Не звинувачуй, не кричи, не плач, я пробачаю тобі всі провини, я не бачу, хто ти і де, я знаю твої сльози поночі, я знаю, що ти ненавидиш мене більше ніж любиш, я знаю, що нічого не вдію із собою, із тобою, із ним, бо я так само плачу поночі і так само більше ненавиджу як люблю, бо мене ще не ненавиділи так як ти, а я вже ненавиділа, і любила, і мордувалась, і ставала занудою, яка пише любовні вірші про себе, і тероризувала тебе і інших, бо я стаю скажена і ненавиджу увесь світ, так, як ти мене. І музика – я захлинаюсь її спазмами і криками, бо хтось кричав нею до такої як я, хтось такий як ти, хтось так само безнадійно розчарований і безнадійно поневолений такою як я, і так само безнадійно відкинутий як я, таким само безнадійно ображеним як він, і я зникаю від безнадії, і я боюся безнадії, бо коли нема надії, то нема мене, бо я не безнадія, бо я мовчу на домагання своїх емоцій – як шалена, і боюся дивитися у вічі своїм словам, промовленим чи то із великої пристрасті чи то із ще більшої образи того, що ображається на мене, і я не встигаю за своїми словами, що кришаться і сумують разом зі мною, безсердечною, бо я руйную почуття того, що не має ніяких почуттів, я не ображаюся на себе за те, що зруйнувала власне бажане щастя, я не ображаюся на тебе за те, що я зруйнувала твою ненависть, яка неодмінно ще відродиться і ти маритимеш моїми губами у сні і відганятимеш спогад про їхнє бентежне мерехтіння, а я пригадуватиму, як довго і вперто ти на мене чекаєш, і не різатиму собі вен, бо пробачаю тобі твою любов, а він мені мою не пробачить, бо я смертельно боялася, що він розпізнає її – за випадковим порухом думки, за руками, за лінією долі, але він не розпізнавав, і він розпізнав мою любов у іншій, що потрапила під її відблиски – смертельно ясні і розкішно прозорі. Він не розпізнавав так довго у мені і відразу розпізнав у ній. Бо хотів розпізнати.
Вгамовувати чийсь переляк, безнастанно пересуватися у замкнутому просторі невиявлених емоцій, невимовлених слів. Когось відштовхувати і прихиляти, і боятися самовияву, і тремтіти від думки про власні природні порухи обіймів, і уникати можливості якось їх реалізувати, і можливості дивитися на себе з відстані, і на його відхилене обличчя, щоб якось не зачепити, бо йому страшно дотику пальцями до твоєї розпашілої щоки. А інший, замурований криками – ти інший – злякано обертається поглядом у мою сторону і пересуває по столі пальці, наче не по столі а по мому голому і гарячому животі, і списує віршами свою уяву, і нотні зошити спогадів бринять відблисками мого голосу – детально до вібрації, а я гину, притиснута покривалами темряви до себе, так само гину, від пекельної зневаги, пристрасної барвистої ненависті до тих губ, що не вміють зі мною цілуватися.
Я мабуть колись пробачу тобі твою сумну безнадійну любов до мене, засновану на ритмічних перегуках слів, яких я чомусь не чую. Чую. І мовчу. Бо не відповідаю. Бо свідомо не хочу відповідати. Бо натренованими м’язами поглядів відштовхую їх від себе, а вони однаково прилипають, не забуваються. Я майже гидую тими словами і лечу, як метелик на вогонь, до власних липучих слів, від яких він гидливо морщить губи і зневажливо хитає головою. Ні. Він відмовляє мені навіть в тому, чого я ще не сказала, і чого ніколи можливо не скажу, але знає, що прагну усіма вібраціями думки. Як і я знаю твої слова задовго до тебе, ти ще не подумав, а я вже гидливо кривлю губи і нервуюся – який він недоречний – думаю, і не відчуваю навіть приємності від того, що ти мене любиш, хоча зазвичай доволі мило бути любленою. Твоє побіліле обличчя від швидких і мимобіжних подихів – моїми парфумами, твої холодні знервовані руки, що навмання опиняються біля мого стану – я боюся тебе і лечу як метелик на вогонь до нього, що боїться мене і це замкнуте коло.
