Відкриття й завоювання та колонії норвезьких вікінгів, від Білого моря до Північної Америки, - перші проблиски світла в тому морі темряви довкола маленького острівця світу, відомого християнським країнам. І за обставинами того часу це був природній, і навіть єдино природній початок європейської експансії. З постання ісламу сарацини контролювали великі торгові шляхи Півдня та Сходу. Тож вільними залишалися лише узбережжя Заходу та Півночі – від всього, крім небезпек природи.
В мусульманському Халіфаті люди тоді клопоталися дослідженнями старих торгових шляхів, незапам’ятної традиції Сходу, або, як в південній Африці, розширенням кола комерційної активності, а таким чином і цивілізації, люди науки були зайняті коментуванням стародавніх грецьких та латинських текстів або адаптацією їх до новоздобутих знань.
Але у Християнському світі, за ослаблення як мисленнєвої, так і фізичної активності, що на короткі часи і в певних землях пожвавлювалося відродженнями Карла Великого, Ісаврійських імператорів, Отто Першого, Альфреда і його дому тощо, практичність та енергійність язичницьких ворогів – бо ж стародавні скандинави не дуже проймалися духом християнства аж до кінця першого тисячоліття, - була першим проявом пізнішого воскресіння. Після матеріального настало й духовне відродження, все життя Середніх Віків пробудилося разом з наверненням Північних народів та Угорщини, але у рясній та яскравій енергійності одинадцятого, дванадцятого, тринадцятого століть ми мусимо розпізнати спадщину невгамовних норвежців так само як і франкських, ірських та англійських місіонерів, які в Темні віки Християнського світу трудилися за межами імперії Інокентія ІІІ.
У дослідженнях, зокрема, справджувалося те, що теорія відставала від результатів. Флавіо Гіойя з Амальфі, не застосував магніт до навігації – не „дав мореходам вживати магніти” – аж поки навігація сама не почала шукати пригод в невідомій Атлантиці. Тож історія географічного поступу раннього Середньовіччя є, таким чином, швидше хронікою пригод, ніж науки.
Але норвезькі відкриття не тільки просто перші, вони - найголовніший здобуток західних починань та мандрівок у направду Невідоме, від часів Константина до хрестоносців. Головною подією європейської експансії в Темні Віки (від сьомого до одинадцятого століття) є просування вікінгів до Арктики та до Америки близько 1000 року. Усе, що передувало цьому, настільки ж сумнівне, наскільки неважливе. Бо, щодо інших плавань на Захід в шостому, восьмому і десятому століттях, жодне з них не заслуговує згадки в порівнянні з успіхом Колумба, який зробив пошуки Нового Світу справою найвищої ваги.
Св.Брендон в 565, Сім Гішпанських Єпископів в 734, баски в 990 могли чи й не могли бачити свої «Антильські» чи «Антлантичні» острови, чи «Семиграддя». Їх не можна ні перевірити, ні оцінити якось інакше, ніж подорожі Зачарованого коня чи Третього Календера, сина короля з „Тисячі й одної ночі”. Ми напевне знаємо лише кілька неважливих, напів-випадкових фактів, таких як відвідини Ісландії та Фарерських островів ірськими ченцями-пустельниками у восьмому столітті, і те, що в дев’ятому скандинави знаходили сліди їхніх келій та каплиць – дзвони, руїни та хрести.
Був 787 рік, коли вікінги вперше висадилися в Англії, а на початку наступного століття вони вже загрожували усій береговій лінії Християнського світу, від іспанської Галіції до Ельби, у 874 вони почали колонізувати Ісландію, у 877 вони побачили Гренландію, в 922 Рольф Ватаг отримав свою «Нормандію» у Карла Простака, за договором у Клейр-сюр-Епте, як ще раніше, у 840, було засноване перше норманське або Остманське королівство в Ірландії, а у 878 норвезьке графство на Оркнейських островах, тоді як десь в той же час перші вікінги, схоже, вже досягли Білого моря і крайньої Півночі Європи.
Їх просування вперед майже настільки ж стрімке, як в ранніх сарацинів, лише сотня років від перших утисків данців та норманів зростаючею всеохопною силою нових королівств, - за три покоління від Халфдана Чорного, - як спочатку втікачі-бунтівники, а тоді й роялісти у гонитві за ними, досягли найдальших західних та північних границь відомого світу, від Фіністере у «Спанланді» до мису Фарвелл у Гренландії, від Норд Капу в Фінляндії, до Північно-Західних мисів Ірландії, від Новгорода або «Хольмгард» на Русі до «Валланд» між Гаронною та Луарою.
Було три основних напрямки норманського просування – на північний захід, південний захід та північний схід, і кожна з цих ділянок з часом принесла важливі здобутки.
Перший морський шлях проходив через графство Кейтнесс в Шотландії, Оркнейські острови, Фарери, досягав Ісландії, Гренландії і нарешті Вінланду на Північно-Американському континенті, але з поселень на узбережжі та островах північної Шотландії свіжа хвиля піратів та колоністів котилася також на південний захід у протоки Каналу Св.Георгія і розбивалася об східні, північні та південні береги Ірландії і західне узбережжя Англії та „Бритланду”.
Друга навала рухалася вздовж північного узбережжя Німеччини, і добігши до Дуврської протоки, розтікалася по обох узбіччях Англійського Каналу, відповідно до того де був сильніший опір, у Вессексі чи у Франкланді. Авангарди воз’єднувалися з остманами Ірландії та оркнейцями на островах Скіллі так в Корнвеллі, і разом поспішали на грабунок Біскайської затоки та її берегів. Найбільш непосидючі з них не забарилися дізнатися про багатства мусульманського Халіфату в Кордові, і намагалися прорватися вглиб суходолу річками Доуро і Тагус.
Експансія в цьому напрямку не вщухала аж поки не були засновані з норманської колонії на Сені, норманське королівство Англія і домініон Обох Сицилій, але це вже були справи одинадцятого століття, часу організованості й осілої імперії.
В третьому напрямку північної експансії, на схід та північний схід, спочатку було два окремих шляхи, один йшов путівцями Балтики й розгалужувався на північ до Фінляндії, аж до Ботнічної затоки, й на схід до Русі й Новгорода („Гардарікі” й „Хольмгард”), інший пролягав вздовж узбережжя „Галогаланду” до Біармії, вздовж Лапландії до Пермі і пізнішого Архангельська.
З цих трьох напрямків руху, найсуттєвіший для нашої теми перший, який також і найдавніший, другий, на південь та південний захід, навряд чи хоч якось напряму впливає на нашу повість, а третій, на схід та північ, стосується переважно російської історії. Коли англійський король Альфред ще не народився, норвезькі поселення вже постійно засновувалися у віддалених місцях, на узбережжях та островах Шотландії та Ірландії, в роки його отроцтва, близько 860, ярл Фарерських островів Надодд зміг побачити Ісландію, в яку вже раніше відвідували ірські монахи в 795, але саме тоді її вперше було приєднано до Європи назавжди, як нову країну „Сноуланд” – вже щось більше, ніж хатина відлюдника для релігійних втікачів від світу. Чотирма роками пізніше ( в 864) Гардар Швед досягнув цієї нової Ултіма Туле, і переназвав на свою честь „Хольм Гардара”. Ще інший вікінг, Равен Флоке, пройшов слідами першовідкривача у 867, перед тим як Ісландія отримала своє остаточне ім’я і перших колоністів - фарерських вівчарів під началом норвежців Інгольфа та Лейфа у 874, на третьому році царювання Альфреда у Вессексі.
Три роки по тому, 877-8, саме в час найбільшого данського просування в Англії, коли Гутрум прогнав англійського короля на острів Ателней, скандинави досягли своєї найдальшої точки в просуванні на Північ Європи, Ганнбйорн бачив нову землю на північному заході, яку він назвав „Біла Сорочка” за її сніжний покрив, і яку століттям пізніше Ерік Рудий перейменував у Гренландію – Зелену Землю – „бо ніщо не приваблює поселенців так, як вдала назва.” Таким чином Старий Світ найближче ніж будь-коли до того наблизився до відкриття Нового.
Географічно цей бік Арктики належить до Північної Америки, і один з її фіордів перетворився на центр колонізації і подальшого поступу, наступне досягнення Ньюфаундленду й Кейп Коду було доволі природним. Найскладнішим було якраз плавання між європейським материком і мисом Фарвелл, перехід від заток Гренландії до Лабрадору був штормовим і небезпечним, але не тривалим, і, наскільки ми можемо судити зі стислих записів, ні таким холодним, ні таким крижаним, як в сьогоденні.
Але за відкриттями має йти заселення. А до 986 року, більш ніж сто років по відкриттю Ганнбйорна, цього не було, аж поки Ерік Рудий, один з вождів ісландських колоністів, не привів ватагу послідовників і друзів на довічне вигнання у невідомій землі. Перші декілька селищ заснували в наступні кілька років, і одразу за цим почалися й перші американські відкриття. Біля 989 Б’ярні Герлуфсон, слідуючи за своїм батьком від Ісландії до фіорду Еріка в Гренландії, був віднесений штормами на захід спочатку до пласкої лісистої країни, тоді до гористого острова, вкритого льодовиками. Він відплив зі свіжим бризом і досягнув домівки в Еріковому фіорді за чотири дні.
Його оповідь пробудила величезний інтерес, час прийшов, і люди, скандинавські бурлаки, що таки бачили світу в минулому і були готові кинути виклик майбутньому, горіли бажанням слідувати новим маршрутом. Б’ярні особисто відвідав Норвегію і розповідав там свою історію, його вилаяли за нерішучість, і коли він повернувся до Гренландії там вже „тільки й розмов було, що про пошук невідомих земель”. В літо 1000 Лейф, син Еріка Рудого, відплив з чіткою метою відкриттів. Він купив Б’ярнів корабель, набрав на нього команду з двадцяти п’ятьох чоловік і вийшов у море. Спочатку вони прийшли до тієї землі, яку Б’ярні бачив останньою, і висадились на берег. Вони не побачили там навіть трави, тільки великі засніжені хребти гір далеко на суходолі, „і весь шлях від берега до цих гір був суцільним сніговим полем, тож земля видалася їм безплідною,” – і вони полишили її, назвавши Геллюланд, або Земля Сланців, ймовірно це сучасний Лабрадор, заново відкритий у шістнадцятому столітті.
Вони вийшли в море знову і знайшли іншу землю, пласку й лісисту, з білим піском на низьких берегах. „Назвемо її,” - сказав Лейф, - „Маркландом (Землею Лісів) за її природу.” Звідти, пропливши два дні з північно-східним вітром, вони вийшли до острова і висадилися щоб перечекати погану погоду. Вони пили росу з трави й божилися, що ніколи їм ще ніщо так не смакувало. Попливши знову на південь між островами й мисами, вони дісталися місцини, де річка витікала з озера, тож вони протягли корабель річкою, кинули якір, винесли свої постелі на берег та встановили намети довкола великої хижі, і підготували все для зимівлі в тому місці.
Там не бракувало риби – „лососі в озері були більшими, ніж вони будь-коли бачили” – особливо ж ця країна сподобалася їм тим, що не потрібно було заготовляти сіно на зиму для скотини. Морозів не було, трава зеленіла чи не круглий рік, день та ніч тривали порівну, а не так як в Ісландії чи Гренландії. Команду поділили на дві партії: одна працювала біля хат, а інша досліджувала країну, щоночі повертаючись до табору. За диким виноградом, знайденим фуражирами, увесь край назвали Вінландом, і зразки ягід, досить щоб наповнити кормову шлюпку, а також деревини і „самосійной пшениці”, знайденої на полях, привезли до фіорду Еріка. Відтак Лейф отримав призвісько Щасливчик, багатство й славу, але Торвальд Еріксон, його брат, вважав, що він дослідив недостатньо, і „перевершив у розмовах про Вінланд” навіть його найпершого поселенця.
Він вийшов у море з тридцятьма людьми і прийшов прямо до Острогу Лейфа, де залишився на зиму. З першими ознаками весни Торвальд наказав оснащувати своє судно і послав поперед себе у розвідку баркас. Як вони й думали, земля виявилася пречудовою і буйно лісистою, ліс виходив прямо до моря, де намило з білого піску суцільний пляж, під берегом рясніло від островів, води між ними були неглибокими, але вони так і не побачили жодних слідів людей чи тварин, окрім дерев’яної комори на острові далеко до заходу. Вони проплавали вздовж берегів ціле літо і повернулися зимувати у Лейфів острог.
Наступної весни Торвальд попрямував на схід, і „трохи північніше по берегу наразився на мис і пошкодив кіль, тож надовго затримався задля виправлення шкоди і назвав це місце Кільовий Ніс (К’яларнесс)”. Потім вони попливли на схід сонця вздовж країни, скрізь буйно порослої лісом, аж поки в одному місці Торвальд не спрямував корабель до землі, й не подав на берег сходні, кажучи: „Ось тут залюбки збудував би собі ферму й залишився б.”
Але зараз вони наштовхнулися на перші сліди інших людей, віддалік, на білому піщаному пляжі, виднілися три цяточки – три шкіряних човни скрелінгів або ескімосів, які ховалися під човнами по троє. Люди Торвальда схопили і вбили вісьмох з них, але один втік, „туди де у фіорді було декілька осель, схожих на невеликі купи на землі”. В цьому місці саги на норвежців упав тяжкий сон, аж поки їх не збудив „несподіваний гамір – незліченне військо у шкіряних човнах сунуло з фіорду і шикувалося пліч-о-пліч”.
Вікінги виставили свої щити вздовж планшира судна, й ховалися за ними від стріл ескімосів, аж поки ті їх всі не вистріляли, а потім „тікали так швидко, як тільки могли”, але Торвальда смертельно поранили під пахвою. Йому вистачило часу лише попросити „відвезти його туди, де йому хотілося оселитися, бо ж це була правда, що він там залишиться, але з хрестом в головах”, а потім він вмер і був похований, де просив. Місце назвали Хрестовий ніс на честь смерті ватажка, але команда ще залишилася на зимівлю, потім завантажила корабель лозою та виноградом, і навесні повернулася до Еріка в Гренландію.
Оттоді, після першого нещастя, відкриття стали справою небезпечною – тільки для сильних та озброєних флотів. Саме це і стримало розширення цих арктичних колоній, за всього бажання вони були замалими, щоб не лише триматися супроти природи та жорстоких скрелінгів у своїх крихітних поселеннях вздовж узбережжя, де крижані поля повільно, але впевнено зіштовхували людину в море разом з її тяжкою працею оброблюваними латками лужків, і пшениці, і пасовищ.
Але колоністи ніколи не вгамуються, поки зовсім не виснажаться, зараз вони лише примірялися до завоювання нових вже знайдених земель, де зустріли опір.
Спочатку третій син Еріка Рудого, Торстейн, задумав йти у Вінланд за тілом свого брата Торвальда. Він вийшов у море і геть втратив з виду землю, проблукав манівцями в океані все літо, і повернувся до Гренландії вже в перший тиждень зими. (1004-6)
Слідом за ним вийшов в море найповажніший з вінландських мореплавців, Торфінн Карлсефне, який дійсно взяв у свої руки справу заснування кількох нових поселень за Західним морем. Він прибув з Норвегії до Ісландії невдовзі по смерті Торвальда у 1004, перейшов до Гренландії близько 1005, „де, як і напередодні багато говорили про плавання до Вінланду”, і в 1006 приготувався до відплиття зі ста шістдесятьма чоловіками й п’ятьма жінками, на трьох кораблях. Вони взяли з собою усілякої худобини, щоб заселити нею землю, якщо вийде, а також уклали угоду з Карлсефне, що кожен матиме рівну частку прибутку. Лейф позичив їм свій дім у Вінланді, „бо не хотів віддавати назавжди”, і вони попливли спочатку до Хеллюланду (Лабрадора), де побачили безліч лисиць, потім до Маркланду, багатого на лісних звірів, потім до островів у гирлі фіорду, доти невідомих, вкритих пташиними базарами гагар. Вони назвали щойно відкрите Островом Потоку та Фіордом Потоку, від течії, яка звідти прямувала в море, і відправили у кормовій шлюпці ватагу з восьми чоловік шукати Вінланд. І тих віднесло західними бурями до Ісландії, але Торфінн з рештою плив до півдня, аж поки не прийшов до річки Лейфа Еріксона, „яка впадала з озера в море, з островами в гирлі потоку, низинами, порослими дикорослою пшеницею і верховинами, вкритими виноградною лозою.”
Тут вони й оселилися, дали країні нову назву „Надія, від гарних надій, які вона в них вселила” і почали валити ліс, випасати худобу в горах і збирати виноград.
Після першої зимівлі до них заявилися скрелінги, спочатку щоб обміняти хутро й соболів на молоко й сири, але під час торгу сталося непорозуміння, тубільці спробували силою прокласти собі шлях до будинків Торфінна і заволодіти зброєю вікінгів, тож варто було очікувати на ворожнечу.
Побоюючись цього, Карлсефне обніс поселення тином і приготувався до битви, „ і саме в цей час в селі його дружина Гудрід народила йому хлопчика, якого назвали Снорре, Гудрід була вдовою Торстейна, сина Еріка, і прийшла сюди разом з ним”. Потім ескімоси спустилися до них „набагато більше, ніж до цього, і була битва, і люди Торфінна цього дня перемогли, і вберегли скотину”, а їхні вороги рятувалися втечею в ліс.
Торфін ще раз перезимував на цьому місці, але ближче до весни вже нудився своїм підприємством, тож повернувся до Гренландії, „з багатьма товарами”, виноградом, будівельним лісом, шкіряними виробами, отже знову був у фіорді Еріка влітку 1008.
На цьому й закінчується ця історія останньої серйозної спроби колонізувати Вінланд, і вся Сага, а що вона не пояснює інших причин цих невдачі за невдачею, залишається припустити, що навіть дрібної надокучливості скрелінгів виявилося досить, щоб похитнути шальку терезів. Природні труднощі були настільки безмірні, а людей було так мало, що навіть карликовий ворог мав силу останньої соломинки, яка ламає хребет коня, непарного голосу на рівних виборах тощо. Фактичний опір американських аборигенів європейським колоністам ніколи не був серйозним у жодній частині континенту, але відстань від метрополії та складнощі життя в новій країні були здатні, навіть у часи Рейлі та Де Сото, стримувати людей, які зі значно більшою охотою засновували та підтримували європейські імперії в індійських морях.
Але зараз, попри Торфіннове повернення „почалися розмови про нове плавання до Вінланду, рівною мірою славне й прибуткове”, і дочка Еріка Рудого, на ім’я Фрейдіс, переконала чоловіків – особливо двох братів, Хельге та Фіннбоге - в тому, що варто поновити спроби в країні, де усі Еріковичі зазнали невдач, тож Лейф знову позичив свій острог, як і раніше, і шістдесят хвацьких чоловіків, не рахуючи жінок, зголосилися пливти, щоб заселити колонію вже постійно. Фрейдіс з братією віпливли в 1011, досягли поселення, яке зараз заселялося вже втретє, і зазимували там, але невдовзі в таборі почався розбрат, Хельге і Фіннбоге були вбиті разом з усіма їхніми послідовниками, а решта повернулася до Гренландії у 1013, „де Торфінн Карлсефне якраз приготувався плисти назад до Норвегії, і всі казали, що ще ніколи фіорд Еріка не полишало багатше судно, ніж те, на якому він стернував.”
