Так у мене нікого нема, і я про це не жалію...Краще бути однією чим потім залишатися з розбитим серцем. Більше не довіряю, бо набридло бути лялькою у ваших руках.
Краще бути однією, чим з ким попало....Починаю звикати до самотності, не приховую це тяжко, дуже, до істерик і сліз. Та я нічого не можу з цим поробити. Таке відчуття, що поруч нікого нема, я ніби сама. Всеодно що прогулянка по кладовищу, навколо тихо, самотньо і тільки якесь дивне відчуття гіркоти...
Я знаю, мене заре будуть переконувати, що я сама роблю свій вибір, адже в мої двері стукають, та я їх не відчиняю і всіх відштовхую. Я нічого не можу поробити з собою...я перестала довіряти і нема такої людини якій я могла б відкритися...мені страшно..я не вмію ділитися своїми проблемами, я не вмію просити допомоги...НЕВМІЮ і це мене вбиває з середини...я не можу все постійно виношувати в собі....блукаю наодинці зі своїми думками...і так хочеться просто когось обняти, сильно прижати до себе..листаю телефонну книгу і розумію, а нема такої людини, і від цього ще тяжче. У всіх свої клопоти, всі заняті і всім пофіг...і тому мовчу..тяжко, та вже трохи легче з цим справлятися, просто звикла.
