Ця новина стала справжнім скандалом чи сенсацією. Або тим і тим одночасно. За два тижні до Нового року, в час, коли в повітрі відчувається якась особлива святкова атмосфера і більшість людей об’єднується в парочки, забуваючи старі образи, наша подруга Лілька пішла від свого чоловіка.
Варто зазначити, що Лілька була найуспішнішою серед нашої компанії. Її успішність заключалася в тому, що вона вдало вийшла заміж. Сергій – молодий, вродливий, перспективний бізнесмен, за яким вона була як за кам’яною стіною. Вона могла дозволити собі все те, що для нас лишалося недоступним. Лілька жодного дня у своєму житті не працювала. Піклувалася лише про належний зовнішній вигляд і швидке витрачання чоловікових грошей.
Тепер же з’ясувалося , що «кам’яна стіна», якій ми мимоволі заздрили, виявилась лише дірявою сіточкою. Найнеймовірнішим в цій історії було те, що, покинувши Сергія, вона побігла до звичайного … шкільного вчителя музики.
Наша компанія потребувала негайного прояснення цієї історії, а тому я і ще дві мої подруги викликали Лільку на відверту розмову. Вона ще не встигла наблизитись до нашого столика в кафе, як ми вже помітили її незвично широку посмішку.
З перших хвилин розмови довгонога білява красуня Лілька здалася нам аж надто замріяною. Вона охоче відповідала на наші запитання, але виглядала так, ніби в цей час перебуває на своїй хвилі.
- Чому ти все-таки пішла від Сергія? – перейшла до справи Марта.
- Бо Сергій – егоїст з великої літери, - в тон їй відповіла Лілька.
- Еге ж, егоїст, - засміялася Ольга. – Мені здавалося, що все, що він робив – для тебе.
- Це тільки на перший погляд. Насправді ж він завжди піклувався переважно про свою особу. А гарна дружина – лише одна з речей його інтер’єру. У нього ніколи не було для мене часу.
- Він же працює.
- Володя теж працює. Але ж він мене не ігнорує. А улюблена фраза Сергія: «Серденько, ти невчасно». Я вже почала думати, що «невчасно» - моє друге ім’я.
- Вважаєш свого музиканта кращим?
- Звичайно, - швидко заговорила вона. – Він бачить в мені людину. І завжди знаходить для мене час. Вчора ми цілий вечір гуляли містом і навіть грали в сніжки. На вихідних ми поїдемо на базар вибирати ялинку. Я сама вибиратиму собі ялинку, а не якийсь там дурнуватий водій Сергія, як це було раніше. Потім я сама її наряджатиму. Новий рік ми з Володею святкуватимемо вдома біля телевізора, а не на якійсь нудній вечірці у заміському клубі, як було з моїм колишнім чоловіком.
Дівчата, яким здавалося, що Лільку трохи занесло, ледь стримували сміх.
- А житимете ви на що? – врешті не витримала Ольга.
- Ви говорите так, ніби мій Володя якийсь волоцюга! – обурилась Лілька. – Він має роботу і двокімнатну квартиру.
- Та цього не порівняти з твоїм колишнім життям, - зауважила Марта.
- Байдуже! Тепер я сама на себе заробляю.
Останні слова вона вимовила з такою гордістю, що і мені ледве вдалося приборкати сміх.
- Працюєш? Де? – запитала я.
- Секретаркою. У Володіній школі.
Упіймавши іронічний погляд подруг, я кивнула. Справді, змусити Лільку піти на роботу могло тільки диво. Що ж це за чоловік, якому вдалося так її змінити? Чи вся справа у неабиякій силі кохання?
Лілька, не звертаючи на нашу реакцію увагу, продовжила:
- З ним мені добре. Я ніколи не була такою щасливою. Ясно? Тепер я розумію, що щастя знаходиться в найпростіших речах. На відміну від Сергія, Володя мене кохає. Він ще ні разу не звинуватив мене в тому, що я прийшла до нього невчасно. З ним ми знаходимо час для всього. Навіть для дітей, на яких у минулому шлюбі мені годі було сподіватися, - вона посміхнулася. – Я дуже хочу дівчинку, схожу на Вовку.
Вона говорила з непритаманним їй запалом, але більше ніхто не сміявся. В Лількіних словах щось було… Таке потрібне для кожної з нас.
Я бачила Лільку з її Володимиром у новорічну ніч біля міської ялинки. Він звичайнісінький хлопець, у зовнішності якого навряд чи є щось таке, що може запам’ятатися. Але вони обоє просто світилися від щастя. Наче дорогі новорічні гірлянди. В Лільці щось змінилося. Кардинально. Я ніколи раніше не бачила її такою задоволеною життям. Дорогий одяг і крута машина не змушували очі моєї подруги сяяти такими вогниками. Я навіть не знала, що вона може так радіти.
Дивлячись на них, в голові мимоволі зароджується думка: «А може саме так виглядає воно, справжнє щастя…»
