****
Окутаний пеленою диму, дивишся у пустоту. Безмежність маленької кімнати вміщується у вікно, крізь яке можна споглядати інших, а ще видихати клуби диму – натомість отримувати свіжість, яку особливо відчуваєш в один з чудових зимових вечорів. Коли небо всіяне безліччю зірок, яскравих і не дуже, серед них намагаєшся відшукати свою. Знаходиш, і хочеш дати їй назву, але раптовий звук збиває з думки. Що це за звук, звідки він, - простір FM-приймача, який налаштований позитивно до інших, а до тебе, аж ніяк ні. Бо не чути рок-н-ролу. Вимикаєш зайве, взагалі усю техніку, щоби вже стовідсотково нічого не заважало. Знову переводиш погляд на зоряне небо, проте цього разу своєї зірки не знаходиш. Втратив напевно.
Крутиш пальцями правої руки цигарку, вагаєшся прикурювати її чи все-таки дочекатися кращих часів. Незрозумілі причини стримують тебе. Відкладаєш цигарку у бік, проте продовжуєш дивитись на цей продукт тютюнової компанії, вкотре роздумуючи над нікотиновими прибутками. Відволікаєшся. Двері зі скрипом прочинились, це всього-навсього протяг. Цього разу жодних аномалій. Згадуєш, що у шафі має бути пляшка дешевого віскі – подарунок друзів які набридли. Друзів, які еволюціонували у знайомих. Зворотній процес набагато цікавіший, але менш позитивний. Хіба цим хтось переймається. Робиш ковток, і ще один, і ще, гіркий присмак розтікається по горлянці, наповнюючи ту теплом. Тепло від алкоголю завжди доповнює ці свіжі, морозні зимові вечори. Тоді хочеться жити, а помирати навпаки – десь на теплих пляжах Бразилії.
Зупиняєшся на думці про смерть. Раніше було байдуже. Помирати не обов’язково. Цигарки можуть викликати рак легень або ж серцево-судинні захворювання, про це нас завжди попереджають. Підходиш до журнального столика, озираєшся навкруги – нічого. Запиваєш набридливі роздуми холодною кавою, яка стоїть ще з-поза ранку. Гість не допив, пішов не попрощавшись, пішов назавжди, сука, щоби повернутись не один. Щось схоже можна було почути у пісні, назву та автора якої, звісно, не пам’ятаєш. Маріхуана в свій час замінила пам’ять, стерла головні компоненти. Знову береш пляшку паршивого віскі, допиваєш її, осушувши кількома ковтками. Байдуже, все рівно завтра прокидатись доведеться аж під вечір. Десь втрачаєш зміст власного існування. Не надовго, так - тільки на декілька днів відлучаєшся, з ким не буває. Алкоголь краще від наркотиків, хіба на верх викурити косячок, який неодмінно завалявся ще з тих часів. Ті часи – це друзі, секс, наркотики і ні хуя не рок-н-рол. Ніколи ні про що не жалкуєш, проте й не звертаєшся до минулого, як чогось цілісного. Історія взагалі штука відносна. Ніхто не може підписатися під моїми історичними подіями – я не хочу, а хтось не може, інші – не пам’ятають. Вся правда на плівках, адже твої друзі-фотографи не визнають цифри.
Хочеться обісцяти чорно-білого героя, знімки провокують. Варто відвідати костел, вкотре перевірити себе на віру, запитати чи потрібен спаситель дебілам, виродкам, тобто людям котрі забувають у що вони вірять і чи насправді вірять. Біблія – книга, яка написана нікому невідомими, кому – теж не відомо. Сучасний світ повністю заперечує святе письмо, а святе письмо, натомість, сучасний світ. Сьогодення жахає: LSD кануло в 60-х, кокаїн змішаний нудотою, культ куріння марихуани відійшов невідомо куди, цигарки вже не потрібні, алкоголь змушує про все це думати, а на ранок забувати, мучити спрагою та інколи ще й головним болем.
Немає від кого отримати оргазм, це проблема номер один. Що завгодно, тільки не це! Малолітні хвойди відштовхують тебе своєю анорексичністю, а старі - обвислі корови, які потрібні тільки алкоголікам повністю втратившим здоровий глузд. Я – люблю пити алкоголь, не зважаючи на це, люблю входити у красиві, пружні тіла. Довершеність краси тіла повністю оволодіває моїм членом. Стаєш рабом власного органу, при тому не найважливішого, без якого людина здатна жити, проте - як?! Кінчаєш всередину, робиш аборти, ковтаєш таблетки, виховуєш дітей, а потім покидьків, котрі руйнують створене тобою, вбивають, грабують та ґвалтують і усе спочатку. Винищити людство, ось головна їхня мета. Загрози переслідують твій мозок.
Все таки віднаходиш свою зірку, злегка всміхаєшся та щосили кричиш на всю горлянку, що ім’я твого насправді не існує! Відлуння прокочується містом, повертається до тебе і осідає, у вже продірявленій голові.
