Зранку мені зателефонував приятель - зайомець з прадавніх інститутських часів і ось довгождана звістка - книжка готова і вже сьогодні її можна забрати. Приятель, на той час працював очільником одного невеликого приватного видавництва і вже кілька років поспіль збирав матеріали для книги спогадів про хорову капелу Київського політеху, де, власне, ми з ним і познайомились та, на протязі кількох років, тричі на тиждень зустрічались на репетиціях хору. Книга йшла важко: потрібно було передивитись величезну кількість фотографій, встановити хто є хто на тих фото, з’ясувати подальшу долю кожного, вибрати поміж тих фото кращі, ув’язати їх в хронологічному порядку, починаючи з 1947 року (дня заснування) і закінчуючи сьогоденням. А ще, треба було встановити контакт з майбутніми авторами спогадів , подвигнути їх до написання текстів, вичитати та відредагувати написане етс, етс... Один із дописів належав мені, тож, не відкладаючи справу на потім, в кінці робочого дня, я сів у метро та, через декілька зупинок, вийшов на станції "Контрактова площа".
*****
У видавництві випадало бути нечасто, та дорогу до нього я знав добре, тож без зайвих роздумів попрямував до виходу. Поминувши важкі скляні двері на виході з метро, пірнув в людний підземний перехід та й пішов прямо, не дивлячись по боках, як тоді, коли йдеш добре знайомою дорогою. Йшов поміж довгих рядів лоточників, котрі розташувались справа і зліва переходу (вже потім пригадалось легке здивування - якимось закоротким видався мені отой перехід!), далі вийшов на велику, закидану сміттям, площу, пройшов через трамвайні колії (знову щось стиха клацнуло в півсвідомості: тут завше перед коліями була металева загорожа, і коли її встигли зняти? - давно тут не був); зрізав край скверу, оминув довгу двоповерхову будівлю, знову вийшов у сквер, навскоси перетнув його, вперся в якусь скульптурну групу (звідки вона тут узялась?) і зупинився перед страшенно знайомим будинком у стані легкої паніки. Де я?!
Так ніби увійшов в підземний перехід в Києві, а вийшов в іншому місті - ніби все знайоме, а куди йти не знаєш : "Он шел на Одессу, а вышел к Херсону..." Пробую заспокоїтись,ошелешено озираюсь по боках і повільно шкандибаю назад. Так: сквер, скульптура, зліва та сама довга двоповерхова будівля (не повинно її тут бути, хоч трісни!). Обходжу будинок справа по тротуару, дивлюсь поперед себе і, раптом… Господи – Сковорода, Григорій! Не власною, звичайно, персоною, а лишень його кількаметровий пам’ятник, котрий, скільки я себе пам’ятаю, бованіє собі на краю скверу, якраз навпроти Києво-Могилянської академії. Все, як у казці з Попелюшкою, умить стало на свої місця - оті безладно розсипані пазли склались докупи у беззаперечний висновок - я на Контрактовій. Тож після виходу з потягу метро я пішов не в бік вулиць Верхній-Нижній Вал, куди мені, власне, і потрібно було йти, а в зовсім протилежному напрямку.
Сотні, якщо не тисячі, разів доводилось мені проходити по тому скверу, поруч з пам’ячником українському поету і філософу, бо кілька років поспіль працював всього за сотню кроків від Контрактової, та й мешкав більш ніж півтора десятка років на Подолі, тому знав його як свої 5 пальців і отакої! По виході з метро я пішов у протилежний бік, без найменшого сумніву що йду у вірному напрямку! Всі мої знання, увесь досвід не допомогли мені уникнути помилки - навпаки саме вони і ввели мене в ту фатальну оману.
Що вже тоді казати про непроторенні шляхи! Увесь багаж знань, звичок, напрацьованого досвіду, стереотипів які наскрізь просочили наше єство, підштовхують нас, мимоволі, до побудови звичних і зручних конструкцій. Вектор інерції штовхає мене, знай собі, по накатаній колії і вислизнути з неї так непросто, бо в ній зручно і комфортно; чорне є чорним, біле білим, чи може і навпаки, то вже як кому смакує.
Я мешкаю в зручному, маленькому тривимірному світі, з якогось боку відчуваю плин часу, як субстанцію четвертого виміру, і з цієї позиції марне намагаюсь зрозуміти логіку світобудови, оті виміри і виміри, безліч котрих півсвідомо відчуваю, коли довго вдивляюсь в моторошну безодню зоряного неба темною безмісячною ніччю, десь на узбіччі цивілізації.
*****
В нас у відділку працює молодий хлопчина, кандидат (одна наша, в літах, співробітниця зове його не інакше як "наш вундеркінд"). Він, з якогось дива, зовсім не вживає спиртного і, мабуть, тому, на дух не виносить проголошувати здравиці на наших збіговиськах з приводу (та і без приводу теж) вшанування чергового іменинника, а коли уникнути, бувало, не виходило - говорив довго, заходячи здалеку, та ще й украй з несподіваного боку - щось про великий адронний колайдер, багатовимірність Всесвіту, ще подібне тому, порушуючи тим самим основний принцип тостування: "Тост повинен бути коротким", щоби залишивсь досить часу на те для чого, власне, всі тут і зібрались. Тож, незабаром, до взаємного задоволення сторін, ми залишили його у спокої. Та, при нагоді, я його запитав, скільки, все ж таки, отих вимірів у Всесвіті. Він, за звичкою, почав про інше: можливо намагаючись розхитати набуті за довге життя стереотипи та вектори інерції, які він, мабуть не без підстави, в мені підозрював, а може просто за звичкою, та я, розуміючи що те надовго, ставлю питання руба:
- Скільки?! Він, намагаючись звільнитись від чіпкого захвату, знову починає щось про сучасній підхід науки при вирішенні спірних питань, про те, що відповідь на поставлене мною запитання лежить у площині…
-Скільки?!! - твердо стою на своєму.
- Одинадцять, - приречено видихнув він і далі повів щось іще про отой 11 вимір - він, бачте, зовсім маленький і деякі математики вважають що і те не межа, та з мене було досить і того. Одинадцять, одинадцять запульсувала в голові напружена думка, намагаючись збагнути почуте. Куди котиться світ? В часи моєї юності, пам’ятаю, мова йшла про якихось скромних 5 чи то 6 вимірів, а тут одразу 11!
Уявіть - одвічний Бог, котрий існує поза часом, за межами звичної нам системи координат, котрий знає початок і кінець всього сущого, спостерігає за нами з глибини (висоти, далечини чи ще звідкілясь, для чого навіть не існує визначення) 11 чи там 12 виміру, а я намагаюсь судити його за законами нашого тривимірного світу. Мені важко уявити жителя світу з 5 чи 6 вимірами та двомірний світ уявляється досить легко (лекції з "начерталки", таки не пройшли марно); бачу себе у формі якоїсь чудернацької закарлючки, котра бабрається у тому двомірному лабіринті життя, хаотично наштовхуючись на стінки-лінії в пошуках виходу, а він, той вихід, можливо зовсім поруч і, якби дістало хоча б крихти вигадки і духу, то піднявся б у третій вимір хоча б на міліметр, хоча б на пів-міліметра - всього лишень на мить і - ось вона, ціль! І не довелося би тоді блукати манівцями, іноді усе життя, у пошуках того виходу; та, видно, марне відвести очі долі.
Господи, як незбагненні шляхи Твої! Ти створив нас по образу і подобі Своїй, Ти вклав , для чогось, в наш розум неймовірні можливості (Стверджують, що мозок людини зберігає всю, до байта, інформацію, котру вона увібрала в себе на протязі усього свого життя і яку не здатні вмістити всі наявні електронні носії інформації планети), а в наші серця все необхідне для щастя, того щастя, яке несуть у собі малі діти, котрі від народження вільно чигають в тих вишніх вимірах радості, аж допоки по ньому не пройдеться кований тривимірний чобіт дорослої людини. Те щастя не купиш, для нього не потрібні ні 600 мерседес, ні багатоповерховий маєток, а ні басейн з підігрівом.
*****
А редакцію потім я легко знайшов і гортали ми удвох, допізна, новеньку, важку, в святковому убранні книжку, що так гарно пахла свіжою друкарською фарбою, гортали сторінка за сторінкою, розглядаючи старі чорно-білі фотографії, з яких на нас дивились такі юні і такі радісні обличчя наших друзів, згадували минулі часи, коли ми були молодими й щасливими та думали, що світ кругом нас світлий і справедливий, а якщо і не завжди, то в наших силах все виправити, бо попереду у нас ще так багато часу…
