Дядько чомусь враз посмутнів і запитав:
- То скільки ж ти хочеш за Дружка?
Петько не знав. Він навіть не зрозумів, як воно оте «продам» у нього зірвалося. Ніби то не він, а якась стороння сила, від якої залежала його воля, примусила таке зробити. Збентеження і якась важка, вкрай нестерпна зніяковілість неприємним холодом розтеклися по тілу, а всередині щось ніби тріпнулося й сполохано зойкнуло: «Ой!»
Він же зовсім не думав про гроші! Як же воно так… На нього дивилися й чекали. Треба було щось відповідати. І Петько сказав: «Тридцять гривень».
Дядько Василь мовчки витяг гроші й поклав їх у Петькову долоню. Став на порозі пильно і, як тому здалося, з докором подивився на батька, потім, вже відвернувшись, якось ніби враз збайдужілий до всього, махнув рукою:
- Ну, бувайте, - сказав і вийшов.
***
Батько не часто хвалив Петька – був до суворості стриманий та неговіркий. Це, бува, коли в нього гарний настрій, він насуне Петькові кашкета на вуха або дасть щигля по носу. От якби він хоч коли-небудь, запросто, так як ото дядько Василь зі своїми хлопцями, поговорив із ним. Він же не малюк там якийсь, що тільки в піску грається чи цукерки смокче. Все одно про що, лише б поговорив, чи взяв на риболовлю. А Петько сказав би, що в нього є своє улюблене місце, отам біля старого вербового пня, що пахне цвіллю й вогкістю. Батько зацікавився б і попросив йому показати. Петько часто уявляв, як вони йдуть очеретом, розводячи його рукою, а самі ступають тихенько і тільки очима показують один одному: он, мовляв, чуєш, велика яка схлюпнулась, наловимо, стільки, що мати аж здивується. Петько покаже рукою, якої величина буде та рибина, а батько хмикне зневажливо на те передбачення і розведе руки ще ширше, тоді знову Петько. А відтак вони дофантазуються до того, що показуватимуть таку, якої і в ставку ніколи не водилося. А тоді враз чмихнуть обоє і затулять роти руками, щоб не розреготатися вголос та не сполохати рибу. А потім вони сіли б поруч, закинули вудки і рибалили. Хай би й мовчали, але все одно було б хороше. А потім купалися б і плавали наперегони Так дядько Василь завжди робить, коли ходить на став зі своїми хлопцями.. А тоді Петько взяв би й пірнув і довго не виринав би. А коли винирнув би, і побачив батькові перелякані очі, йому б відразу ж стало зрозуміло, що тому зовсім небайдуже до нього. Проте батько рідко говорив з Петьком, на риболовлю, якщо й ходив, то з друзями та й не хвалив Петька майже ніколи. А мо’ він сам і винен? Може, немає за що його хвалити? Петько завжди, коли батько дивився на нього, почувався так, ніби в чомусь схибив, щось не так зробив. Він і вчиться не так уже щоб гарно, і здачі не завжди вміє давати в бійці, і… Та хтозна й чому. Винен і все. І раптом Петько все зрозумів! Та він же і сказав оте «продам», щоб хоч якось догодити батькові. Саме так! І зовсім не тому, що йому потрібні були ті гроші. Ні! Просто, щоб батько його похвалив І він таки похвалив. Хай не прямо, але ж було зрозуміло, що йому сподобалось те, що він відповів дядьку. Він же те бачив. Так, так, бачив! Він і відчув те.
Та тільки хіба йому стало від цього краще?
****
Петькові раптом забаглося піти туди, куди вони часто ходили з Дружком, на пагорб, що за їхнім городом. Перед цим він дав кролям трави, відігнав качок на став, допоміг мамі розвішати білизну. Намагався бути веселим і безтурботним, бо, краєм ока бачив, мама пильно придивлялася до нього, проте йому не хотілося ні з ким говорити. Та він і не знав, як пояснити отой свій вчинок, що приніс відразу ж стільки прикрощів. І дивно, неясна, пливка гризота була всередині нього, та в неї вистачило сили, щоб зробити весь світ пожухлим. А може, розповісти про все? Адже мама якось сказала Петькові, що дорослі, а й ті, бува, помиляються. Просто треба визнати свою помилку і, якщо те можливо, негайно її виправити. Вона, звичайно, зрозуміє, що він теж помилився, він не хотів, щоб таке сталося. Проте говорити, навіть думати про це йому було страшенно соромно, і перед мамою, і перед дядьком, і… перед самим собою. Як же тепер…
***
Петько лежав просто неба й дивився на хмари. Прийшло на думку, що він би все віддав, щоб повернути той час, коли вони були отут з Дружком. А йому тоді було геть невтямки, що мав би радіти кожній миті, кожній хвилині, кожному дню. Чому зрозумів це тільки тепер? Жив безтурботно і зовсім про таке не думав. Та і як би він думав? Навіть і не здогадувався, що це може бути. Щемко пригадалося: так само пахло чебрецем, легенький вітерець завівав гіркуватим полином, барвисто-пахучим різнотрав’ям. Дружок завзято шниряв, досліджуючи щось, тільки йому видиме. в кожній нірці, а Петько, так як оце й тепер, лежав горілиць і дивився на небо. То тільки на перший погляд здається, що там нічого особливого. Ні! Там цілий світ! І він завжди здавався Петькові не лише вражаюче великим, а просто безмежним, і не просто безмежним, а наповненим особливим незбагнено-хвилюючим життям, урочистими й величними таємницями. У височіні дивним чином виникали всілякі образи. Ось проплило середньовічне місто, обнесене високим муром, потім все оте перетворилося на величного факіра в чалмі, а той - в неймовірної краси дівчину. Затим чіткі обриси повільно розплилися і, звідки не візьмись, зринуло пухнасте тендітне ягня, від якого через деякий час нічого не лишилося, а перед очима постала якась страшна й потворна химера. Вона пливла й просто на очах танула, а з неї раптом сплив суворий і мужній профіль римського воїна зі списом у руці. На хвилинку Петькові стало легше, бо всі оті споглядання співпали з відчуттям, що Дружок тут, поруч. Ось тільки покличеш, а він уже й біля тебе: поглядає своїми ясними бурштиновими очима, а світлі плями над ними рухаються разом з тим, як він переводить погляд з Петька кудись убік, ніби виявляючи тим свою зніяковілість, бо не може розповісти про свою відданість словами. А насправді, він такий мізкуватий! Здається, що розбирає кожне слово, і що це він, Петько, його не розуміє, а не навпаки. Петькові так щемко закортіло обійняти Дружка, він аж відчув, яка в нього м’яка шерсть, яка приємна на дотик. Від тих думок стало нестерпно гірко, здалося, небо враз понижчало і в ньому стало тоскно й порожньо. Петько перевернувся на живіт і став дивитись на дорогу внизу.
Сіра асфальтівка вилася між глинистих боків пагорба і було видно, як по ній снують машини. Ось проїхала вантажівка, на ній повезли жовті соснові дошки. А он без поспіху на гору їде віз повен сіна. Воно злегка похитується всією важкою масою і, здається, ось-ось впаде на землю. Проте - ні, не падає. Віз повільно й спокійно рухається далі. Це саме цією дорогою вони ходили в сусіднє село до дядька Василя. Воно он там за темно-синьою смугою дерев, що на краєчку пшеничного поля.. Там і Дружок. Чи сумує він за Петьком? Та ні, він напевно ніколи не пробачить його вчинку. А потім забуде… зовсім. І правильно зробить. Зраду не прощають. Хай навіть і не зумисну, а… І раптом! Шалена й потужна радість хлюпнула Петькові в груди, він просто захлинувся нею, наповнився всеохоплюючим щастям, відчув незбагненну силу. Вона ніби потужний вихор підкинула його вгору і вмить поставила на ноги. Там, внизу пагорба, він побачив Дружка. Не вірив своїм очам. А Дружок, його вірний, його милий, найкращий у світі Дружок, нагнувши голову, спокійно й наполегливо, і якось, аж занадто вже не по-собачому, діловито біг на гору.
- Дружок! Дружок!! – щосили закричав Петько.
Той на мить завмер, відтак шарпнувся, перетворився на стрілу, блискавку, кулю, кинувся вгору, на пагорб, до Петька… А Петько вже летів назустріч. Тіло не встигало за бажанням, ноги не встигали за тілом. Він мчав униз, то перебираючи ними, то перечіпаючись і скочуючись живим клубком долу. Не відчував ні болю, коли зачіпався за коріння, що підступно виринало на шляху, ні пилу від зірваної ногами й руками землі та глини, нічого, крім Дружка, не бачив, не чув і не міг чути, він просто шаленів від радості та щастя. І ось та мить, коли схопив собаку обома руками, хотів притиснути до себе, обійняти, притулитися до нього обличчям. А той попискуючи і захлинаючись від почуттів, вислизав із обіймів і знову з усієї сили тицявся в Петька, торкаючись його лиця своїм теплим язиком.
- То ти не сердишся на мене?! Ти не сердишся? Не сердишся?– все запитував і запитував Петько, відхиляючи голову і намагаючись зазирнути Дружкові в його бурштинові очі. Та той все лизькав і лизькав Петька в очі, в ніс, у щоки. Не вмів інакше повідати, що тільки хороше почуття до нових господарів, не знав, що то була повага у відповідь на тепле й приязне ставлення, не дозволяло йому перегризти мотузку. Але він таки зробив те, бо нестерпний сум за Петьком і звичною домівкою вимкнули в ньому всі гальма пристойності, і він, гнаний не раціональними думками, а нестримним почуттям та інстинктом, помчав додому.
- Якби ти тільки знав, якби ти тільки знав, як мені … - Петько не закінчив. Щось голосно й самопливом схлипнуло в горлі, і він, судорожно ковтнувши слину, обірвав на півслові, намагаючись не заплакати. Той схлип миттєво відгукнувся в собачій душі, і Дружок, втиснувши голову Петькові між тілом і рукою, раптом завмер, міцно-міцно притиснувшись до нього. Так і сиділи вони, тісно припавши один до одного – хлопчик і собака, що знову були разом. І було в тому таке неймовірне щастя, така незмірна щирість, якої в жодні слова не вмістити, не віднайти жодної одиниці виміру і не купити ні за які гроші на світі.
***
Додому майже бігли. Дружок то весело випереджав Петька і, забігаючи наперед дивився на нього, то відставав і йшов слідом, майже впритул до його ніг. І коли Петько озирався на нього, він підіймав голову і промовисто дивився в очі. І це був той випадок, коли всілякі слова були просто зайві.
На подвір’ї зустріли батька. Побачивши Петька й Дружка, він весело вигукнув:
- Отакої! І гроші отримав і Дружок повернувся. Молодець!
Петько не зрозумів, кого він похвалив. Проте йому дуже захотілося, щоб не його. І то було вперше.
- Я сьогодні ж віднесу гроші дядьку Василю, - голосно мовив. Вони зустрілися з батьком поглядами. Петько не відчув ніяковості, він не відвів очей, його погляд набув твердості й спокійної рішучої впевненості. І то теж було вперше
