– Не піду за тебе. Ти ж п’єш по-чорному!
– П’ю! І роблю – по-чорному. Як кажуть, равновєсіє!
– Ні-і-і… Або я, або горілка!
Він скривився, наче налигнув одним ковтком повну склянку первака. Помовчав хвильку, наче шукав на столі чим закусити, щоб пригасити пекло, що вибухнуло всередині, потім ковтнув слину – аж кадик проорав шию від підборіддя до м’ятого комірця сорочки, – і всміхнувся до неї, та так, що вона аж улипла в лаву. Мов косою махнув над головою: пригнись – гостра, а руки сила молода рве – на волю проситься! І не те що вся її відвага збігла в ноги, а чомусь відчула себе… винною.
– Ох, Вітко-квітко! Уже ж не пуп’янок! Який дурак тебе такому навчив?! Дурак, дурак! Ну, то твоє діло, да тіки, – повів поглядом, як руків’ям коси, у бік пляшки на столі, – вона, з отаким-от намистечком, була першою в моїй жизні. Поки ти по інститутах своїх сурйозних училася да пісьма мені на БАМ сочиняла, вона, веселуха, мою душу й тіло гріла-втішала. І нічого не требувала, мєжду прочим! І не тобі, Віточко, нашу кріпку любов розбивать! Не хоч – як хоч! Да тіки дивись, Вітусю, сама ще й наливатимеш!
Дмитро різко підвівся з-за столу, простягнув ручище до пляшки, стиснув її за горло:
– З тобою, зазноба, до самого гроба! – й, обхопивши вінця тонкими губами, закинув голову.
У цьому жесті – вип’ю тебе до дна, щоб була думка одна! – був радше виклик, аніж відчай чи жадоба висмоктати всю ту ядучу рідину, яку сам же й приніс. Вітці здалося, що таким затяжним і глибоким «поцілунком» з пляшкою її жених на її ж очах присягав на вірність Вітчиній суперниці, і не тільки Вітчиній – суперниці всіх жінок на світі, які б ризикнули спробувати відірвати Дмитра від його «веселухи».
Хряпнувши порожньою пляшкою об стіл, Дмитро, навіть не зиркнувши на Вітку, вийшов із хати. Роззяплені двері зарипіли на петлях. Вітка бачила з вікна, як він догойдався до хвіртки, як довго дратівливо сіпав тугу клямку, як, залишивши й хвіртку розчиненою, мов голодний рот, повільно посунув вулицею, тримаючись, мов за линву, за погляд перед собою. Линва хилиталася на вітрі, але попереду була міцно закріплена – зразу за рогом, до якого всього п’ять дворів, Дмитрова хата. Тож можна й повзком – додому втрапиш все’дно…
За десять років Вітка оте Дмитрове «повзком» бачила мало не щосуботи. Линва часто зраджувала йому відразу за дверима сільської забігайлівки – центру всіх центрів на світі, бо там наливали й дозволяли приносити з собою.
Особливо швидко Дмитро став спиватися після одруження.
За нього пішла Галька. Якось скоропостижно пішла – у селі не встигли й побалакать про нову Дмитрову симпатію. Та, видать, не торгувалася. Воно молоде, зелене, щойно з-за шкільної парти вилізло. А що дуже рано розбубнявіло, то Дмитро й приклеївся до великих цицьок і пишного заду, яким вона кутки в сільському клубі підпирала. Утім, підпирала од сили два вечори! Зарожевіла від першого ж Дмитрового масного погляду – і побігла за ним підтюпцем, мов шавка на шворці, дарма що він був старшим років на десять, але ж – колишній моряк, ще й по Союзу наїздився – світу набачився!
Галька гарно співала. Може, дякуючи цьому її таланту лишилася жива. Бо Дмитро нещадно її бив, особливо коли напивався. Приповзав – і прямо з порогу збивав кулаками її тіло, як тісто. Чи вона лаяла його, чи ласкою примирливою зустрічала, чи мовчала як затята – бив. Стара Домаха, Гальчина мати, шепотіла шістнадцятирічній дочці: «Приміряйся, дитино, як хочеш з ним жить, приміряйся. Як я примірялась до свого хазяїна – твого батька, Царство йому небесне… Усі вони п’ють й усі б’ють. Така у них, мужиків, любов...» Галька, мабуть, хотіла. Коли втямила, що ні лайка, ні ласка, ні мовчанка їй не помагають, стала зустрічати п’яного чоловіка… співом. Ото вгледить з вікна, що її Дмитро ось-ось вступить у двері, відразу ж починає заливатися соловейком:
– Ой, чиє то жито, чиї то покоси,
Чия то дівчина розпустила коси?…
Дмитро стане на порозі стовпом соляним – і до-о-овго стоїть. Слухає. Галька співає і водночас то плаче, то сміється, то підтанцьовує. А він стоїть. Годинами міг стояти і слухати свою пишнотілу й голосисту Гальку.
Мабуть, після тих пісень Дмитро особливо ласо пригортав свою жінку до себе, бо за п’ять років їхнього спільного життя у Гальки було чи не двадцять викиднів – їй усе не вдавалося виносити дитину. За те їй перепадало від Дмитра усе більше й частіше – Гальчині пісні хоч і заворожували його, та все ж не завжди в’язали по руках. Врешті, відчувши чергову тяжу, Галька перебралася жити до баби Домахи – в надії, що їй таки вдасться стати матір’ю.
Дмитро запив ще дужче, але в тещиній хаті рук не розпускав. Натомість казав, що до народження сина підзаробить грошенят – на цяцьки та пелюшки.
Була глибока осінь – мокра, вітряна, непроглядна. Дмитро не вилазив з людських городів – орав як проклятий, не просихаючи ні від поту, ні від горілки. Вдови, яких було більш ніж півсела, розплачувалися з ним, звісно ж, самогоном, а квашений огірок чи, тим більше, шматок сала на закуску був далеко не в кожної. Та коли Вітка витягла з кишені м’яту «п’ятірку», Дмитро розреготався:
– Шо, Вітко-квітко, на пелюшки даєш? Кажеш, гроші водяться? Інтєлігентша! Усе в тебе не так як у людей!
Вітка шморгнула носом, бо знала, як це воно – «у людей», і виставила на стіл пляшку казьонки.
– А шо, самогону не гониш, Вітусю? Руки не одтуда виросли чи й досі принципи свої одстоюєш? – в’їдливо спитав Дмитро. – А жила б зо мною – гнала б! І дітей би рожала мені щогоду! І не клянчила б у конторі, шоб город виорали… Пий сама свою «Пшеничну», мать її так!
Дмитро відкупорив пляшку, налив «по Марусин поясок» – і поставив склянку перед Віткою:
– Пий! Ну!
Вітка заплакала, але перечити не зважилась – Дмитрові очі були налиті темним по вінця, а вона його таким боялася. Тож несміливо сьорбнула – й закашлялась.
– До дна, Вітусю, до дна! – крикнув він майже люто, так, що в неї затанцювала склянка в руці. – Шо, гірка? А у Гальки – соло-о-одка! Бо буряшна! І Галька – соло-одка… як співає… Ану, заспівай мені, Вітко-квітко, як колись співала. А я потанцюю! Їй-бо, потанцюю! Флот ше помню!
Став посеред хати, ліву ногу витягнув на носок, правою рукою різко поправив ззаду короткі кучері – як лєнти за безкозиркою – й узявся в боки.
– То довго мені ждать?! Десять год жду, Вітко! Давай «Яблучко»!
Вітка заплакала й тихенько не заспівала – майже завила:
– Эх, яблучко, да куда котишся…
Він вибивав закаблуки так, що аж шибки дзвеніли. Потім спинився, кинув через плече, наче плюнув: «Херово ти співаєш, Вітко. Галька краще» – і вийшов з хати. За мить почувся гуркіт його трактора.
Вітка втерлася й вийшла за ним услід.
Стояла на порозі, аж поки Дмитро не закінчив свою оранку. Але, проклавши останню борозну, він не заглушив мотора, а з грядки відразу ж повернув до воріт. Вітка відчула, що в неї немає сили зачиняти ті ворота за ним. Повернувшись до хати, вона сіла до столу й налила собі «по Марусин поясок». Її сон у ту ніч був важким і мокрим, як осіннє рядно...
Наступного дня Дмитровий трактор знайшли неподалік машино-тракторної станції «вклеєним» у товстелезний ясен. Мотор ревів, у сірий день лупили дві фари, гусениці буксували, намагаючись протягти під собою вже пожоване тіло…
Галька виносила ту дитину, хоч у селі думали, що вона навіть похорону чоловікового не переживе. Галька викричала своє, виплакала, відголосила, вистогнала, вимовчала – і навесні привела на світ хлоп’я, схоже на батька, як дві краплі води. Ще й Дмитриком назвала.
Те хлоп’я стало єдиним учнем, якому Вікторія Іванівна прощала все. Допитливе, непосидюче, воно верховодило в класі й уже в десять потрапило на облік у дитячу кімнату міліції – за те, що влаштувало групову бійку. З вітчимом у Дмитрика не склалося, мати потягла руку за новим чоловіком, а син невдовзі став на батькову пияцьку стежку. Шо ж поробиш: і дід, і батько пили як прокляті, се у них родове, – казали в селі.
Через кілька років Галька з чоловіком виїхали в іншу область – до його рідні, а Дмитрик лишився при бабусі Домасі. Крім миски борщу, вона нічого більше не могла йому дати, тож коли внук піймався на крадіжці і його посадили, швиденько перебралася на той світ, де вже не треба було ні до кого «приміряться». Біля її труни стояла лише Вікторія Іванівна та кілька сільських удів, які однією рукою спиралися на ціпки, а другою густо хрестилися та втирали рукавами мокротиння з висмоктаних лиць. Тих удів ставало з кожним роком усе менше.
Повернувшись із похорону, Вікторія Іванівна звично дістала з письмового столу почату пляшку казьонки й відпила прямо з горлечка. Царство небесне тобі, бабо Домахо! Зажувала «дюшескою» й підсунула ближче до себе купку зошитів. Можна б уже й не перевіряти – завтра останній день її роботи в школі. Але справи треба здати як належить. Аж заврайвно пообіцяв звільнити за власним бажанням, хоч міг і за статтею… Спасибі йому – добрий чоловік… Ну а те, що повірив анонімці, то що ж… посада в нього така… Вікторія Іванівна ще раз сьорбнула з пляшки і завважила, що та вже порожня. Однесла в сіни, де під лавою струнко стояв цілий рядочок таких же пляшок. Повернувшись, вийняла з письмового столу гаманець, перерахувала всі свої статки й важко зітхнула. Сказав голова колгоспу, що візьме обліковцем у контору – доробити до пенсії. При цьому хитро усміхнувся, а наостанок додав: «Тільки ж, Вікторіє Іванівно, ми тут казьонку не п’єм! Прийдеться вам навчиться гнать горілочку по наших рецептах! І, конєшно ж, пить разом з нами, колгоспниками. Інтєлігентів у нас, знаєте ж, не люблять…»
Вікторія Іванівна повела поглядом уздовж стін. Стіл, гардероб, металеве ліжко, сервант, етажерка з книгами. Ага, ось вона!
Над етажеркою висіла невелика дерев’яна рама з фотографією. Вікторія Іванівна зняла її з цвяшка, що хитався у стіні, мов з перепою, і повернула «задником». Світлина не була нічим прикрита і підпис уже майже вицвів, але жінка знала його напам’ять. «Вітко-квітко, я тебе люблю як настоящий моряк! Уже скоро побачимось! До стрічі дома! Твій Дмитро». Дати не було, дата була на конверті, який вона вже давно спалила разом з усіма його листами з армії. На цей знімок у неї так і не здійнялася рука – може, тому, що Дмитро на ній був такий молодий і гарний, такий щиро закоханий у неї і… тверезий.
Вікторія Іванівна заплакала. Вона вже майже вдвічі старша за нього. Негарна, зморшкувата й сива, і все така ж «інтєлігентша», ось тільки вже з «підмоченою» репутацією. А мокрому, кажуть, дощ не страшний…
За вікнами було як у погребі – листопадний день кінчається швидше, ніж слина воложить горло. Вікторія Іванівна рішуче відсунула зошити на край столу, підійшла до високого дзеркала на тристулковому гардеробі й запнулася темною хусткою, щоб приховати світлу копицю на голові. З хати вийшла обережно, наче боялась когось налякати чи розбудити скрипом дверей. Тихо лайнулася, відчувши, як її шпильки вгрузають в глинисте багно грядки – стежка розкисла, але йти вулицею вона не зважилася.
На її стук у вікно сусідка притулила до шибки свічку – щойно вітром вибило електрику по всьому селу.
– Це я, Ольго Михайлівно, не бійтеся! – гукнула Вікторія Іванівна.
Однак їй довелося довго ждати, поки недовірлива баба Ольга висуне в двері верхню частину свого зігнутого вже навіки тулуба:
– Се ви, учительшо? Заходьте, раз прийшли. А яка лиха година вас осе пригнала до мене?
Вікторія Іванівна знічено усміхнулася:
– Не лиха, а добра, бабусю Олю. Гість у мене – дорогий, довгожданий. А частувати його нічим…
– А-а-а-а… – баба Ольга глипнула на прийшлу знизу вгору. – Ти по самогонку, чи шо?
– Та по неї… Кажуть, у вас сахарна… По чім?
Стара звела брови:
– Тю! Видно зразу – учительша! Хто ж її продає зараз? Я можу тіки позичить. Вернеш своєю.
– Бабусю Олю, я ж не жену! Я хочу купить…
– А я не продаю! Мені гнать уже важко, а вона каждий день нужна. Куди ж без неї старій бабі в наше врем’я?! Хоч можна, хоч не можна, а жену. Ні тюрми не боюся, ні смерті – жить же якось треба, раз живий.
Вікторія Іванівна нерішуче переступала з ноги на ногу.
– Та чого ти мучишся? – баба Ольга прочинила ширше двері. – Заходь, шось зараз рішим…
Гостя несміливо ступила в темні сіни й відразу ж відчула в легенях густий солодкаво-нудотний запах. Господиня замкнула двері на засув і підштовхнула її до других дверей:
– Заходь-заходь, нічого не бійся. Я тебе навчу. Се нічого, шо ти інтєлігентша. Не святі горшки ліплять. У мене, кажуть, найсолодша в селі – з такою і на тому світі не гірко! – сказала з неприхованою гордістю й недобре розсміялася беззубим ротом.
