Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2683
Творів: 50955
Рецензій: 95697

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 31507, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '44.200.174.157')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза рецензія

ПАРАДОКСИ ФІЛОСОФІЇ ФІЛЕРА

© Тетяна Дігай, 12-12-2011
Владислав Івченко. Юрій Камаєв. Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2011. – 352 с.


Письменники  Владислав Івченко (м. Суми) та Юрій Камаєв (м. Кременець, Тернопільської обл.) – лауреати 3-ї премії конкурсу  «КОРОНАЦІЯ СЛОВА – 2011»  (В. Івченко – дипломант «Коронації слова – 2009» у номінації «Романи», а Ю. Камаєв – автор збірки оповідань «Мед з дікалоном»).
Пропоную  пройти творчим шляхом письменницького тандему, щоби уявити собі, як саме створювався образ головного героя  Івана Карповича Підіпригори.
На початку ХХ століття російська імперія ще була незаперечним догматом, і тим не менше, державний апарат  і  соціальна структура не витримали випробування першою світовою війною, політичні  контрасти особливо загострилися, що і спричинило  комуністичний  переворот.  І сила героя, і слабкість його вкорінені  у те історичне й національне середовище, що його зростило і виховало. Іван Карпович – не політичний, і не революційний  діяч. Він – філер, тобто, аґент, службовим обов’язком  якого було зовнішнє стеження і негласний збір інформації про осіб, котрими зацікавилось охранне відділення поліції. У тексті 12 розділів, кожен – це розповідь про перебіг подій якоїсь однієї кримінальної справи. Як правило, філерами працювали так звані люди з народу, малоосвічені, бідні, повністю залежні від начальників. Головний герой – образ непростий. Перший парадокс, що випливає із сюжету книги, – саме такі «гвинтики», як Іван Підіпригора, тримали імперію, бо вони служили на совість государеві, свято вірили в справедливість і вічність  устрію, де мають бути пани, а під ними –  холопи. Коли вони перестали це робити – імперія впала.
Але головний парадокс, який наповнює образ принадністю і додає необхідної психологічної глибини – аґент Іван Карпович маскується під простака, нерозумника.  Вічна трагедія блазня – ховати за маскою своє справжнє обличчя.   З одного боку, він удає із себе наївного дурника, іноді благодушного, доброго, щиросердного, завжди готового виконати будь-які забаганки  «їх благородь»-пана, навіть філософія у нього відповідна: «А воно завжди погано, коли проста людина, а замислюється, наче професор. Бо у простої людини голова не для замислювання, а щоб поїсти, випити, а часом і заспівати, але аж ніяк не замислюватися». Але не вірте йому! Це говорить вироблена роками філософія виживання, звичне і зручне маскування своєї істинної суті («... брешу потроху, бо чим менше про тебе знають, тим більше в тебе козирів (...) Ну часом краще й змовчати трохи, бо той, хто мовчить багатозначно, завжди розумнішим здається»), бо Іван Карпович Підіпригора – вельми тямовитий, кмітливий і хитрий служака, супермен зі сталевими кулаками і м’язами, боксер, пловець; коли треба, психолог; коли виникає необхідність, знавець історичного фактажу і розкладки політичних фігур, мистецького бомонду і босяцького середовища. Увесь необхідний арсенал підручних засобів детектива у нього в руках і голові (а ще, як сам зізнається,  в добрих чоботах, адже справжнього філера ноги годують!)  Головна його зброя – здоровий глузд і гострий розум. Багато з того, про що він розповідає, пояснюється не тільки бажанням обдурити, насміятися, зрештою, перемогти ворога. Найперше, він кепкує над  самим собою, над своєю лагідною поступливістю і зовнішньою незлобивістю, свідомо акцентуючи на вторинності своїх думок і вчинків: «Їх благородь любить говорити, що хибне рішення, але виконане швидко, у нашій роботі краще за правильне рішення, яке виконували не поспішаючи (...) Як любить казати їх благородь, добре слово і револьвер завжди переконливіше, аніж просто добре слово (...) Споглядаю собі на те море, бо що тут сказати – море як море, таке ж як і вчора ».  
Але всі ці парадокси, на мою думку, не головне. Головне те, що це образ не одного разу даний, застиглий і непорушний. Ми бачимо, який шлях він пройшов у своєму розвитку, як змінювалися його погляди.  Іван Підіпригора з перших розділів та розділів прикінцевих,  трохи різняться. Удавана покірность і гра під щирий наїв нікуди не пропали (« Гусєв закінчив свої справи десь за годину і подався на пляж. Це таке місце, де люди купаються»), але, попри те, яскравіше проявилося істинне, нутряне, за гамбургським рахунком – загальнолюдське: «Збентежило це мене. Оце на тобі. Жив ти собі, Іване Карповичу, спокійно, не думаючи. Лямку чесно тягнув і любому государю та отєчєству служив, а тут насипалося на тебе. Оце так вплутався – якщо одні не закатруплять, так інші вб’ють. А ще бунтівники життя рятують, а свої відбирають. Ну хіба не диво?(...) Ось назбираю грошенят, вийду у відставку, куплю в селі маєточок, із якого б жити можна, тоді підберу собі жінку, молоду та чорноброву, щоб шкіра біла, а норов тихий, і заживемо як люди».
Книгу шановних авторів можна було би назвати історичним детективом, а можна й сатиричним. Протиріччя тут не виникає.  Часове тло подій у книзі визначене точно, хоча історії, як об’єктивної субстанції, у творі найменше. Визначальним  фактором є театральність, у розумінні  декоративності, уявності, свідомого конструювання історичного тла, з тяжінням до абстрагування від нього взагалі. (Щоправда,  революційно-політичні прив’язки, де блукають зловісні тіні Л-а, Надіньки та іже з ними, деколи виглядають  штучними й  зайвими. А макабричні вислови наших рідних політиків, на кшталт: «руки, що нічого не крали»,  або «Чехов – це відомий на усю імперію малоросійський поет» – це вже навіть не вчорашній, а позавчорашній, з дозволу сказати, гумор!  Та й висловів на взірець – просто співпало –  (точніше,  збіглося, або зійшлося), не повинно  бути).
Поетика правдоподібності не протирічить законам реальної дійсності.  У світовій літературі є кілька веселих, і одночасно, серйозних творів, де герої – невичерпні дотепники (достатньо назвати  хоча би Тіля Уленшпіґеля чи Швейка). Ці образи реалістичні, але не в розумінні натуралізму чи документалізму, вони – літературні транскрипції реальних героїв, які жили в конкретних часових межах, сповідували  конкретні морально етичні постулати, що, в свою чергу, відображали певну історичну реальність.
У Івана Карповича Підіпригори, на мою думку, є перспектива поповнити лави героїв – улюбленців читачів.  

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.4609820842743 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …