Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2584
Творів: 46990
Рецензій: 91403

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Як поцілувати Мурчика?

© Павліна Пулу, 11-12-2011
Усі знедолені коти мого дитинства хотіли, щоб їх любили. Вони сиділи на узбіччях людських стежок і чекали, що хтось прийде, хтось дуже добрий, дуже ніжний і дуже співчутливий, забере їх до дому і буде любити. Просто так, без причини. І водночас вони боялися, що їх образять. Вони готові були обернутися в будь-який момент, мчати щодуху, вони розчепірювали свої кігті й відчайдушно погрожували великій всемогутній людині, на випадок, якщо вона раптом, замість любові, дасть їм прочуханки. Особливість знедоленого кота у тому і полягає, що він готовий до усього. Ці самотні кольорові мурнявчики, усіх кольорів і мастей, усіх видів і підвидів, на сходах, тротуарах, смітниках досі сидять під пластами моє пам’яті, притиснувши від напруги вуха до голови, чатуючи на чиюсь любов або образу…
Мурляндія відкривала двері перед моїми ніжками, країна Мур-вур-няв-царап-лап-кусь. А потай від усіх я додавала до цього переліку насолод, які мені обіцяла ця чудова країна, слово «цьом», солодко червоніючи від передчуття волохатого ніжного м’якого поцілунку в круглу котячу потилицю. Мені дозволяли увечері, перед сеансом вечірніх мультиків, роззутись до голих пальчиків, навіть без шкарпеток, а мене зазвичай змушували носити шкарпетки, бо це один із найважливіших обв’язків дитини, десь між мити руки перед їжею і чистити зуби перед сном. Без шкарпеток мені дозволяли гладити босими ногами Пушка, великого лінивого котище, який був таким неймовірним на дотик, що і не передати – найніжніше зі всього на світі, найм’якше, найбентежніше і най-най-най… Не носити шкарпеток і вдосталь гладити котів – ось про що я мріяла у дитинстві. І щоб ніяких навіть згадок про глисти. Бо тільки но я, осмілівши, нахилялася до хропучої, великоокої, щасливої морди Пушка, заплющувалась і пищала від насолоди, що зараз я його буду цьомати, хтось обов’язково мені гукне:
- Вважай, глисти!
Колись я вовтузилась біля вікна з Пухом, за шибою шаленіла дощова ніч, і серед цієї ночі з’явилося перекошене закривавлене бліде обличчя моєї тітки. Коли у шибу постукали її гострі гачкуваті пальці, в мене серце зупинилося від жаху, і я несамовито щось вереснула, перш ніж зайтися плачем, і Пушок також щось вереснув від несподіванки. Ми з ним подумали, що маємо справу із привидом, розбіглися кожен у свій куток і заплющилися від жаху. Моя бабуся відкрила тітці двері й вони довго сиділи в іншій кімнаті, розмовляючи про щось пошепки, а потім бабуся увійшла до хати, і на рукаві її сорочки були дивні темно-червоні плями, від вигляду яких мені стало моторошно, тож я запитала у бабусі:
- У тітки що, глисти?
Я тоді гадала, що нічого страшнішого за них і бути не може. А якщо я їх підчеплю, то спливу кров’ю, задихатимусь від болю і помру із чорними гульками під пахвами – мої незабутні враження від ілюстрації чуми, які я знайшла у медичному довіднику, шукаючи картинки з голими дядями і тьотями. Читати я ще не вміла, тож потворні гульки вважала передвісниками глистів, і перед сном завжди заглядала собі під пахви, щоб пересвідчитись – глистів у мене нема.
- Ні, маленька, у тітки пішла з носа кров. Це не глисти, не переживай, – заспокоювала мене бабуся.
Але найбільше я переживала не про глисти, а про те, чого і запитати не наважувалась – що тітка це насправді не тітка, а привид. Чого б ще у неї була перекошена щелепа? І наступного дня я боялась залишатись із нею на одинці – уся в синцях, із кривим обличчям, бліда, темна від сліз… Саме так, на мою думку, мали б виглядати привиди.
Наступного дня виявилось, що у моєї тітки вивихнута щелепа. Вона сиділа на веранді, закритій від усього світу парою на вікнах, я малювала на вікні пальцем око, а вона розповідала моїй бабусі сон про те, як вдвох з чоловіком вони сиділи на велетенській білій курці, такій великій, що втримувала їх обох на спині, і кудись летіли.
У Мурляндію слід подорожувати босяка, не наближатися ротиком і тримати витягнутими вперед ручки, щоб усі бачили – я ручками не чіпаю, вони у мене чисті й без глистів. Це основні правила мого дитинства. Однак незважаючи на усі застережні заходи, глисти я все ж таки підчепила. Вони дали про себе знати незабаром, коли я за звичкою розмальовувала собі пальці фломастерами – я малювала на руках дивовижної краси перстені, чудо-браслети із кольоровими камінцями, і тут мене знудло. Тітка спершу подумала, що це токсичні фломастери, а виявилось – глисти. Простягнуті вперед руки, нездійсненні поцілунки кота, запобіжне миття ніг після країни Мур-вур-няв-царап-лап-кусь, щоб навіть через ноги я не змогла ними заразитися – ніщо мене не вберегло і мені приписали таблетки дивовижного солодкого смаку, які я не лише сама їла залюбки, а ще й друзів пригощала, тому глистів після цього не залишилось у цілій околиці.
Джерелом глистів визнали Пуха і будь-які контакти з ним мені заборонили. Привабливий і недосяжний, чорний до синьоти, із довжелезною шерстю, яка тяглася за ним шлейфом, коли він чатував на чиюсь метку грайливу руку і повз навсидячки до її пальців, які йому так солодко кусалося і царапалося – садомазохістка, я вже тоді збагнула, що біль може приносити задоволення. Бо коли воно, таке м’яке, непокірне скупчення нервів, накидається на твою руку, і ти можеш його мучити, вириватися з його царапучих долонь – ох, що то за насолода бавитися з котом. Насолода зі всіх насолод.
Пух влітку линяв і його шерсть збивалася під лапами у комки. Тітка відстригала йому шерсть під лапами, на животі й під шиєю, ворсистим залишався лише хребет і Пух ставав схожим на дракона. Смердючий самками, обдертий у своїх котячих битвах, із погризеними вухами і шрамами на обличчі, чорний дракон Пух повертався до дому їсти, хапав шматками фарш, лівер чи сирок, обпісював кутки і мчав на зустріч новим звершенням. Він здох у розквіті сил від лишаю, який спершу мазали салідолом, потім – йодом, і він наче б то зник, проникнувши паразитом під шкіру, де і виїв усе нутро Пуха-дракона й кіт помер під вікном, на буйних лаврах квітучої кропиви. Мій дідусь загалом був дуже жалісливим, і коли він дивився на вмираючого кота, у тілі якого повільно кільчилися хробаки, то тихесенько плакав, обпершись на ціпок. Ціпок у мого дідуся з тих часів, коли у нього зламалась нога. Нога у дідуся зламалась давно, але хворів він після лікування тієї ноги до смерті, і помер від дивної хвороби крові, притаманної лише маленьким дітям. Мій дідусь був дуже жалісливим і коли до його вікон прибилась змерзла закровавлена пташка – його пасербиця, він її обігрів і не відпускав додому – як можна іти туди, де тебе б’ють? Як можна любити тих, хто тебе б’є?
Його пасербиця, а моя найстарша тітка, вийшла заміж молодою, щоб ніхто не подумав, наче б то вона стара дівка. Вона дуже не хотіла бути старою дівкою. Вона стояла в саду, в шаленому цвітінні літа, смаглява й гарна, і чекала, коли її Володя – “розовий цвіток” посватає. І він посватав. Вона любила, була покірною й розважливою, вона надійно вперлася у його плече, вона не вчилася й не працювала, щоб палкіше віддатися домашнім клопотам, грядкам і господарству, і от, одного разу, в її довірливе щасливе рожеве личко полетіла надщерблена ваза – як вона могла її надщербити?
Бабуся її вмовляла – ну його геть, такого чоловіка, нащо він, якщо б’є. А тітка висувала найвагоміший у світі контраргумент – я його люблю. І плакала. Вона каялась у тому, що недогледіла вазу, і ваза надщербилась, тож він мусив її побити, ніяк інакше. Вона хотіла вибачитись. Вона хотіла полетіти в небеса на великій білій курці разом із ним…
Пам’ятаю з далекого дитинства її напівстражденне й напівусміхнене обличчя, покору і молитву. Пам’ятаю, як мій дідусь, жалісливий маленький чужак в її побитому надщербленому світі, замикав перед нею двері. Коли її чоловік прийшов однієї дощової ночі, вклякнув на мокру траву і плачучи просив повернутись, мій дідусь замкнув тітку на всі замки і защіпки в хаті. Вона дивилась через вікно на нього, самотнього, ошалілого від плутанини у власній голові, яка згодом переросла у шизофренію, на чоловіка, у темних галіфе з часів війни, хоча під час війни він був дитиною і здавалося – чого б це йому носити галіфе? – не стрималась, вдарила рукою по шклі, порізала пальці, вибила шибу, вистрибнула на дощ, і струпи від його побоїв розм’якали у зливі як желе, і говорити вона ще добре не навчилась із щелепою на бік, і волосся вирване жмутками ще не відросло, але їй було байдуже. Вони стояли обоє у зливі, заплакані, нещасні, щасливі, закохані, ненормальні… Її чоловік жив війною. Він любив воєнне кіно, і дивився б його до знемоги, якби вона не вимикала телевізор у катарсисі власної молитви. Він любив розмови про те, хто був винен, а хто герой у Другій Світовій, а вона, у катарсисі свого материнства, ні трохи не цікавилась війною. Він зненавидів її молитви та материнство, а вона зненавиділа його війну і його галіфе, хоча здавалося б – а навіщо носити галіфе у дев’яностих? Тому він її бив. І пив. А вона, у неволі своєї школярської любові, яка залишилась наївною і школярською до старості, терпіла.
Я пам’ятаю, яким жалісливим був мій дідусь. Він був теплим, запашним, як сіно чи свіжий огірок, і ніколи не міг мене набити, навіть якщо я була нечемною. Била завжди бабуся, а дідусь, щоб цього не бачити, надягав на голову кашкета, приплюскував його зверху, щоб він перетворився на елегантний плоский млинець, і йшов з хати. А повернувшись, довго мене жалів, і я мовчки схлипувала занурившись обличчям у його пахучу теплу кольорову сорочку.
Відтоді у мене з’явилася незбагненна любов до кольорових сорочок, і коли усім моїм подругам подобалися чорно-білі хлопці, я летіла як оса на кольорову квітку чийогось барвистого вбрання, бзижчала в цієї квітки під вухом, опускалась тихесенько у духмяний пилок чиєїсь присутності й боляче кусала, як оса. Висловити любов і захоплення для мене значило вкусити, і щопалкішим було моє захоплення, то відчайдушніше я кусалась, гублячи свої жала у чиїйсь барвистості, кольоровості, квітковості… А потім я поверталась у країну Мурляндію, країну ілюзій та іграшок.
Наступним правителем цього м’якого пухнастого царства був Мурчик. Що ж це був за кіт! Скільки чарівності, грації і ніжності було у ньому, коли він бігав маленьким пішки під стіл, а слідом за ним мчала я, розчепіривши пальці, із захопеними криками «кіт», червона від передчуття насолоди його зловити. У ті часи мене вже ніхто не міг зупинити – ні суворі заборони тітки, ні усталений регламент часу, коли слід гладити кота босими ногами, ні глисти, якими мене щоразу лякати, ніщо інше – кіт, якого можна схопити, спершу за хвіст, потім за лапи, а далі – солодке – цьому-цьому і пухкі щоки… І робіть що хочете, дядьки і тітки, і ставте мене скільки вам заманеться в куток, і змушуйте скільки завгодно вчити алфавіт, бо що там алфавіт у порівнянні із Мурчиком. Чорна киця з білими лапками, зелені очі, довжелезні білі вуса, ох, мені аж дух забивало від насолоди схопити цю палку дику тварину, притиснути до себе і мучити, доки вистачить сил… Тільки Мурчик – це був не Пух, він не дозволяв себе гладити ногами по спині, він не чекав терпляче, із спокоєм справжнього дракона, доки червоне від щастя – Кіт!!! – дитя його вицілує у серйозні пухнасті щоки. Ні, Мурчик був метким, швидким, він мав коротшу шерсть, запаліші шоки, і вислизав з моїх рук щоразу, тільки но я його хапала. Він був солодкою обіцянкою – лежав спокійнісінько на дивані, заплющивши очі, іноді вмивався лапкою ніжним, граційним жестом, а потім засинав чорним м’яким бубликом. Я підходила на носочках, одягнувши шкарпетки для такої нагоди, щоб кроки стали м’якшими і тихішими, затамувавши подих – щоразу я сподівалася на те, що ось воно… Мурчик спав. І очі його були міцно зімкненими, щільно стиснутими, і вуса завмерли, не винюховуючи своїми радарами нічого навколо, і хропів він розмірено – все вказувало на те, що цього разу він таки буде мій. І я руки йому на спину опускала повільно, щоб зайвий раз не сколихнути повітря. І вже от-от… Як раптом, на повні легені, від передчуття щастя, я горланила:
- Кіт!!!
Мурчик, ледь торкнувшись кінчиком хвоста моїх долонь, зникав під диваном. Звісно, я його звідти виганяла шваброю – мені здавалось, тільки но він вискочить, я встигну його схопити. Однак де там – я даремно штрикала шваброю темряву, він тим часом вискакував через відкриту кватирку у вікно і зникав. Що це була за непогамовна, неприборкана тварина! Одного разу я таки виявилася меткішою і саме тоді, коли Мурчик мав зникнути у вікні, я схопила його за хвоста. Він рвався з рук, а я міцно вчепилась йому в хвіст. Він верещав:
- Вау-вау…
А я у відповідь кричала:
- Кіт-кіт-кіт…
Зрештою, я трішки відпустила хвіст, щоб схопитися ще зручніше, але вже не вийшло. У ту коротку мить Мурчик чимдуж видерся з моїх долонь, залишивши мені білий пушок із білого кінчика хвоста, і надалі став ще затятіше мене уникати. Навіть коли він став старим і товстим, йому завжди вистачало спритності втекти із моїх обіймів, але навіть коли я підросла і перетворилась на підлітка, то однаково кричала до нього «кіт», і якби я не підкрадалась, як би не чаїлась, тільки Мурчик опинявся у межах моєї досяжності з мого горла рвався переможний вигук, вигук-прокляття, і він знову зникав. Чим вже я не намагалась заматити його до себе – і ковбаскою, і рибкою, він хитрющий, і ковбаску і рибку з’їдав, а з моїх люблячих обіймів таки виривався.
Всі інші його гладили. З ним бавилися прив’язаним на мотузку яблуком, косинкою, спеціально сплетеною із соломи мишкою. Його гладили, пестили – під шийкою, за вухами, він мурликав і засинав на колінах. Але варто було наблизитись мені, як Мурчик підривався на свої стрімкі лапи й щодуху тікав, а я спершу з криком, а потім з плачем – кіт!!! – стояла посередині спорожнілої країни нездійсненних бажань Мурляндії.

………
Це було ретро. Ретро значило багато, наприклад ретроспектива, тобто колекція папок із ескізами різних часів – від сумних одновухих портретів у три чверті – перший різновид обличчя, яке я навчилася малювати, до групових портретів із спинами голих жінок, деякі з них обертались лише для того, щоб продемонструвати глядачеві, як добре я навчилася малювати виїмку між грудьми, і нарешті – натюрморти пізньої творчості, назріваючої сексуальності десятикласниці, із розпачливо довгими морковками, відтіненими темно-фіолетовим, із розкотисто-круглими лимонами, відтіненими темно-синім, які розкотились на скатертині, ніжні і жовті, як благання про поцілунок. Ці тисячі неоцінених малюнків, які приречені були спочивати у дивані, під спітнілими тілами гостей, під тягарем їхніх снів, під шелестом їхніх поцілунків – ось що було моєю ретроспективою.
Ретро значило також чорно-біле фото із виставки робіт нашого викладача, що звалась «фото-ретро» – із надірваними гірчично-жовтими картинами, які мали символізувати фотографії початку двадцятого століття. Це були сюжети першої світової, жінок у народному одязі, перших літаків і перших танків, і у цьому був увесь наш ретро-викладач, із підкрученими вусами, картатими штанами і непогамовною ностальгією за минулим, якого він ніколи не зазнав. А ще ретро – це був леопардовий капелюшок кінця дев’яностих, усі їх носили, дехто шив, дехто купував у перекупок. Капелюшки надавали личкові округлості, губам об’єму, а поглядові з-під крис дорослості, і от у своїй майже дорослості я налетіла, стрімко вимахуючи тубусом зі скрученими ватманами, на саксофоніста із ансамблю ретро-музики. Він, сивий і п’яний, звішений мені на плече, як пальто на вішак, роозпилює у повітрі ароматизатор коньяку і густого одиколону, який говорить навколишнім – я хоч і старий, але ще нівроку веселун, ще дівчаток як горішки лускаю… І я у капелюшку, із ретроспективою ескізів у папках, із десятим класом попереду ретро-осені, із ненадісланими листами до казкового принца, якого я відшила ще влітку, як молодка кішка сичить на самця, ще не спізнавши усієї принадності любові і материнства, я думала – ось воно, ретро.
П’яний шалапут, музикант із нічного трамваю, химера, яка виникла із старечого маразму осені, із овальних чорних ротів сплетеного гілляччя, із поморщених і потрісканих тротуарів, із атеросклеротичних судин вечірніх вулиць, з’явився у моєму житті як цікава вападковість, з якою я вміла дати раду. Час-пік, тромби-затори, пухлини аварій, скупчення розлючених на життя пасажирів, а потім інсульти і крововиливи руху – вперед, у темряву, у іншу площину життя, у світ, ніжності й трагедій, до дому. І на цьому шляху з’явився ретро-музикант, із сивими бачками, щетинкою, розкрив перед собою мій ватман-юрбу і зазирнув під капелюшок – ох, вже ця педофілія, яка з глибини крові тягне оті сиві бачки еротично потертись у чиюсь юну щічку… Коли тіло дівчини і душу дитини хоче забрати собі назавжди підпилий балакун, бо таки назавжди – ніщо так не вміє віддаватись назавжди, як тіло цнотливиці з душею дитини. Тільки не на ту напав. У мене був великий досвід читання і перегляду, малювання і обговорення… Я вже не те, щоб і дуже юна була, як-не-як чотирнадцять, і не те, щоб дуже сором’язлива – спробуй змусь мене почервоніти і опустити очі. Коротше, почувалась я дуже досвідченою жінкою, яка на своєму віку надивилася багато, прочитала Лоліту, фанатіла від Набокова і кожного сивочолого ретро-музиканта сприймала як Гумберта. Тож коли він зазирнув під мій капелюшок, то млосно потягнув носом запах моїх духів, а парфуми в мене були французькі, він мав змогу переконатися, що я дівчина не ликом шита, бо французькі парфуми – це не абищо. А ще у мене була дивовижна свободолюбна вчителька малярства.
Вміння відрізнити добре від поганого – ось основна риса, яка допомагає людині бути гарною, успішною, щасливою і при цьому – молодою. Це вміння дуже рідко трапляється у світі – нас так легко засліпити солідністю і серйозністю, що ми не розгледимо за нею дурості, нас дуже просто засліпити епатажем, і ми не можемо роздивитися повсякденності й банальності, ми як мухи летимо на лестощі й не вміємо розпізнати брехню. Такий цінний талант мав чолов’яга, який чатував на нашу вчительку біля художньої школи, і віз її в темряву, а ми йшли на трамвай, ще хмільні від її уроків. Він мав талант із талантів – розпізнавати справжнє. Тому у тридцять він мав усе – особняк на елітній вулиці, італійське авто, черевики із крокодилячої шкіри і королеву краси в ліжку, яка, між іншим, викладала у нашій художній школі малярство.
Ми її дуже любили. Вона нам давала те, чого не давав жоден хороший викладач – свободу творчості. Вона не підказувала, бо не мала чого підказати, не підмальовувала, бо не вміла, вона лише дивилась і казала, що відчуває – і це сприйняття мистецтва емоціями нас навчило, як слід малювати. Вона дала нам хмільне, п’янке і зовсім захоплююче відчуття свободи творчості. Право вибирати свій стиль. Право бачити світ у всій власний спосіб. Право вчитися самостійно, розбиваючи лоби у недостовірність намальованого, у беззвучність кольорів, у мовчання палітри, розбивати лоби, щоб знайти найважливіше – індивідуальність. Він мав найважливіший хист, хист над усіма хистами – розрізняти хороше від поганого.
Він подобався моїм одногрупницям, тим, що курили в туалетах, обговорювали розміри геніталій навколишніх хлопців і дивилися порно. Тим, що знали напам’ять найпопулярніші матюки англійською, а найкрутіші – то ще й італійською, і вдавали із себе героїнь фільму “Краса по-американськи”, тільки фільму того вони ще не дивилися, як і я. Це вже потім, захопившись творчістю Кевіна Спейсі, я подивилась це кіно і побачила – кого б ви думали? – моїх подруг, таких собі гаряченьких штучок, за якими начебто шаліють усі порнорежисери та фотографи, і які безнадійно цнотливі й закохані у приятеля нашої вчительки із живопису.
Вона ніколи не змушувала нас відвідувати свою аудиторію, ми приходили добровільно, причаровані її лібералізмом. Вона, така гарна, із кльоровим павутинням довгих ніг – кольорові колготки мали стати ознакою творчої натури, із досконалим макіяжем і високими підборами – нам дала дуже багато. Вона нас навчила любити свободу. Вона сиділа, обкладена альбомами і каталогами сучасного мистецтва, іноді казала – дивіться, ось тут дуже гарне поєднання кольорів, а потім знову занурювалась у свої каталоги. Тому іноді, зайшовши у безвихідь власної мазанини, ми знаходили вихід кольором, який побачили на картинці, ми вчилися на безвиході класиків. А іноді, від люті і безсилля, жбурляли банкою з водою на ватман, і розтоплена, розмита гуаш ставала ще одним виходом. Ми розбивали глухі кути власних творчих криз ліктями. Єдине, про що вона забула нас попередити, то це про те, що індивідульність – річ, яку чи не найбільше ненавидять, і не так важко знайти саму індивідуальність, як відвоювати право на неї.
І от, ми в чаді її лекцій, виливалися на двір, як гарячий чай, ошпарювли осінні холодні вулиці своїми пересміхами і обговорювали-обговорювали-обговорювали цього загадкового багача, що крутив на пальці ключі від авто і чекав кольорову, занурену у мистецтво, нашу вчительку.
Улюбленим художником нашої вчительки був Гюстав Клімт, але вона цілком таємно переглядала альбоми його робіт, бо їй здавалося, що він замало вистаждав для того, щоб стати генієм. Вона любила вигнанців, вона любила знедолених, вона переповідала нам біографії великих класиків. Її розчулювала до сліз доля Моне і Бетховена – художника, який захворів на катаракту, і композитора, який оглух. Вона завжди казала – доля забирає в людини найцінніше. Вона любила, коли мистецтво кришилося, розсипалося, щоб потім зібратися до купи і завмерти в єдиній гармонії, такій тендітній, що страшно дихнути. Перш ніж малювати ми ставали за її спиною і вона нам показувала свої улюблені картини – заплакані кокоси і анатомічні автопортрети Фріди Кало, сліпі поцілунки та жінку-рибу Рене Магріта, польоти Марка Шагала – як же я любила ці чисті барвисті польоти, цю дивовижну невагомість кольору, а найждужче любила такого сірого, що аж голубого, товстого кота, і одного разу таки погладила сторінку альбому брудним пальцем, і на мене всі глянули з докором – мій палець був брудним від червоної гуаші. А ще побачила серед робіт Шагала сон моєї тітки про білу курку, цю мрію-утопію селянського раю, тож коли наша вчителька запитала у нас, як називається на нашу думку стиль, у якому малював Шагал, я сміливо вигукнула:
- Реалізм.
І всі засміялися, а я щиро вірила, що це реалізм, бо як по-іншому насвати художника, який намалював сон моєї тітки. Потім я, щоправда, спробувала реабілітуватись в очах своїх одногрупників і додала:
- Шагалізм?
Але мою невдалу спробу помудрувати зустрів ще затятіший сміх. Щоб не впасти у власних очах я подумала: “Вони нічого не розуміють у мистецтві”, і замовкла з почуттям власної гідності .
У нашої вчительки доля також забрала найцінніше – через рік її звільнили за вільнодумство та непристойні малюнки учнів.
А наші малюнки були непристойні. Хоч мені й подобався більше зі всіх художників Марк Шагал, але я так само соромилась свого захоплення, як наша вчителька соромилась Гюстава Клімта. Мені здавалось, що це не сучасно. Тому малювала я сучасно, і взагалі була дівчиною сучасною – курила в туалеті, вигадувала непристойні побрихеньки про себе, щоб не видатися пуританкою, читала маркіза де Сада і Мазоха, малювала все підкреслено голе… Тож коли мій ретро-музикант зазирнув у ватман, на якому я зобразила юрбу, він аж занімів від здивування. А потім запитав:
- Чому всі такі скурені, спиті й голі?
- Я малюю життя таким, яким воно є, – відповіла йому я з гордістю.
Далі він запитав, яку музику слухаю, і я чітко перелічила усі улюблені групи хлопчика за сусіднім мольбертом. Той хлопчик, що ставив свій мольберт завжди неподалік, був для мене еталоном гарного смаку. Він носив светрик з ромашками і мав зворушливі чорні вії, а ще він намалював синього акуратного лимона, схожого на шкарпетку і мені це здавалося дуже новаторським. Коротше, ретро музикант не мав чого відповісти – не ті тепер Лоліти пішли, не ті…
Мені здавалось, я його притиснула коліном на дих, тепер він точно не виплутається із мого зухвальства. Гумберт помер, подумала було із захопленням від себе, такої розумної і досвідченої. Та як же я помилялась. Бо хоча моя голівка – розпатлана, нечесана, у леопардовому капелюшку – добре засвоїла прописні істини кожного підлітка, який себе поважає, та була безсилою проти дотиків… Хіба я знала в ті часи, що волосся треба час від часу чесати? Звісно, коли вого злипалось від глини, якою ми кидались один в одного на скульптурі, чи жирніло, чи пітніло, я його мила і розчісувала, але не більше. А в той момент, коли розчулена моєю наївністю рука музиканта потяглася до мого довгого хвоста, я гостро відчула свою незачесаність.
Я могла б заперечити все що завгодно, дай мені тільки тему. Я могла відшити найдосвідченішого ловеласа, досвіду у мене не було, бо дівчина із нерозчесаним волоссям має мало шансів наразитись на такі залицяння, однак якби раптом він до мене позагравав, то я знала б як відшити – з книжок, фільмів і розмов у туалеті. Але як виявилось, помилялась. Бо коли мене взяти за плечі, і затримати руку біля хребта, там де починає рухатися шия, якщо теплою долонею у холодну осінню пору залізти під моє розкошлане надмірно довге волосся, і при цьому хвалити моє малярство, якщо майже по-батьківськи потягнути мене до вільного місця і ненароком торкаючись кінчиком пальця середини моєї долоні показати мою лінію кохання, якщо музичним, добре підчищеним від усіх емоційних збоїв та надривів голосом, низьким і чистим, як гуркотіння річки в горах, розповісти мені на вушко, що попереду ремонтують дорогу – от тут я не матиму чого сказати. От тут-то я замовкну, натягнувши капелюшок майже на очі, щоб вони менше блистіли, а шарф на губи, щоб нюхати французькі духи.
Тут я втратила усі слова, і навіть збилась у переліку улюблених груп, які слід мати про запас кожній дівчині із фарбою під нігтями і фєнічками на зап’ястках. Як аргумент на власний захист я хотіла було використати історію Гумберта-вбивці, але мій ретро-музикант підхопив цю розмову, як партнерку у танго – пристрасно і зухвало, і я вже не могла з неї викрутитись, бо мене вивели на чисту воду. Бо залізли силою у мою душу і вже далі ми на Бродського перейшли, а потім ще глибше, до Бальзака – першого чоловіка, який змусив мене прогулювати уроки, бо я просто не могла, ну не могла піти, не дочитавши… Просуваючись пальцями під довгим жмутом мого волосся по шиї, туди-сюди, він проникав все глибше, у самісінькі нетрі моїх захоплень, у самісіньку гущу Фейхтвангера, у темні підземелля епілептичних героїв Джордж Санд, у темні таємниці картин Гойї, а потім легесенько – мій Боже, туди, до польотів, до барвистих польотів, до голубих котів, до синіх птиць, до цього кольорового теплого барвистого раю Шагала. І я, вже зовсім втративши відчуття реальності, побачила його шепіт, якщо шепіт можна побачити, перед своїм ротом, майже впритул, і побачила, що трамвай таки їде – у крововиливі червоних фар і світлофорів, вперед.
- Він такий… трохи дитячий, – висунула я контраргумент. Все, що було дитячим, на мою думку, принижувало мою гідність.
- Він так малював розп’яття, наче його самого розпинали.
- Він трохи… такий, для дітей, – заперечувала я.
- Він так намалював розп’яття, наче відчував провину усього свого народу.
- А я вже не дитина. Я вже цілувалась.
І він мене поцілував.
Ще недавно я так само, у капелюшку і з ватманами, поверталася пізної осені до дому, у розміреному плині мурляндських буднів. У своїй уяві я консервувала каштани із щурятиною, щоб Мурчик мав що їсти на зиму, салат із золотого листя і ранкових товстих слимаків, щоб він отримував щоденну дозу вітамінів та мікроелементів, горобину із гороб’ячими лапками, цей смаколик, породжений фантазією від любові до Мурчика. Та цього разу я, вийшовши із трамваю у розмитості, аквалельності ретро-осені, довідалась про те, що цілують не лише Мурчика. Іноді цілують мене, почесавши за вушками.
Пам’ятаю, ворони тієї осені виросли на славу – такі великі і тлусті, що під ними прогиналися навіть грубі гілки дерев. Пам’ятаю, дідусь казав, що таке вороняче ожиріння – це прикмета морозяної зими, але зима не приходила. Вона десь чатувала і давала час від часу знати про себе густими сірими хмарами, які випадали мокрим снігом, якимись зовсім нелогічними вітрами, що дмухали водночас зі сходу і з півночі. Іноді ця зима нагадувала про себе на світанку, білим попелом морозу присипаючи пізні хризантеми. Але остаточно прийти не наважувалась.
Тієї осені Мурчик був моїм. Цей старий товстий вируділий кіт, який диживав віку на дивані, при цьому хвацько втікаючи від моїх розчепірених від навіженого бажання поцілувати це котище рук. І от тієї осені я не горланила “Кіт”, наближаючись до нього, не товкла його шваброю і не хапала за хвоста. Ні, мені було не до того. Країна Мурляндія втрачала свої чіткі кордони. Кіт перестав бути для мене найважливішою насолодою у житті. Тож я сіла поруч з ним на диван і погладила його за вухами. Від здивування Мурчик онімів. Він підвів на мене свої широкі бездонні зелені очі, якийсь час вагаючись – варто чи не варто втікати. А потім підійшов ближче, поклав мені на коліна свою чорно-білу голову і замуркав. Його товсті щіки розм’якли від задоволення, і я їх поцілувала. Поцілувала великого кота-муркота, старого котища, який після бурхливої молодості доживав віку на дивані.
Коли помер дідусь, і зима роз’їдала ожиледецею дорогу на цвинтар, холодним вітром роз’їдала легені, усі раптом захворіли – мама-тато-я на грип, найкраща подруга – на жовтуху, а мій дядько – на шизофренію.
Пам’ятаю, як вони вдвох з тіткою приїхали на похорон, обоє спітнілі, розтривожені, розчіхрані від сварки у електричці. Тітка намагалась приховати синці на шиї, які видавали з головою чоловіка – ще вчора він з насолодою її душив. Дядько був дуже діловим і рішучим – він вдало продав теля. Про своє теля він розповідав усім, голосно, радісно, піднесено. Йому було начхати на похорон, він задоволено усміхався, тиснув енергійно руку усім присутнім чоловікам і теоретизував про те, як досягти успіху в житті, як твердим авторитаризмом можна поставити усе на місце, як нічого не досягнеш, не натиснувши як слід на робітника, як треба міцної сталінської руки для успіху країни і як свого часу країна вже досягла успіху у війні, керована хорошим керівником, який жорстоко карав і пхав носа у найдрібніші справи. Бабуся попросила його зарубати курку на поминки і він задоволено – я це вмію, рубати, ох, як же вмію рубати курей – вибрав найбілішу, начистішу, найгрубшу. Майже підтанцьовуючи кинув її головою на колоду, насвистуючи якийсь військовий марш, вправно підхопив сокиру. Цвьох – тьох – тьох – курка без голови помчала по ожеледиці подвір’я і впала, розбризкуючи з шиї кров, до ніг моєї тітки.
Потім тітка її обскубувала, замочивши у теплій воді, а дядко стояв над нею і безнастанно давав вказівки – ось так, а не так, треба скубсти, щоб не було зайвих витрат води, бо вода грілась на газі, а газ – це гроші, ось тут треба натискати сильніше, а пір’я треба не так складати, а ось так, щоб потім його можна було помити, висушити і напхати подушку. І раптом, серед цих усіх повчань він гримнув тітку кулаком поміж плечима із криком:
- Ти ж її відпустила, як ти могла відпустити… Тримай, тримай!
Він вибіг на двір, намагаючись вхопити повітря, а потім посередині двора задер голову догори, до білого голого нема, і крикнув:
- Чого ж ви не допомагаєте мені ловити?! Хіба не бачите – курка полетіла!
Потім він зненацька припав до землі і поповз пластом у веранду.
- Почалася війна. А я не фашист! – сказав мій дядько до тітки, піднявши вгору вказівний палець.
Тітка покинула курку, витерла руки і повела його в кімнату, накрапала на цукор барбовалу, влила йому в рот, намагаючись пробитись крізь хаотичну балаканину про несусвітнє. Вона гладила і цілувала його руки і благала – отямся. Вона поклала його на диван, роззула, розстібнула комір сорочки, підперла йому голову подушкою з мелісою та полином для кращого сну… Відтоді у житті її чоловіка-тирна почалася довга затяжна війна. Він їздив на усі мітинги до міста, він їздив на велетенському танку, що стояв посередині їхнього села як символ вічної війни, він влаштовував засідки на німців у своєму подвір’ї. Він у жодну реоігію не вірив так свято, як у війну, і коли хтось намагався йому посянити, що віна закінчилась, він кричав ненависним голосом:
- Ти зрадник народу, ти фашист.
Лише бабуся і Мурчик, переживши свою довгу трагедію, лишались здоровими. Кіт сидів навпочіпки під ліжком і не сумував. Ні, він єдииний з нас усіх, кіт, знав, що смерть – це не зло, це частина вселенської гармонії, і хто живе мусить помирати, а хто помер – значить жив. На той час він вирудів, розтовстів, а коли його разом з бабусею привезли у місто, він кілька днів сидів великою копицею кольору гнилої соломи на підвіконні і плакав, махаючи голосно своїми білими вусами, щоб рознюхати, де його дім. Одного разу Мурчик не витримав, вистрибнув у прочинене вікно й зник. Він міг поламати собі лапи, думали ми, він міг вбитися. Але мій кіт не боявся смерті, він знав, що знайти своє місце у всесвіті – важливіше за смерть. Одного разу, коли ми влітку приїхали в село, з трав, заквітчаний засохлою багнюкою і реп’яхами, із погризеними у весняних війнах за самку вухами з’явився Мурчик. Куди тільки поділися пухкенькі щічки моєї киці, у які я так прагнула його із захватом поцілувати, вхопивши кота за голову і якийсь час долаючи опір революційно налаштованих лап. Щічки зникли, здавалося він має лише ніс і вуса, але яким рожевим, щасливим, мокрим і натхненним був його ніс!
Наступної весни ми вдруге забрали Мурчика у місто. На гулянках йому відкусили яйце, натомість виросла пухлина. Мурчика віднесли до лікаря, вирізали йому і яйця, і пухлину, а він, від сорому через свою поганьблену чоловічу гідність, здох.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 7

Рецензії на цей твір

закінчилися слова

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© , 17-04-2012

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Victor Artxauz, 21-12-2011

Мурляндія

© Зоряна Z, 20-12-2011

[ Без назви ]

© Lilija Lila, 16-12-2011

за бідного Мурчика замовили слово...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© George, 14-12-2011

А мені сподобалось.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© вася-вася, 14-12-2011

Не погнівайтеся,

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Наталка Ліщинська, 13-12-2011

Як завжди

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Nina, 13-12-2011

І зовсім нічого вінігретного...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олена Юкіш, 12-12-2011

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Богдан Ступак, 12-12-2011
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 16.066426038742 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …
Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …