Олько – мій добрий товариш ще змалку. Зараз він працює ді-джеєм в одному з барів Тернополя. Йому там непогано ведеться, бо як якийсь рейвах, то його кличуть підсобити охороні. Олько не відмовляє. З його центнером ваги це не є проблемою. Одного разу я застав, як він однією рукою тягнув на вихід двох не вельми ввічливих клієнтів. Еге ж, всяке бувало. Тільки пити Олько не вміє. І міри не знає і взагалі - після п’ятої чарки повний неадекват. Тому я стараюсь з ним, п’яним, не зв’язуватись, бо знаю чим це все скінчиться.
Але так вийшло, що нас обох запросили на весілля. Запросив наречений, якого я знав досить посередньо. Може він сподівався, що я буду втихомирювати Олега, якось позитивно на нього впливати, або покладу в конверт кілька вагомих банкнот, не знаю. Факт залишався фактом – нам прийшли запрошення з часом і місцем забави. Бажаючі постояти в РАЦСі і випити шампусика в парку Шевченка, доки молодята фотографуються запрошувались на 12:30. Ми з Ольком віднесли себе до категорії осіб, не надто охочих до офіційної частини і одноголосно вирішили йти зразу в ресторан.
Олько подзвонив за двадцять п’ята. Солодким голосом він повідомив, що прийняв вже добрячу порцію пива і тепер готовий веселитись хоч до ранку, поступово підвищуючи градус, як того вимагає інструкція. Я поцікавився чи він не збирається над ранок пити чистий спирт, на що він впевнено відповів: «якщо буде з ким!». Діло пахло смаленим. Щоб не примушувати свого товариша чекати, тим самим рятуючи його від дозаправки в забігайлівці під моїм під’їздом, я швиденько вдягнувся і вийшов в прохолоду осіннього вечора. Погода не тішила.
Доки ми пішки пройшли один квартал, щоб покурити і погомоніти - вимастили в болото штани, не кажучи вже про модельні туфлі. Олько почав злитись на калюжі, на перехожих з тлумаками і через кожних 50 метрів поривався спіймати таксі. Я був теж не в захваті від нашої тупої ідеї, але до ресторану лишалась одна нещасна зупинка – дійдемо.
Певно ми неправильно зрозуміли запрошення, бо зайшовши всередину стало ясно, що перший стіл вже розпочато. Ми навіть на перепій не встигли. Побачивши новоприбулих музиканти дали джосу, а з-за столу підвівся наречений і з якоюсь хижою посмішкою покотився до нас. Він був увесь такий круглий і обтічний, здавалось що на радощах хлопчина може вчасно не спинитись і ми попадаємо, як кеглі в кегельбані. Та все минулось. Ми віддали конверти, Олько промурмотів поздоровлення, я приєднався і наречений втратив до нас інтерес. Він жестом показав де роздягтися і повернувся до своєї Аліни, яка щось жваво обговорювала з білявою незнайомкою із золотим браслетом на зап’ястку. Вона сиділа по праву руку і я припустив, що то старша дружка. Ніч обіцяла полювання.
Нас посадили на почесні місця, але почали відверто ігнорувати. Очевидно наш прихід порушив якісь внутрішні схеми столу, бо сусіди кидали на нас полохливі погляди, ніби ми збирались їм в чомусь завадити. Я знав кілька обличь, з деякими навіть випивав на численних збіговиськах, проте не було серед них щирих й простих людей, приміром, як Олько. Всі мутні якісь, зі своїми інтересами, фаховими розмовами, пласкими жартами. Словом я почувався не в своїй тарілці і тільки сподівався на знайомство з білявкою. Олько ж плювати хотів на будь-які криві погляди та інтриги. Він вправно орудував ложкою, поповнюючи свій білковий і жировий запас, не забуваючи піднімати келих за молодих. Ніхто ще не чокався.
Як я дотяг до кінця першого столу – не знаю. Було відверто нудно. Білявка не звертала на нас жодної уваги, а особливо заглиблюватись у розмови з сусідами не хотілось. Я, звичайно ж, перекинувся кількома словами з Близнюком, поцікавився його кар’єрою співака, обережно роздав компліменти незаміжнім дівчатам, попросив білявку подати сіль, але це все було не те… хотілось справжніх веселощів. По Олькових очах стало ясно, що вони вже на підході.
З моїм товстим, добрим другом ми стрілись вже на перекурі. До нього п’явкою присмокталась незнайома мені дівка з брутально нафарбованим ротом. Вона зв’язувала слова на рівні ПТУ, лаялась і плювала на дзеркальний склопакет ресторану. В моєму погляді застиг жах і німе питання, але Олько тільки підморгнув. Він ніколи не був перебірливим в питанні дівчат – хапав перше, що траплялось під руку і тягнув в свою печеру. Тернопільський пітекантроп.
Позаду хтось спитав про вогонь. Я впізнав голос білявки і артистично розвернувся, тримаючи в руках вірний «Cricket». Вона потяглась до мене з довгою і тоненькою сигаретою, але вітер дозволив викресати полум’я лиш з четвертого разу. Олько підшпилив мене на рахунок китайського походження даної запальнички, а його ПТУшниця нервово засмикалась. В горлі у неї щось клекотіло і клацало. До мене дійшло, що то сміх.
Білявку звали Зоряною. Цілком звичне для Тернополя ім’я, проте в мене воно викликало недобрі асоціації. Справа в тому, що не минуло й місяця, як я порвав стосунки зі старостою нашої групи, яку батьки теж охрестили Зоряною. Наш учбовий роман тривав рівно 6 місяців і благополучно скінчився розривом. Тепер ми ворогували: вона щоразу здавала мене в деканат за будь-який промах, а мені лишалось вдавати безтурботність і намагатись на впасти до рівня мілких капостей.
Павза минула і ми знов були за столом. Настав час для першого танцю наречених. Доки ми збавлялись тютюновим димом посеред зали виросло велике серце з трояндових голівок. Заграла музика. То була неперевершена Mireille Mathieu. Всі принишкли, чекаючи на диво. Мадам Матье в своїй пісні вибачалась за дитячу дурість, просила вернутись, бо то була помилка і вона врешті решт все усвідомила. Сергію й Аліні незле було б приєднатись до її слів і вибачитись за свій незугарний танець кохання. Це ж треба так споганити квіткове серце і хіт Мімі «Pardonne moi», ніби то була сільська дискотека на самогоні і на них ніхто не дивися, крім таких же вічно залитих селюків. Тьху.
Коли стихли аплодисменти слово взяв батько нареченої. Вочевидь він був добрячим казкарем, бо відразу ж заходився малювати райдужне майбутнє своїй доці, обіцяючи всі блага цивілізації, а чого не вистачатиме то «тато сі купить». Батьки нареченого Сергія тільки глипали очима одне на одного. Щось протиставити цьому вони так і не наважились.
Другий стіл минув значно скоріше. Цьому в значній мірі посприяв тамада, який без кінця передавав комусь мікрофон і вітання лунали суцільним потоком. Побажання «щастя» було найпопулярнішим. Якби слова могли матеріалізуватись то Сергій з Аліною по завершенню всіх заходів мали б прямим рейсом гайнути в Нікарагуа чи на Гоа і цвісти їм там до кінця свого довгого та щасливого життя. Олько теж виголосив промову. Гарно поставленим голосом він ледь стримався, щоб не гаркнути в кінці: «Гей, Тернопіль! Де ваші руки!?». Одразу після промови він десь щез.
Білявка врешті теж знудилась. Спочатку їй наливали вино, але в кінці другого столу зі словами: «Білого вже немає? Шкода...» вона перейшла на «Нєміров лайт». Однаково це ситуацію не змінило. Між нами була стіна ввічливості і розбити її товщу міг хіба що вправний ловелас, яким я ніколи не стану. Стіл жив своїм життям, Олько без вісти зник, а мені лишалось вивчати азбуку Брайля по крапках білої церати.
Тамада дав знак музикам вшпарити польку і народ помітно ожив. Понеслись всілякі конкурси, хустинки, хороводи. В один із таких танців затягнули й мене. Не розуміючи що й до чого я подав долоню Аліні, яка стягувала всіх до кола і враз опинився в його центрі з вогким носовичком між пальцями. Танцювати зовсім не входило в мої плани тому, не довго думаючи я махнув тією ганчіркою переред Зоряною і вона зробила крок назустріч.
Поцілунок, хай навіть затяжного характеру, ніяк не зблизив нас. Це було приємно, але не більше. Своєрідна форма без змісту. Дівчина підвелась, навмання витягла когось із кола й зробила з ним те саме. За кілька секунд музиканти взяли тайм-аут.
Біля туалету тупцяв Олько.
- Ти що чвориш?, - поцікавився я.
- Сцяти хочу, - щиро признався мій товариш.
- Я про ту паталаху. Де ти її відкопав?
- Пусте, - махнув рукою Олько, - то «Калаш», безвідмовна.
- Ясно. Слухай, я думаю йти звідси. Ти як?
- Я пас. Мені тут подобається.
- Добре, тоді побачимось.
- Ага, - ми дали одне одному краба і я попрямував до залу, лишивши Олька розбиратись зі своєю нуждою.
Та не встиг я знайти нареченого, щоб попередити про своє зникнення, як хтось вчепився в мою руку. Повернувши голову я побачив Зоряну, яка загадково крутила очима довкола орбіт і схвально цмокала язиком. Її підборіддя хитнулось в напрямку виходу і я не пручався, бо вдома чекав лиш бісів «контакт», драма на ніч й чергова спроба написати щось путнє. Долоня ж цієї тендітної дівчини обіцяла хоч якесь різноманіття. Сьогодні, ясна річ, мені нічого не світить, та в перспективі хто-зна.
На вуліці стояв Близнюкі і розмовляв по телефону. Він мені ніколи не подобався - ззовні нагадував міфічного Шиву з мацаками замість рук. Трясучись в соромітських танцях він міг розбризкувати на оточуючих слиз, піну, піт та інші малоприємні виділення. Гадаю вдома він спав в теплій воді, в темних окулярах і кролячій шапці.
- Ми хочемо вкрасти Аліну..., - сказав Близнюк і не завершивши думку знов припав до телефону.
- ...а я маю заговорити Сєргуню?
- І дружбу теж, - капризно труснула голівкою Зоряна.
- І що далі?, - спитав я нахабно. Розігрувати кокетливого хлопчика мені ніколи не вдавалось. До того ж я був не проти махнутись ролями з цим володарем слизу - Близнюком Батьковичем, який намірився провернути всю операцію чужими руками і зняти вершки.
- Половина з викупу твоя, - великодушно пообіцяла Зоряна і підштовнула мене, мовляв, йди вже, досить базікати.
- Викликайте таксі, - кинув я на ходу.
Я зайшов в зал, де черговий конкурс досяг своєї кульмінації. Стінами котилися хвилі сміху. Посеред кола, зодягнутий в пампес, дитячий чепчик і підперезаний брудною биндою витанцьовував дядя Ваня. Решта ж учасників зі звязаними ногами, намагалися зобразити щось середнє між ламбадою і ритуальним танцем альфа-самця.
Аліна сиділа за столом і гралась обгорткою від шоколадної цукерки. Ні Сергія, ні дружби поряд не було. Я продерся крізь регочущий натовп, схилився над її вухом і максимально стисло розтлумачив наш план. Та вона, очевидно, була вкурсі, бо десь з під столу видобула коротку шубку і, не одягаючись, рушила на вихід. Я пішов слідом.
Таксі ще не було і я роззирнувся. Неподалік стояв заведений автомобіль. Поглянувши на номер я вже знав, хто за кермом. То був Андрюха. Ми з ним контачили: частенько ганяли шари в «Піраміді», стрічались за інших обставин, словом, були якщо не друзяками, то гарними знайомими. Я махнув йому рукою, він мигнув мені дальнім світлом – порядок.
- Швидко в оту машину!, - сказав я Аліні, жестом вказуючи на «Форд». Зоряна з Близнюком перезирнулися. Вони одночасно відкрили роти, щоб сперечатися, проте Аліна спритно накинула на плечі білу шубку і заскочила в салон автівки. Коліном я зупинив хід дверцят і сів поряд. В ту ж мить на вулиці з’явився дружба і ще якийсь тюлень. Вони взяли слід і завзято били ластами об лід замерзлих калюж. Крутячи головами навсібіч хлопці роздумували чи доречно буде зазирати до незнайомої, заведеної автівки. Андрюха додав двигуну обертів і тюлені занервували.
Зоряна, першою усвідомивши, що їхній план може провалитись на початках, граційно приземлилась біля Андрюхи і рукою натисла йому на коліно. Про Близнюка я ще подумав: «SOS! Людина за бортом». Та Андрюха вже починав дріфтити - щось затискав, перемикав, лаявся. Нас крутило, трясло, наче в пропасниці, а в ніздрі бив неперевешений запах смаленої гуми. Аліна при цьому вчепилась в мій лікоть, стислась, мовби хотіла злитись з сидінням і не брати участі в цьому кошмарі.
- Йохо!, - крикнув Андрюха, тоді зловив відповідне положення і його «Форд» здійснив справжній фокус – боком вилетів на проїжджу частину – прямо перед ошалілими фарами червоної «Шістки» з синіми номерами.
І тут я по справжньому зрозумів значення слова «летіти». Ніколи не думав, що своєю маневреністю і швидкістю цей драндулет може перетворити розбиті дороги Тернополя на вилизану трасу Нюрбург рингу. Незграбних маршруток, нахабних джипів, вузьких провулків, сигналів світлофора для нашого небесного екіпажу просто не існувало. Ми впевнено шпарили повз неон вивісок, закличні банери реклами, кіоски, пішоходів на зупинках і тій погоні за відчуттями не було кінця-краю. Наші мобілки плавились від дзвінків, нутрощі плавило віскі, а голови хитались в такт басам качового прогрессів хаус.
І в один момент мені здалось, що ми забули де ми, хто ми і що взагалі відбувається. Здалось, що повністю втратили контроль, поринули у свій світ чудес, з якого жоден з нас не збирався вертатись. Ми могли прошити простір і час, виринути десь на Єлисейських полях, чи прямісінько під Оперним у Львові. Ми були брудними хіппі із зображенням Че на грудях. Я розмахував порожньою пляшкою, Алінине пуританське плаття перетворилось на стильну міні, а Зоряні катастрофічно не вистачало пілона. Цим польотом ми бунтували проти системи і я думаю, ніхто з нас не хотів назад, в каземати. Поняття «свободи» вкрай умовне, але в ті короткі 2 години воно було одне на всіх.
Минуло багато років. Я не знаю де зараз ці люди, як в них склалось і чи живі вони взагалі. В ту далеку ніч я попросив Андрюху зупинитись і пішов додому. Більше нікого з них я не бачив. Проте кожного місяця мені сниться та дорога, де зі швидкістю світла летить в нікуди моя молодість. І я плачу.
