміхаючись, мовив Ріго.
- Та ти б тут без нього загнувся! – прикрикнув Альваро.
Чоловік підійшов до сина, щось прошепотів йому на вухо, посміхнувся і вийшов із крамниці.
- Я тебе, значить, покину. Батько дав мені завдання, я маю відлучитись, - Хуан кинув швидкий погляд на власні пальці.
- Так, звичайно. Іди… - тихо сказав Родріго.
23 лютого, 17:57.
Ріго зняв із себе фартуха, кепку, розтер руки й ноги від довгого стояння і вийшов на вулицю. Закривши крамницю, він пішов у напрямку зупинки, де завжди очікував на трамвай. Трохи постоявши, Ріго помітив, що на нього дивиться жінка. Красива жінка, причому не зводить очей. Родріго опустив кепку нижче, зустрівшись з нею поглядами. Через кілька хвилин він побачив, що вона підходить до нього. «Вона не до тебе, дурню. Заспокійся. Така жінка не може тобою зацікавитися.» - заспокоював себе Васкез. Але заспокоював даремно. Бо підійшла вона саме до нього.
- Доброго дня, сеньйоре. Ви так самотньо стоїте на цій зупинці. А такий імпозантний чоловік не повинен самотньо стояти, - посміхаючись і бавлячись волоссям, мовила жінка.
- Це… Це ви до мене? – збентежився Родріго.
- Ну звичайно. Хто ж тут іще стоїть? – жінка обвела рукою навколо. Справді, поблизу нікого не було.
- Ну я… Я… Вибачте мене, будь ласка, - Ріго ускочив у трамвай, який щойно прибув на зупинку.
- Навіщо ж утікати? – застрибнула жінка услід за Родріго, весело посміхаючись.
- Просто я не розумію, що вам від мене потрібно.
- Я хотіла би познайомитись з вами ближче, сеньйоре. Можливо, підемо до вас і я зготую вечерю?
- В-в-вечерю? – здивувався Ріго. Ще ніколи жінка не пропонувала піти до нього і зготувати вечерю.
- Так. Я добре готую.
Родріго мовчки кивнув, ще більше збентежившись. Коли трамвай зупинився, вони разом пішли до його квартири. Жінка тримала його за руку і всю дорогу посміхалась. Поки вони йшли, виявилось, що її звуть Марією і вона шеф-кухар одного з великих валенсійських ресторанів. З часом Родріго вже вільніше спілкувався, трохи розповів про себе, а сеньйорита Марія уважно слухала. Здавалось, усе, що говорить Ріго, їй було дуже цікаво. Дійшовши до квартири, Ріго відчинив двері й запросив Марію всередину. Вона помила руку, похвалила його почуття смаку у меблюванні й рушила на кухню. Із продуктів, що з них Ріго не міг собі й канапку зробити, вона приготувала відмінну вечерю. А коли вони наїлись, напились і насміялись, Марія поцілувала його і пішла, обіцявши подзвонити. Номер вона записала на клаптику паперу, котрий обіцяла берегти, мов зіницю ока.
Ріго скинув сорочку, прийняв душ. Він не вірив у те, що сьогодні з ним відбулось. Отак от кохання знаходить кожну людину? Та невже?.. Родріго підійшов до ліжка. Виймаючи зі штанів телефон, щоб поставити будильник, він щось виштовхнув з кишені. Піднявши і роздивившись, чоловік побачив те саме синювате яблуко.
- Якого диявола я приніс його додому? – похитав він головою.
Ріго поклав його у шухляду тумби, вирішивши, що завтра зранку забере на роботу.
24 лютого, 07:02.
Прокинувся, умився, одягнувся. Стандартна процедура. І як усе стандартне, вона виконується автоматично. А синювате яблуко із тумби в автоматизований роками план виходу на роботу не входило.
24 лютого, 08:53.
- Привіт, Хуане, - привітався Ріго, входячи до магазину.
- Здоров був, Ріго, - Хуан навіть не глянув у сторону Родріго. Він роздивлявся свої пальці.
Ріго встав за прилавок, одягнув кепку й фартуха. Як тільки одягнув кепку, почув якийсь дивний звук і відразу ж полегшення на голові. Гумка на кепці тріснула. Як вона могла тріснути?.. Ріго поклав кепку набік й узяв іншу. Знову тріснула. «Що за чортівня?». І третя тріснула. Більше запасних не було.
Та ще й Марія не дзвонила. А обіцяла ж…
24 лютого, 17:59.
Ріго, як завжди, зачинив крамницю і пішов до зупинки. Раптом він почув якийсь свист. Звук наближався і наближався, ставав усе сильнішим. Ріго підняв голову. З даху будинку прямо на нього летіло… відро. Ріго відскочив у сторону, а відро упало за півметра від нього. Спантеличений і наляканий, чоловік пішов далі. На зупинці, де майже ніколи не було людей, сьогодні на диво людно. Протиснувшись до трамваю, Ріго доїхав до своєї зупинки. Сягнувши в кишеню по годинник, він знову здивувався. Годинника не було. Власне, як і гаманця у іншій кишені. «Та що ж це за день такий?!».
24 лютого, 21:14.
Повечерявши так-сяк, подивившись телевізор, Ріго узяв книжку і вирішив перед сном трохи почитати. Йому досі не давали спокою сьогоднішні події. Він не знав, як це все так могло на нього звалитись… А Марія так і не подзвонила. Ріго відкрив шухляду, вийняв синювате яблуко. Воно не змінилось. Все ще так само світилось. У момент, коли Родріго торкнувся до яблука, задзвонив телефон. На екрані висвічувалось «Марія».
- Слухаю.
- Привіт, красунчику. Я зараз зайду, ти не проти? – весело спитала жінка.
- Взагалі-то, я хотів…
- От і добре.
Вона поклала трубку. І не встиг зробити те саме Родріго Васкез, як хтось постукав у двері.
- Відкрито! – крикнув Ріго.
- Привіт, привіт, привіт! Як ти тут без мене? – немов на крилах, влетіла всередину Марія.
- Слухай, я хотів у тебе запитати… - Родріго переклав у іншу руку яблуко.
- Оце? Ну так. Я знаю про це. Інше питання – чи знаєш ти, що це таке?
- Я? Ні. Я не знаю. А що це? – очі Родріго округлилися.
- Як тобі сказати… Ти віруючий? – посерйознішала жінка.
- Звичайно.
- І Біблію, значить, читав?
- Так. Звичайно, читав. У нашій сім’ї…
- І легенду про Адама і Єву, думаю, знаєш? – перебила чоловіка Марія.
- Звич… Стоп. Це що, воно?! – Ріго упустив фрукт із рук. Але тут же підняв.
- Угу, - похитала головою Марія.
- Ти впевнена? А хто взагалі ти? Що відбувається?! – ледь не кричав Родріго.
- Спокійно. Він довго споглядав за тобою. І тепер Він хоче винагородити тебе за вірність й відданість. Це яблуко – не саме те, але одне з небагатьох із Саду. Коли воно при тобі, тебе чекають лише хороші речі. Все погане оминатиме тебе. Це велика честь. Мало хто із людей отримує такі подарунки від Нього.
- Ч-честь… А хто ж тоді ти? – вже зовсім шокований промовив Ріго.
Марія не відповіла. Натомість у неї за спиною з’явилось слабке-слабке світло. Здавалось, обрисами воно нагадувало крила…
- Ааааа!!! – все, що вихопив із себе Родріго.
- Не кричи. Ніхто не почує. Нема потреби кричати, - голос Марії змінився. Тепер він звучав чисто і, якщо можна було собі уявити ідеальний звук, то це був саме він.
- Це неправда. Цього бути не може!
- Заспокійся. Слухай мене. Якщо ти відмовишся від Його подарунка, наступного разу ти можеш не встигнути відстрибнути…
Родріго проковтнув слину.
- А якщо погодишся, у тебе все буде добре. Обирай.
Раптом усе зникло. Зникла Марія, зникли звуки, зникла квартира. Родріго стояв у пустоті. А тоді й пустота зникла.
23 лютого, 09:35.
- Родріго, клятий неробо! Підіймайся! Я тобі за лежання на підлозі грошей не плачу, - Альваро Андаре виглядав злим. Напевно тому, що злим він справді був. Ріго підняв очі, роздивився навколо. Він дійсно лежав на підлозі. Поруч стояв Хуан, а трохи далі – Альваро. Ріго піднявся на ноги. «Як же? Як же я тут? Я ж щойно вдома був… І Марія? Де вона?».
- Я… Вибачте, сеньйоре Андаре. Це більше не повториться.
Сеньйор Андаре хмикнув, розвернувся і вийшов. Хуан тихенько сміявся, дивлячись на свої пальці. Із заднього двору виїхала на дорогу вантажівка Дієго.
- Не сумуй, Ріго! Все не так погано, - долинуло від вантажівки.
Родріго озирнувся. В комірці вже були поскладані ящики з фруктами. Ріго почав ритися у ящику з яблуками. «Де ж воно? Де ж…». Його не було. Всі яблука, як яблука.
- Де ж воно, чорт?!
- Ти чого кричиш, Ріго? – почулося з крамниці.
- Нічого, Хуане. Все нормально…
