- В чому проблема? Полотно перед тобою, як і все інше.
Витиснувши на палітру фарби і зробивши мастихіном «заміс», Наталка кинула на полотно перші впевнені мазки. Уся увага Любомира зосередилась на кінчику пензля, через який, здавалось, струменить уже не фарба, а живе, пульсуюче дихання художниці. Мистецьким актом була вже сама її праця, яка завше викликала замилування. Чи лише це?.. Насправді ніколи не знав, чи любить Наталю, намагався навіть не запитувати себе про це, лиш серце відділяло її від інших... Чомусь із нею завше волів бути обережним, не смів торкатись укритих таїн власної душі, волів їх лише відчувати, снувати неясний здогад...
- Темперамент і куншт у тебе неабиякі! Як впевнено ти кладеш фарбу – замилуєшся! Хто вчив тебе цієї манери письма?
- Це хто ж бо запитує? Ти?! Багато від тебе навчилась. Колись на курсі усі ми нишком копіювали Бурого... Ти для нас був «бозя»! Спочатку усі ми когось копіюємо, потім наслідуємо, та настає час – і мусимо заспівати самі. Аби мистецтво рухалось уперед, не можемо простувати чужими слідами, повторювати пройдене. Маємо бачити світ своїми очима і висловити побачене власною мовою, фарбами, звуками...
- Когось мені дуже нагадуєш...
- Звісно, він був і твоїм учителем. Скобало учив нас божествити мистецтво, вважати його вінцем творіння. Сам він сповідав мистецтво як щось дуже високе, конче необхідне усім, хто живе на цій планеті. Пам’ятаєш, щонеділі одягав білу сорочку, краватку, і йшов до галереї на зустріч з улюбленими картинами...
- І помер від білої гарячки. Це не остудило твого запалу?
- Уяви – ні.
- Ти – ідеалістка. Я ж мав віру лише в незначні позитиви і перспективи, та з часом і ту втратив. Можливо, тому, що знаходився, так би мовити, в горнилі мистецтва... Видів, як при допомозі «святого» мистецтва творять найагресивніший наступ на людську свідомість, закидають цей світ плюгавими творами. Головне ж – це плюгавство закидають у людську свідомість...
- Художник завше має що тому протиставити!
- Не будь смішною!
- Знаю лише, що коли потрапив у яму, з неї треба вибиратись!
- Як виберешся, коли все так далеко зайшло? Коли мистецтво служить усілякій гидоті? Людина відчуває себе шматком м’яса, який повинен вижити у світі джунглів...
- Тому легко зарадити. Варто зробити лиш крок.
- І куди?
- Овва, хіба не знаєш куди? Дивний чоловік ти, Любку! Сам колись відкрив нам ту оазу. Я навіть гардиґу*, де колись зупинялись, викупила, коли господарі повмирали...
- У Причілі? Та невже?
- У Львові я так, наїздами, живу ж там.
- Живеш? Сама? Ти не жартуєш?
- В тому легко переконатись, друже, хоч раз використай свій джип за призначенням. На ньому, гадаю, під саму хижу підкотимо...
***
- Тепер я розумію, чому в твоїх роботах превалює тема страждання... – закинула Наталка, коли «Мерседес» мчав їх гірським серпантином, - як добрий син свого народу, одідичив комплекс страждальця...
- Дивно – я ніколи не писав страждальців. Страждалець – це людина, яка терпить поразку. Усе життя не любив таких. Хотів зображати блудного сина, людину, яка помиляється. А воно он як збоку бачиться... Прикро – уже й старість підкрадається, а все ще не знайшов своєї теми, свого призначення...
Наталка засміялась
- З твоїх вуст чути таке... Смішно, Любку...
- Думав, бодай ти зрозумієш... Звання, регалії, кафедра, усе це – ніщо! Коли дивлюсь на картини голландських живописців, хочеться розцілувати корівок, настільки живі вони й енергійні... Чи бодай одна моя робота викличе схожі емоції?.. - На якийсь час Любко зосередився на дорозі, акурат долали перевал. - Хто краще від мене самого може це засвідчити? Нині теоретики від медицини довели, що ракове захворювання часто є наслідком нездійснених можливостей, які помщаються за себе. Усе як у мене... Я не помер лиш тому, що тіло у мене ще здорове й намагається існувати всупереч духу, який замкнувся в собі й гадки не має звідти виходити.
- Любчик у своєму амплуа – сам собі виставляє діагноз! - засміялась. - Та знаєш, навіть коли б і так, вихід є завжди!
- Є... От тільки людина, охоплена полум’ям, не завше шукає дверей, вона шугоне й крізь вікно...
- Ну тепер і я скажу: тобі треба до психіатра!
- Ти мій найкращий психіатр! – сказав уже на порозі хижі, поріг якої переступили нога в ногу. Боже! За стільки років тут нічого не змінилося.
- У цих хижах не можна нічого міняти – звітріє їхній дух.
- Знову малюєш цвіт... Цвіт квасолі! – вигукнув здивовано чи захоплено, підходячи до мольберта.
- Образ дуже близький мені, - мовила Наталя, автоматично взявши із вази декілька пензлів, розгорнула їх віялом, - нагадує ніжну гліцинію, якою так захоплюються в Японії. Як і гліцинія, квасолевий цвіт елегантний та жіночний. Розквітаючи, звисає, ніби й не тримаючись стебла. Його легенько похитує вітер, і він то виглядає, то ховається серед яскравої зелені листя. «Моно аваре» - «зачарування речей».
- Досконала краса, втілення чарівливості укриті у всьому живому... Пам’ятаю незабутні виклади Маруяма Наофумі, шкода, небагацько їх було – я так і не навчився бачити і виявляти красу...
- Споглядаючи дерево, стаю деревом, а воно стає мною. Головне - зануритись у предмет, злитись із ним, - уже поправляючи щось у своєму живописі, задумливо мовила Наталя.
- А зараз, дивлячись мені у вічі, пишеш цвіт... – закинув підсміхнувшись, ніби втішаючись, що спіймав її на ошустві, та Наталя, анітрохи не знітившись, продовжувала:
- У Ясіро Юкіо є такі рядки: «Ніколи так не думаєш про друзів, як тоді, коли дивишся на сніг, місяць і квіти».
- Вловлюю твою думку, тільки дуже туманно...
- Бо це ж Японія... У них усе мистецтво в тому, аби найглибші думки вкласти у кілька слів.
- Дивно – Сходом усі хворіли у вісімдесяті, а ти й зараз...
- Невже ти думав, що то мої мухи, що я баєр гнула*… Я насправді не хочу в Париж! Європа нічому не може навчити. Тонкощі мистецтва слід переймати лише з колиски цивілізації - Сходу. Будь певен – від поїздки в Японію я б нізащо не відмовилась!
- Ти так ритмічно вдаряєш пензлем по полотну, що я вперше чую музику пензля. І визнаю тобі, це якийсь дуже еротичний ритм.Наталка зашарілась, аж рум’янець набіг на обличчя.
Від її ритмічних ударів, здавалось, ширшає небо, хилитається повітря.
- Нічого дивного... Ритм – внутрішній прояв життя, притаманний усьому живому.Писала дуже енергійно й швидко, наче хотіла щось заперечити у собі.
- Усьому живому, кажеш... - Він підійшов іззаду і ніжно обійняв. - Мила, кохана моя...
Такі прості слова, та жінка тривожно затріпотіла, мовби це вперше в житті її обійняли, затуманені очі відкрились широко і стали безумними. Блискавка, громовиця, екстаз змінили вираз її обличчя, як міняє раптовий промінь, що невідь-як продерся крізь хмари.
Пейзаж, що його творила на полотні набував виразних кшталтів.
- Він наближається до нас, - мовив Любко.
- Можливий і зворотній процес – це ми увіходимо в нього...
Тихе передвечірнє світло огорнуло майстерню, розлившись довкіл хитким марлевим мереживом, тонко сплетеним із сонячного проміння. Вона прошепотіла: «Пухнасте хутро присмерку»... І він, поважний метр, мов хлопчак, шепотів про те чарівне, що нараз примарилось йому.
Як звикло, встав удосвіта. Наталя спала, зрідка ворушачи устоньками, пухкими й вологими, мов росисті пуп’яночки. Погляд зупинився на них, і щось дитиняче посміхнулося в ньому, мов струна, зачеплена веселою рукою. Нараз чомусь пригадалась йому назва твору великого східного містика Шріли Прабхупади «Джерело вічної насолоди», якого ніколи не читав...
***
- Певно, наш хворий втратив почуття часу, - скаржилася Віра Імре. - Поїхав у ті Карпати в чім стояв, і вже місяць нема хлопа. Аманта* там воші згризуть, - пасталакала досить спокійно Віра.
- Мені казав, що працює, хіба не телефонує тобі?
- Телефонує. Виглядає, що оговтався. Але «цо за дужо, то нє здрово», кажуть поляки. Так, гляди, його з академії витурять... Поїхав би та провідав колєжку.
- Щось не виджу, аби ти мене дуже заохочувала...
- Подивимось, якою буде видайність виправи. Девіденти отримують після виконання місії... - говорила м’яко, та перед її м’якістю і кокетливістю Імре завше годі було встояти...
Наступного ж дня «друг сім’ї» - як його відрекомендував Наталі Любко, переступив поріг старенької хижі у невеличкому гірському Причелі. Наталка – людина із вродженим тактом, залишила чоловіків наодинці, опустилась до невеличкого гірського озерця. З пагорба, на якому стояла гардиґа, їм було добре видко, як вона неквапом роздяглась і увійшла у воду. Плавала легко, розпущене довжелезне волосся широким віялом тягнулось услід за нею. Зараз, коли вона спокійно стояла на березі, викручуючи мокре волосся, нагадувала якусь казкову істоту – нявку чи лісовицю. Хто б і дав їй її роки?.. Імре, впійманий на тому, що надто вже уважно приглядається жінці, збочив погляд.
- Господи! Яка панорама! Чудове місце! Який дивовижний виднокіл! Скільки разів ти його уже написав? Любко не відповідав, лише загадково посміхався.
- Уже прицінився, скільки б коштувало, якби з цього зробити картину? – глузував м’яко, як в часи їхньої молодості.
- Передовсім думаю, де б її можна було помістити. Хіба в Національному музеї...
- Можна б і в Луврі, от тільки як її написати? Тут так швидко міняється освітлення... Постій півгодини, й ти цієї місцини не впізнаєш!
- Ти що ж, не зробив жодного ескізу із цього дива?
- Мені вистачає ним милуватись. Не маю потреби ловити невловиме...
- Якщо не твориш шедевру, то, певне, час повертатись у рідні пенати.
- Навіщо? – лагідна усмішка не сходила з обличчя метра.
- Творча відпустка не може тривати вічно... Ти не можеш увесь вік тут просидіти!
- Чому ні? Сам же кажеш - чудове місце!
- Ти що, вирішив поховати себе живцем? Їдьмо, Любку, поки ще не пізно, їдьмо. Я розумію, ти закохався у цю закутину. У мене теж є місцини, які полюбляю, та мені вистачає зрідка туди навідатися. Тобі теж ніхто не боронитиме сюди приїжджати. Але ж мусиш блабувати* усі ті зобов’язання, які накладає на тебе твоє становище в суспільстві. Поїхали! Львів тебе швидко вилікує. Будеш почуватися як наркоман, що позбувся своєї пристрасті!
- Щось надто високо для мене... - у вечірньому присмерку Імре розгледів, що Любчик посміхається.
- Напевно, вважаєш, що я безнадійно опустився? Дуже не подобаюсь тобі?
- Зрозумій врешті, це не вкладається в жодні рамки! Мудрі люди так не чинять!..
- Не претендую на статус цвайкепеле*.
- Гаразд, на кафедрі без тебе якось дадуть собі раду. Про Віру ти подумав? Чи моральних критеріїв для тебе теж більше не існує?
- Не пасує тобі тон компартійного секретаря. Не впізнаю толерантного до всього Імре. Чому не годен приймати життя таким, як воно є?
- Сприймаю людей такими, як їх знаю. Тебе ж знав зовсім іншим... Ти що, враз затратив різницю між праведним і грішним?
- В які глибини пірнаєш... Не лячно? Мені навіть про себе важко сказати, хто я такий – хороша людина, що робить кепські вчинки, чи навпаки... Може, тієї різниці між людьми взагалі не існує? Можливо, найкращі з нас грішники, а найгірші, навпаки – святі?... Хто знає...
- То що? Не поїдеш?
- Сам же бачиш, який тут пленер! Роботи – непочатий край.
- То працюй, працюй, чорти б тебе забрали! Перетвори цей Причіл у мистецьку Мекку!
- Мене він влаштовує таким як є – тихим Причілом. Здається, я уже полюбив місцевих людей, їхнє життя, їхню простоту, безпосередність, щиросердість, їхні безтурботні, щирі посмішки.
- Що ти будеш тут робити?
- Смієшся? Тільки тут в мене й почалась серйозна робота – я став думати, раніше в мене на це не вистачало часу, я розмовляти з людьми навчився... Ти ж навіть не знаєш, яке це задоволення – так просто поговорити з людьми... І читати навчився просто так, для свого задоволення, а не те, що потрібно, на що мусиш реагувати. Все, що раніше здавалось мені значним, нині бачиться дрібним, банальним і навіть непристойним. Якій зміст у цій нашій вічній метушні, чванькуватості? Чи для цього я народився на світ Божий, аби поспішати на кафедру, ходити на усі ці засідання, наукові ради, виступати на усіляких симпозіумах, слухати захисти дисертацій... Навіть ходити в театр не тому, що хочеться, а тому що запросили на прем’єру. І усе це вкупі називати «своїм» життям?
- Не дурій, Любку! Ця твоя ейфорія швидко звітріє. Просто не уявляю, як академік колотиме дрова і годуватиме ціпочок. Найгірше, що тобі самому за якийсь час це лізтиме носом.
- Можливо, й так. От тільки зараз мені їхати туди не хочеться... Аж лячно, що не побачу, як западе у долині присмерк...
- Маєш з того сатисфакцію?
- Хіба мало бути задоволеним кожним прожитим днем? Cказано ж: «Яка користь людині, що здобуде увесь світ, та душу свою загубить?» Я ж тут знайшов свою душу.
- А як же Віра? – хотів викрикнути обурено, та щось не дало йому збрехати так голосно, як намірявся, тому питання прозвучало стишено.
- У мене лише одне серце, друже, і воно тут, в горах, біля Наталі. Мав би друге, можливо, віддав би його вам.
- Зрештою, ти завше вмів утішити Віру... - з ледь чутною іронією, що її могло вичути лише музикальне вухо, мовив Любко.
Їхати горами в ніч його не пустили. Було йому мулько на твердому бамбетлі, тому піднявся вдосвіта. Наталя нагодувала його свіжим будзом з гарячою, з печі, мамалигою.
Не було видко ні вершин гір, ні навіть скель, що вчора мало не нависали над ними – усе потонуло в білому тумані, який затопив долини, з’єднав небо із землею. Сходило сонце, і біла повітка забарвлювалась рожевою, злегка фіалковою барвою. Усе це дуже нагадувало захмарну країну, яка могла вчинити щасливим навіть безрукого й безногого каліку.
