Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2562
Творів: 46525
Рецензій: 90785

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Новела

НАДІЯ

© Володимир Чернишенко, 12-01-2007
(новела на дві дії)

1.

Школа гула. Звичайно, вона мусила б принишкнути, але вона таки гула, ходором ходила і перешіптувалась. І від того невпинного шепотіння було моторошно – здавалося, що то невидимі привиди літають коридорами і шелестять довгими полами своїх латаних простирадел. А яких ви привидів хотіли у такій зачуханій школі, як наша? Які вже є...
„Це правда?”
„Так, я сама чула.”
„А мені сказали, що іще нічого не відомо напевне...”
„Відомо. Я точно знаю”
Вчителі вперто мовчали і не відповідали на запитання учнів. Директор цілий день не виходив зі свого кабінету. Ніби нічого і не відбулося, ніби вчора не померла вчителька.
Власне, новина не була несподіваною – вчителька вже рік хворіла. У неї знайшли рак. Учні добре пам’ятають, як на початку чверті вона приходила читати уроки у велетенському неприродному парику і з синцями під очима – їй робили хіміотерапію. Цю новину учні чекали вже давно, хто байдуже, хто з жалем, вона не могла нікого здивувати. Шелест і незрозумілий рух спричинила сама особистість померлої вчительки, такі люди так просто не відходять.
Ця людина дійсно хотіла ділитися знаннями, не навчати, ні! Саме ділитися. І ділилася з учнями, як з рівними собі. У неї єдиної класи не тікали із сьомих уроків, вона єдина могла зібрати їх на вихідних. Українська мова і література – просто фах, але для тих, хто відкривав їй душу вона ставала другом. Вона писала вірші, але не надавала своїй поезії жодного значення. Її покликанням було писати в учнівських душах. Неймовірно, але ніхто так і не встиг вигадати їй жодного образливого прізвиська, коли на неї злились, то називали Надійкою.
Що до інших вчителів, то вони тримались від неї настільки осторонь, як тільки дозволяла їм їхня вихованість. Вважали, либонь, що вона зависоко ставить планку і тим самим додає їм роботи. Їй було ледь за сорок. Якби вона жила, стала б директором школи, тому їй заздрили.
Але Боже ж ти мій, як вони усі понадувалися, коли йшлося про організацію концерту-реквієму на її честь! Як павичі! Граються у відповідальність, а кожному лише сверблять задниці на старих стільцях, а у голові окрім шести соток – нічого...
Новина швидко облетіла усю школу, дівчата зграйками збираються у коридорах, роблять сумні обличчя і чешуть язиками, аж курить.
„Володя!”
„Га” – це мене гукає організаторка позашкільної роботи Ірина Вікторівна. Зараз буде просити, щоб я взяв участь у її довбаному концерті.
„Ти – улюблений учень Надії Іванівни, тому мусиш сказати жалобне слово на реквіємі. Ти ж вірші пишеш? Чудово! Обов’язково прочитаєш вірш з присвятою.”
„Я не маю вірша з присвятою до Надії Іванівни.” – кажу я.
„Та це дрібниці! Напишеш до завтра, якщо не вийде – зайдеш до мене, допоможу. Після уроків сьогодні репетиція, тримай, ось тобі текст промови.” – і вона тицьнула мені в рук написаний без помарок одразу на чистовик текстик, а потім знову кудись заклопотано побігла. Вірша написати, за ніч, про Надію Іванівну! Який цинізм, Боже мій! Улюблений учень, як же. А чи знають вони, що означає, бути її улюбленим учнем?
Останні тижні вона повільно помирала. Нікого до себе не пускала, навіть учнів. Хотіла, щоб ми її пам’ятали здоровою і життєрадісною, як завжди. Їй би не сподобався реквієм в її пам’ять, їй було б приємніше, якби на її честь організували літературні читання.
День минув, як сон. Я прийшов у актову залу на репетицію. Над сценою саме повісили портрет Надії Іванівни. Вона на ньому у вінку і вишиванці, здається, обличчя лише на мить спинилось, а тіло й досі танцює. Я вперше звернув увагу, що вона була красунею.
Текст, звичайно, досі не читав. Дівчата вже щось зубрили по куткам, а я вийшов на сцену із пожмаканим листком у руках і, затинаючись, прочитав:
„Сьогодні ми всі зібралися тут в пам’ять про чудову людину...” – я читав без виразу, мене нудило від цієї промови – „...придивіться у це обличчя, там ви побачите сліди невимовної туги і болю... Оце обличчя???” – я подивився на вчителів, які всі посходились, щоб особисто прослідкувати за репетицією.
„Так, дійсно. Фотокартку треба змінити, вона тут занадто весела. Просто у неї не було карток із серйозним виразом обличчя” – зневажливо сказала Ірина Вікторівна.
„Вона не любила людей із серйозним виразом обличчя. Послухайте, я ніколи не бачив на її обличчі навіть слідів „невимовної туги і болю”. Вона ніколи не виставляла їх на показ, бо була сильною. Я таких нісенітниць не читатиму!”
„Чернишенко! Вгамуй свої амбіції, вони зараз недоречні. У такий то день...” – докинула Галина Семенівна і скрушно похитала головою – „а фотокартку замінимо, роздрукуємо із паспорта – там з усмішками не можна.”
„Та невже ви не розумієте!..”
„Досить!” – це директор зайшов у актову залу: „Чернишенко, злазь зі сцени!”
Я спустився зі сцени під осудливими поглядами вчителів та учнів і попрямував до виходу. „Не забудь про вірш!” – почув я голос Ірини Вікторівні. Раптом захотілося смачно вилаятись.

2.

Похорони були зранку. Я не зміг змусити себе піти. Вже у школі до мене підійшла однокласниця Відмінниця Яна і з докором сказала:
„Ну як тобі не соромно, пропускати похорон? Всі думали, що ти разом з іншими хлопцями нестимеш домовину. Було так красиво, дівчата всі в чорному несли вінки і кидали на шлях квіти, а ти десь пропав. Не міг уважити  востаннє нашу улюблену ...”
„Та замовкнеш ти нарешті?!!” – я не витримав тріпотні Відмінниці Яни, відчув, що мене зараз знудить і я виблюю свій сніданок просто їй під ноги. Яна ледь не зашипіла на мене з обурення і вигнула спину, як зла кицька:
„Придурок! Я одразу зрозуміла, що тобі вона була не потрібна, а пам’ять про неї тим більше! Улюблений учень! Як же! Ще ж промову йому доручили читати! Лицемір проклятий!” – Відмінниця Яна крутнулася на підборах і зі злістю чеканячи крок побігла до класу, щоб розповісти своїм подружкам про „цього жахливого Чернишенка”, який зневажає пам’ять улюбленої вчительки.
На урок я не пішов. Вийшов надвір, переліз через паркан до дитячого садочка і вмостився під огидним червоним мухомором три метра заввишки. Я уявив, як виходжу на сцену і починаю розповідати про Надію Іванівну, про її нелюбов до помпезності, про її бажання працювати з людськими душами. Уявив, як кажу голосно на увесь зал, що вона ось зараз із неба дивиться на нас і їй смішно від нашого глупства. „Подивіться на це обличчя, ви побачите на ньому знак незборимої жаги до життя і всепереможної любові, побачите сміх крізь сльози, усмішку, якою тамовано біль...”
Але ні. Я не міг так зробити, не міг зірвати реквієм, адже занадто дорога мені пам’ять про Надію Іванівну, щоб розмінювати її на нікому вже не потрібні суперечки з учителями. Вона не хотіла б, щоб я встрявав у халепу через реквієм, з якого вона б лише посміялась.
Рішення прийшло раптово, я підвівся і пішов шукати Ірину Вікторівну.
Ірина Вікторівна була у себе у кабінеті організатора позакласної роботи і намагалась заліпити шматком ватману велетенську червону зірку на старезному плакаті „Ми про вас не забудемо!” Поруч неї на підлозі припертий до стіни стояв великий портрет Надії Іванівни перезнятий із паспорту, а потім якимось неймовірним чином збільшений, від чого він став трохи розмитим.
„О, Володя! Ну як, вивчив слова? А вірша написав.”
„Ні.”
„То нічого, послухай-но, що я вчора придумала...” – вона почала порпатися у якихось паперах, що купами лежали на столі. Нарешті знайшла потрібний папірець і з виразом, майже по складах, активно жестикулюючи прочитала:
„Ви покинули нас так рано, хай цей вірш буде вам посвята, незагоєна наша рана іще довго буде страждати...” Як тобі?
„Жахливо.” – чесно зізнався я.
„Фу, який ти! Сам он нічого не зміг придумати, а мене критикуєш. Стривай, а що це на тобі?” – запитала Ірина Володимирівна, яка нарешті зауважила, що я одягнений у джинси і сіру футболку: „Ти що, не міг одягнути костюма, темну якусь краватку? Негайно додому перевдягатись, я тебе у такому вигляді на сцену не випущу!”
„Я й не хочу на сцену. Не хочу виступати.”
Ірина Вікторівна, здавалось, замислилась, а потім начепила співчутливий вираз обличчя і почала повільно, розтягуючи слова, говорити:
„Ми розуміємо, як тобі зараз тяжко. Повір, нам так само гірко, як і тобі. Але ми не опускаємо рук – ми готуємося віддати данину пам’яті чудовій, я не побоюсь цього слова...”
„Ви не зрозуміли.” – перебив я: „Я просто не хочу. І все.”
Здавалось, вчительку заціпило. Вона деякий час переварювала інформацію, а потім просичала:
„Ну що ж, Чернишенко, якщо ти така свиня, хай буде по-твоєму. Давай сюди слова. Але не думай, що тобі можна не приходити на концерт, тобто реквієм. Я особисто проконтролюю, щоб ти на власні очі побачив, як учні можуть любити і поважати своїх вчителів. Я це зроблю лише з прихильності до покійної, а інакше я б і дивитися на тебе не схотіла. Це ж треба, який невдячний, а вона ж у тебе душу вклала...” – Ірина Вікторівна приклала до очей носову хустинку. Я поклав перед нею на стіл роздруківку тексту моєї промови,  повернувся і попрямував до дверей:
„Дякую. А на виставу я прийду.”

Актова зала була переповнена. Приїхали люди з району, дівчата понав’язували собі Чорні стрічки на рукава, хлопці дивилися під ноги і зрідка перекидались короткими фразами. Вчителі намагались не дивитись на мене – Ірина Вікторівна вже безумовно усе їм розповіла.
„Сьогодні ми всі зібралися тут в пам’ять про чудову людину...” – читала з червоної папки Відмінниця Яна – „...придивіться у це обличчя, там ви побачите сліди невимовної туги і болю...” Вщент заповнена актова зала скорботно схилила голови і лише я один дивився прямо на портрет Надії Іванівни високо над сценою. На обличчя упав сонячний промінь і ледь помітна усмішка злегка торкнула її вуста...

Цей та багато інших творів можна знайти у журналі "Склянка Часу". Детальніше - на сайті www.kaniv.ck.ua/zeitglas

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

Випадково натрапив

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Залєвський Петро, 12-10-2009

Трохи по-дитячому, але тема вивозить

© М.Гоголь, 15-01-2007

прочитав оповідання

© Олексій Тимошенко, 15-01-2007
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.684739112854 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …
Книжковий МЕДВІН 2019
Друзі! Вже скоро розпочнеться весняний книжковий Медвін, звертаємо вашу увагу на зміну розкладу, ярмарок …