Наразі я про казки та комікси.
Теж доречі казки, лишень сучасні. Замість чудо мечів – диво технологій, замість Чаклунки сама Природа, а замість Дракону химера нового часу. Але суть лишається: герої у сяючих обладунках стає на захист слабких та знедолених. …
Але в нас таких оповідань немає. Немає і мультиків.
Нещодавно подивився Кіно «Вчасно»(In Time). Гарний фільм. Дещо наївний та по дитячому оптимістичний, але один з головних стовпів людської цивілізації: «тисячі мають жебракувати аби один купався у розкоші», там показано напрочуд вдало. І згадався мені інший фільм: «Молоді стрілки», гарний вестерн і найкращій фільм про справжніх товаришів. Там теж якісь собі герої шукали справедливості, кидаючи виклик сильним світу цього. І звісно ж їх охрестили бандитами. Та читаючи яким «поганцем»
виставляють його газети головний герої промовив: «Ти ба! Та цій країні потрібен герої!»
І тоді я замислився: чому ж у нас досі немає такого літературного героя? В американців та європейців є комікси, книги, фільми та комп’ютерні ігри. В японців є манга та аніме. В племені тумба-юмба є казки. В ескімосів є легенди. А що є в нас? Що є в тих хто живе на, вже покритих порохом, руїнах «Імперії Зла»(тм)?
Здавалося б. В нас достобіса своїх бабаїв, кощіїв драконів та іншого стерва. Є де розгулятися справжньому герою що несе справедливість заради чого-небудь. Тут вам і гобліни-гопніки, і орки-бандити, і тисячі зомбі та скелетів бюрократичного апарату над якими стоять некроманти та вампіри політичної еліти. І перевертні, що нишпорять по дорогах та тротуарах обманюючи подорожніх формою захисників порядку. І демони які перетворюючи життя людей на пекло скуповують їх душі оптом за безцінок.
Ну хіба це не раї для Вершника Примари, Бетмена чи Людини Павука? Хіба нема чим тут зайнятися Алукарду та Масамуне? Не кличе справедливість Роба ін Худа та Дональда МакГіллаврі? Невже не чекають беззахисні та шляхетного Сера Говейна чи бодай цинічного Геральта?
Ні не чекають. Дивина тай годі. Та хіба не посміються люди з дивака що приведе їм такого героя? «Це все дитячі мрії. Так буває лише у казках.» – скажуть вони. І будуть праві. Вони росли на реалістичній, класичній літературі. Вони знають що таке справжня література. Серйозна та філософська. І самі блукають вулицями сірих міст з серйозними похмурими масками буденних облич. Гептом забувши як один гарний герої казав золоті слова: «Ви надто серйозні, а всі дурниці у цьому житті ми робимо саме з цим виразом обличчя. Тож посміхайтеся панове, посміхайтеся.»(с)
Невже Онєгіну треба стати німцем аби селяни повірили, що він може стати проти пана?
Люди бояться чи не хочуть вірити? Можливо те і інше одразу. Ми живемо у країні де поважати та захоплюватись власними героями вважалося за злочин та тупий націоналізм.
І інерцію цієї системи ми бачимо і досі. І це накладає важкий відбиток на нашу свідомість.
Ми якось звикли до власної безнадійної буденності де героями називали тих хто пафосно(і подекуди безглуздо) помер на війні. Буденності в якій ми голосуємо за менше зло і віримо в те що альтернативи немає. Можливо все це і не дає нам побачити зірки над головою?
Але хіба варті тисячі виправдовувань однієї спроби злетіти? Я вважаю – ні. А ви?
