Україна – це країна покоління втрачених ілюзій, знівечених долей і розчавлених можливостей. Це країна, що поволі перетворюється на країну чиновників з якими слід розраховуватися готівкою в конвертах. Україна – це країна здичавілого капіталізму. Однак я повертаюсь...
Споєний французькими винами і підгодований французькими сирами й десертами я опиняюсь у ранковому Паризькому аеропорті. Українців можна одразу впізнати: в той час як іноземці сьорбають каву, українці цмулять пиво у кафе перед вранішнім рейсом. У літаку панує перегар. Зате я знаходжуся серед пахощів вишуканих парфумів, адже поряд зі мною сидять українські красуні з французькими паспортами.
Хмаринки над українським небом схожі на велетенських білих плюшевих ведмедів, котрі вітаються зі мною лапами. А коли літак пролітав над Києвом, то я розгледів силует людського обличчя.
У Києві похмурий день і густий туман. В автобусі, що везе мене від літака до аеропорту, муркає шансон. У новозбудованому терміналі мене зустрічають не вітаннями, а запитаннями “На какую суму накупілі падарков за граніцей?” або “Цель вашева прієзда?” А двері-турнікет абсолютно не реагують на людей і продовжують крутитися, тим самим завдаючи шкоди багажу та травм пасажирам.
Мене зустрічають Валєра і Васюта, мої батьки чекають мене вдома. Валєра і Васюта хваляться, як щоночі розважаються і стріляють по незаконним забудовникам з пневматичних пістолетів. На моє запитання “Як справи? Що нового?”, мої друзі відповідають “Все як раніше, нічого нового ітп”. Я нічого не бачу в цьому поганого.
У Франції говорять про глобальне потепління, але на Бориспільскому шосе сніг. У небі кружляють ворони.
Пожовклі, але задоволені обличчя знову дивляться на мене зі стендів з написами: “Сплачені податки – щаслива країна”, “Сплачені податки – безкоштовна освіта”, “Сплачені податки – профінансована медицина” ітп. Тепер я усвідомлюю, що якщо я не сплачу податки, то комусь не буде надана своєчасна медична допомога; якщо я не сплачу податки, то хтось залишиться без стипендії чи грошової допомоги; якщо я не сплачу податки, то студенти будуть голодними й неосвіченими, а солдати – голодними й недієздатними.
Зникли намети з протестувальниками. Чи держава задовольнила їх прохання чи просто розігнала?
Валєра каже, що хоче придбати собі джип, а Васюта – кабріолет. Машина намагається обігнати автобус зі школярами. З вікна автобусу на нас падає кульок з блювотинням. Добре, що ми не в кабріолеті. Школярі показують нам середні пальці, Валєра з Васютою записують номер автобуса.
Київ химерно починається химерними вежами-хмарочосами. Поруч з метро “Вирлиця” облаштовано казкові фігури і макет невеликого українського села. Видно сміттєспалювальний завод. Я навіть не в змозі пригадати, коли востаннє бачив сміттєспалювальний завод, адже в Європі нині лише сміттєпереробні заводи.
Я відвик від високих будинків. Ми проїздимо повз гостинки, лавки для бабусь і багатоповерхівки, які плачуть іржавими слізьми старих балконів. На балконах ночують велосипеди та усілякі картонні коробки від телевізорів, комп’ютерів, відеомагнітофонів, тощо. Проїздимо коло авторинку на Воскресенці, у дворах якої іржавіють старі “Москвичі”, “Побєди”, “ГАЗи” та “УАЗи”. Проїздимо коло “Дитячого світу”, де я обожнював випічку з листкового тіста та віртуальні ігрові автомати на останньому поверсі. На місці старовинних сосен зараз лише торговельні центри, бензозаправки, хмарочоси і пеньки.
Нас обганяють машини з тонованими вікнами та білявки за кермом кабріолетів. Після такого видовища, відмова Міжнародного Валютного Фонду надавати Україні кредити буде цілком закономірною реакцією.
Проїздимо над широким Дніпром і я помічаю закохані пари поряд з пам’ятником засновникам Києва. Коло нього створено дерево щастя зі стрічками.
Нарешті я вдома. У моєму під’їзді зник запах хлорки. Зникли й коти...
Мені надзвичайно приємно бачити батьків разом. Це так для мене незвично, але ми спілкуємося годинами. Якісь дибіли у шкіряних піджаках заставили батька продати їм свій бізнес. Мене тут чекає нелегка боротьба, але ми повернемо собі своє. Батькові лікарі не рекомендують алкоголь, тому за столом я знову п’ю “Росинку” й “Живчик”, немов у дитинстві.
По радіо чути ті ж самі старі мелодії-заставки, ті ж самі голоси ведучих і політиків. Однак мене дивує мовлення по телебаченню: з екрану телевізора ведучі бажають мені хорошої “робочої неділі” та вживають якусь незрозумілу мову, щось на зразок польсько-білоруської – “у нашому етері”, “віртуяльний міт”, “міліціянти з Европи”. Здається що ця дерусифікація є прихованою антиукраїнізацією.
Мені необхідно підійти в університет за деякими паперами. Коли я вийшов з дому, то зустрів посивілого сусіда. В руках у нього була авоська з горілкою і буханкою хліба. На моє запитання як у нього справи, сусід відповів: “Я потихеньку доживаю”...
Туман, що ховає новобудови поволі розвіюється і починається жах. Я йду, дивлюсь і мовчу. Я потрапив в царство Хама... Київ став для мене чужим містом, містом-фантомом, суцільним будівельним майданчиком. Крани контрастують з куполами на схилах Дніпра. Будівельних кранів більше ніж хрестів на дзвіницях. Я не бачу храм, я не бачу дороги до храму...
Київ не зміг залишитися Східним Парижем через суцільну забудову, через більшовицьку, радянську, неокапіталістичну владу. Архітектор створює обличчя міста, його візитну картку. Адже у кожному красивому місті є безсмертні витвори того чи іншого митця, як Гауді у Барселоні, Паладія у Віченце, Гімара у Парижі. І мені прикро, що обличчям міста створюють сучасні гротескні хмарочоси недолугих архітекторів, ніж шедеври Городецького чи Вербицького.
Заради грошей нехтуються краса, цінності, історія і традиції. У Києві продовжується знищення буржуазних пережитків. Нові будинки постають настільки швидко, що вже навіть кияни не пригадують що на цьому місці було раніше. Я ніколи не думав, що зможу загубитися у рідному місті, не впізнавши старі вулиці...
Знесено будівлю першого Київського телеграфу на Поштовій площі і старі дерев’яні приміщення водопроводу на Набережно-Хрещатицькій. Знесено зелений особняк у стилі модерн під Володимирською гіркою. На місці реконструкції фонтану на Львівській площі зводиться новий торговельний центр. Над пам’ятником Андрію Первозваному, де донедавна майоріла вивіска “Ні – забудові!”, вже завершується... забудова. Київ оточений зеленими заборами, на місці хрещення Русі зводять готель, на місці дитячих майданчиків постають будівельні майданчики, на місці палаців постають хмарочоси, рубають і руйнують Русанівські сади... Проведено “євроремонт” Києва – культуру залито бетоном. Жлобство – це коли бруківку міняють на плитку. Після цього історична частина міста перестає бути історичною.
Неподалік “дому Аліси” зведено високу вежу, яка повністю нищить Печерський ландшафт. Між іншим, “дім Аліси” – це високий будинок зі шпилем у стилі соцреалізму, що поруч з заводом Арсенал. Його називають так, тому що колись тут проживала красуня Аліса і під її вікнами постійно перебували прихильники, сподіваючись побачити її.
На Слобідці, незважаючи на протести жителів, було знесено дитячий майданчик, де гралося не одне покоління дітей, і розпочато будівництво житлового комплексу. Однак під землею було виявлено важливі комунікації, тому котлован швиденько закопали. Зараз на цьому місці лише купа сміття та залишки будівельних матеріалів...
Кияни постійно протестують, але вони потерпають від свавілля і жорстокості забудовників. Чималі випадки побиття протестувальників з різноманітними травмами і абсолютна безвідповідальність за це. Наприклад, коли одній дівчині було поставлено діагноз струсу мозку, то у документах було засвідчено... що вона сама била себе головою об бруківку.
Місто змінюється просто на очах, напевне важко киянам постійно боротися з цим, або просто спостерігати, як зникає старе місто, маленькі будинки і сквери і постає Печерський масив. Пєчорка. Вдалим описом сьогоднішнього Печерська може слугувати цитата Михайла Булгакова: “Сказати, що “Печерська немає”, це буде, мабуть, перебільшенням. Печерськ є, але (старих –примітка автора) будинків у Печерську на більшості вулиць немає. Стоять обгризені руїни, і у вікнах де-не-де переплетений дріт, іржавий, заплутаний. Якщо у сутінках пройтися по пустельним і гучним широким вулицям, охоплять спогади. Немов би ворушаться тіні, немов би шерех з-під землі. Здається, миготять в перебіганні ланцюги, дрібно стукають затвори... Ось-ось виросте з бруківки сіра, розпливчаста фігура і ахне сипло: - Стій!”
Київ – це щось середнє між Москвою і Шангаєм, але у ньому ще залишилися дерева й зелень. Київ – найзабрудненіша столиця Європи. І дерев у місті з кожним роком меншає... Сірість проти зелені переважає зелень проти сірості.
Якщо у Парижі відчувається спрага за зеленню, то у Києві проводиться пленарна вирубка дерев. Коли хтось рубає дерева, то тим самим він “рубає капусту”. Тобто замість шелесту листя у Києві чути шелест грошей.
Багато моїх улюблених кафе і місць зустрічей поколінь відійшли у небуття. На місці старих кав’ярень зараз мережеві кафе та магазини ганчір’я, на місці галерей мистецтва нині галереї моди, на місці книгарень тепер бутіки з назвою “престижної” Московської вулиці. Держава не забезпечує культурні потреби громадян, суспільство хочуть перетворити на потвор штучного блінг-блінг споживання. Культура замінюється на комерцію. Жителі Києва поступово стають БОМЖами - без ознак мистецького життя. Згідно “Записок українського самашедшего” відбувається “планомірна лярвизація країни”.
Багато киян стверджують – місто вбили. Але зі шпальт газет я дізнаюся що місто вбиває: падають неприбрані бурульки, обвалюються стіни та барельєфи, люди провалюються під землю у окріп...
Проте з’явилося багато нових цікавих і корисних речей: Київ прикрашають нові неординарні скульптури Володимира Білоконя та Ігора Скретуцького, радують очі стіни, що вкриті казковими снами від “Інтересних казок”. Наприклад, з’явилися ліхтарі, що розмовляють, скульптура вилок перед пивним пабом на Позняках, захоплююче графіті на стіні вищеописаного будинку на Гоголівській 32. На вулицях можна помітити жовті скриньки, що спонукають киян до роздільного збору сміття.
Відкрито дельфінарій, однак екологи протесують, адже за їхніми словами дельфіни перебувають у нестерпних умовах. Знову запрацювала книгарня “Сяйво”, але чомусь повністю змінився її персонал. Відкрито нові станції метро. Зокрема поряд зі станцією “Васильківська”, на вулиці Василівській 20 стоїть автомобіль - пам’ятник “горбатому Запорожцю”, а на території Міжрегіональної академії управління персоналом відкрито парк Трипільсьскої культури. Проте, на моє превелике здивування, на фасаді банку на вулиці Заньковецької з’явився профіль... Йосипа Сталіна...
Я пройшовся по порожньому Майдану. Мені пригадалися тисячі людей, котрі виходили з протестами проти влади і її фальсифікацій. Майдан принишк, Майдан замовк. У повітрі пролетіла, немов привид, помаранчева стрічка. Я озирнувся – це був лише останній опалий помаранчевий листок.
“Кожен камінь у Парижі кричить: “Геть тиранію!””, – нагадувала Леся Українка, натякаючи, що час революцій ще не закінчився. А у Києві усюди російськомовна реклама й афіші та вивіски зі словами іншомовного походження: “Ріал естейт едженсі”, “Кепітел корпорейшн”, “Потеншл арт продакшн”.
Кияни мені здаються менш стресовими і квапливими ніж парижани, але сумнішими, зі згаслим поглядом, одягнуті у похмурі й монотонні чорні куртки і шапки.
Коло університету на базарі вештається купа зігрітих людей. “Ще ранок, а голова вже не варить”, - каже жінка-продавець, передаючи наповнений одноразовий стаканчик подрузі.
В університеті лише нові й незнайомі обличчя в університеті, серед яких слід відзначити неймовірно красивих дівчат, що смакують булочки з кефіром. У студентському кафе, попросивши серветки, пані з-за прилавку відповіла мені: “Тут тобі не Франція.” Це перша, але не остання людина, котра сказала мені цю фразу...
Після вирішення усіх документальних проблем, я покинув університет. Серед монотонності мережевих кафе, я заходжу у стару кав’ярню при універсамі, на вікнах якої ще залишилися старі зображення тістечок, яблук й морозива. Серед відвідувачів я помітив гурт чоловіків у темному вбранні, котрі розпивали горілку без закуски. Помітивши мене, хтось з них звернувся до мене немов з каяттям: - “Нє ми такіє - жизнь такая”. За сусіднім столиком сиділи задоволені пані і гордо промовивши: - “ Ну, дєвочки, за праздник!”, в унісон перехилили гранчаки. У кінці залу сидів чоловік і самотньо пив каву з коньяком, а точніше – коньяк з кавою. Я замовив собі каву, налисники з сиром (“Блінчікі з творогом”) і пиріжок з повидлом й поринув у роздуми. Час змінився. Трохи більше зморшок у батька, посивілого волосся у матері, спухлих облич у бомжів. Тих, кого перед моїм від’їздом показували по телевізору у програмі “Неймовірні історії кохання”, нині показують у програмі “Розлучення по-українськи”. Ті що стояли на Майдані, тепер дивляться з вікон СІЗО...
Багато українців хочуть швидше виїхати з країни, ніж розпочати тут власний бізнес. Я повернувся звідти, куди всі мої приятелі хочуть виїхати. На мене дивляться не як на людину у котрої в кишені гривні, а на людину у котрої в гаманці євро.
Кому я тут потрібен? Хто мене тут чекає? Нарешті мене чекають вдома батьки. Мої друзі чекають на мене і ввечері вони частуватимуть мене варенухою і квітами акації у клярі. Мене чекає сусід, що випити за мій приїзд. Мене чекає сусідка, щоб замінити їй лампочку в коридорі. Мої подруги, котрі залишили мене “на десерт” напевно вже не чекають мене. Багато з них вже одружені-з дитиною-розлучені, або їхні хлопці не доволятимуть їм спілкуватися зі мною.
А що зараз Z? Може все залишилось таким як і було колись – вона так близько? Чи може все не так? Чи може вона вже буде іншою? Покине той образ в уявному для мене застиглому часі? І “нічиї очі не чекають мене”?
А яка вона зараз? Цілком можливо що Z перетворилася у фарбовану білявку чи засмаглу брюнетку, котра їздить поза правилами на джипі (кабріолеті, спортивній машині тощо) і у котрої неможливо конфіскувати права, адже вона знає кому смоктати? Може вона оточена жлобами з короткими зачісками і рукавами? Можливо я занадто ідеалізую красу? Або вона немов у останному танці з пісні “The Cure” “Last dance”: жінка стоїть на тому місці, де колись стояла дівчина?
Раптом по радіо у кав’ярні зазвучала пісня Джо Дассена і усі відвідувачі, навіть не розуміючи французької мови, притихли і поринули у ностальгійні спогади.
“Привіт! Це знову я. Привіт! Як твої справи? Час здався мені занадто довгим, однак вдалині від дому я думав про тебе. Я занадто відплив і стомився, зроби мені добру каву, адже я маю тобі розповісти одну історію. Одного разу був хтось, кого ти добре знаєш. Він пішов занадто далеко, він загубився і він повернувся. Знаєш, я дуже змінився. Я створив собі ідеї про тебе, про мене, про нас. Божевільні ідеї, але я був божевільним. Тобі більше нічого мені сказати, для тебе я лише спогад. Можливо й не дуже поганий. Я більше ніколи тобі не скажу: “Привіт! Це знову я. Привіт! Як твої справи?””
Я хочу щоб мої кохані були щасливими, навіть якщо вони не зі мною. Ми часто пригадуємо ті пройдені і втрачені моменти, коли ми відчували себе щасливими. Слід насолоджуватися кожним моментом. І напевне зараз я щасливий. А що буде далі? Я зараз буду потихеньку збиратися і йти до неї...
