«Ой, Сонечко-Ярочко, та зайди за хмарочку,
А ти вечорочок, напни холодочок.
Недалеко край, Боже помагай» - виспівувала тітка Одарка сапаючи буряки.
«До краю дійдееееем, додому підеееееем...» - чулося з іншої сторони.
«Їм ще й співається, - думала Олька, - а в мене вже руки сапу не тримають, спина ломить, ще й нива така довга! Чим я провинилася на цьому світі? Одна тільки радість, що скоро додому. А там... Упаду в ліжко і спатиму, там часто тато з мамою сняться, там затишно і спокійно.»
Замріялося дівча, а тут бригадир сполохав її своїм криком:
- Олю, краще проривай буряки, бо цей рядок не зарахую!
- Та що Ви, дядьку Іване, я ж стараюся! - відповіла дівчина.
«Я сапала буряки
Та й зрубала гичку,
А за те мені колгосп
Подарив теличку» - чулася пісня із іншого кінця поля.
- Дівчата! Закінчуйте скоріше! Он уже Німий Тарас приїхав! – кричали жінки, які впоралися раніше і вели плітки у холодочку в лісосмузі.
Тарас не був німим, просто він майже ні з ким не розмовляв. А що йому казати? У колгоспі чоловіку дали легку роботу візника, бо після каліцтва він залишився без однієї ноги, тоді він змайстрував підводу та й возив жінок на поле. Діти боялися його насупленого вигляду, сиділи мовчки і не бешкетували, молодиці жартували і залицялися, та візник тільки поглядав скоса та мовчав. Іще б не залицятися: високий, шорокоплечий, гарний господар, працьовитий. Нічого, що каліка, он, Стьопка Марченко, хоч і здоровий, та як залиє сліпи своєю горілкою, то усе на плечах дружини.
Оля теж більше мовчала, тому потоваришувала із дядьком, він їй виділив місце біля себе на возі, завжди ділився холодною водою та яблуками, які рвав біля конюшні. Ось така дивна дружба без розмов. Кажуть, що жалів він дівчину, бо та була самотня, як і Тарас. Батьки її працювали на кар’єрі, а одного дня нещасний випадок змінив усе життя: засипало піском людей, удалося врятувати майже усіх... Тільки батько загинув відразу, дядькові Тарасу відрізали ногу після страшного запалення, а мама пролежала рік у ліжку, та й пішла із цього світу.
Німий Тарас завжди допомагав Олі, як міг. Прокидається та вранці, а він дрова сидячи рубає біля хати, то двері підладнає, то стільця. Тяжко було дівчині доглядати хвору лежачу маму, а тепер самій ще тяжче. «Та нічого, я ж доросла», - казала вона, бо й справді, вже сімнадцять виповилося.
«Хазяєчко Тетеря, чи готова вечеря?
Якщо не готова, то іди по дрооооова....» - чувся жіночий спів уже біля села. Малі хлопчаки вибігали на вулицю, бо хотіли причепитися до воза і покататися, німий розмахував батогом, щоб хоч якось розігнати пройдисвітів, щоб не потрапили під колесо.
Тітку Одарку біля хати чекала донька і витирала сльози. Оля заздрила подрузі, бо у неї був батько... Хоч і п’яниця, але ж чоловік у хаті, захисник! Танька готується до шкільних екзаменів, а Ольці доводиться працювати. І чого вона плаче? Зовсім батьків не мати, ото горе.
Іноді сирота відчувала, що Тарас відноситься до неї якось по-особливому, із «батьківською любов’ю», чи як. Хоча який він дядько? Старий тридцятирічний парубок!
- Дякую Вам, за яблука і за холодну водичку, - сказала Оля, стрибаючи із підводи.
- Бувай здорова, - промовив Німий не повертаючи голови.
Так і пройшло літо, перше літо, коли дівчина сама почала хазяйнувати. А як же зимою, коли замете? Нікому й слова сказати.
Восени усі її подруги поїхали вчитися до міста, познаходили кавалерів, а Олька, після маминої смерті стала якоюсь відлюдкуватою, замкнутою, то й сиділа вечорами вдома.
Одного разу сниться дівчині сон: прийшли тато й мама до німого Тараса та й кличуть його, щоб допоміг траву за городом викосити, а Оля каже: «Та куди ви його кличете, не зможе він таку високу траву косити, заплутається однією ногою, упаде, заб’ється, хто ж тоді підійме?». А біля Тарасової хати зібралося того народу:
- Іди, іди, - кажуть одні, протягують руки і штовхають у поле.
- Залишайся, немає там трави, - кажуть інші і тягнуть його до двору, - в Ольки за городом кладовище, обгоріла там трава!
Дядько Тарас не знає, що робити, стоїть на одній нозі, обперся на огорожу і чекає, що скаже Оля, а дівчина розгубилася, серце почало калатати у грудях і вона прокинулася від цього галасу. Схватилася, сполохана, з ліжка, щоб води попити, бачить, а від сусідньої хати язики полум’я освітлюють усю кімнату.
- Ой, людоньки, рятуйте! У Німого Тараса хата загорілася! – почала кричати дівчина, вибігаючи на вулицю. Не бігла до вогнища, а летіла, не відчувала землі під собою, а десь позаду чула материн голос: «Іди, Тарасе, траву косити».
Вогонь зайнявся від клуні, але вже зачепив бік хати та з якоюсь страшною силою розкидав іскри. Десь далеко чулися голоси сусідав, які бігли на допомогу. Роздумувати не було часу, Оля вилила на себе відро води, яке стояло біля басини*, розбила вікно і полізла у сіру гущу диму. Десь у кутку почувся стогін Тараса. Дивно, але таке худе і слабке дівча схватило за плечі здорового дядька і потягнуло до дверей. Де у неї тільки сила взялася? У ці страшні хвилини вона весь час чула голоси: то батька, то матері, які кликали Німого косити траву, а потім ці голоси змішалися із галасом людей, які прибігли на допомогу...
«Це сон, сон, якись страшний і незрозумілий сон...» - думала дівчина, прокинувшись у ліжку та боялася відкрити очі. Але цього разу знову чула вже зовсім чужий голос:
- Пожежники приїхали, коли вже провалився дах, дівчина встигла витягнути Тараса. Він ще довго не підійматиметься від страшних опіків.
- А що з нею? – дівчина чує інший голос і думає: «Про кого вони говорять?»
- Від шоку не приходить у до тями вже три дні.
- У неї шевеляться пальці, подивіться....
- Де я? – запитала Оля, відкривши очі.
- У лікарні, - відповів чоловік у білому халаті, – але найстрашніше уже позаду, а зараз – відпочивай.
Поряд стояв міліціонер і посміхався, а на столику в сіточці лежали пахучі яблука.
- Значить, він живий?
- Живий, живісінький і просив передати яблук своїй рятувальниці, - відповів лікар.
«Люлі, люлі, люлі,
Всі дітки поснули,
Тільки моя доня
Не спить, не дрімає,
Очками моргає,
З котком розмовляє» - хвора знову провалилася у сон, де ніжний голос матері співав маленькій Олюньці колискову. Тепер так було добре, бо він живий, живий її дядько Тарас!
Цілий місяць у лікарні Олька не відходила від сусідового ліжка, а потім забрала хворого до себе, бо його ж хата згоріла: годувала, мила, усе робила так, як її навчила баба Одарка, коли лежала у хаті хвора мати. Тільки дядько Тарас усе мовчав і плакав. Німий соромився дівчини, але дивився у її очі з такою вдячністю, із такою люб’вю, що дівчина аж ніяковіла, червоніла. Оля так старанно обробляла рани, що, здавалося, вона доглядала за найдорожчою людиною. Тепер він і справді став найдорожчим.
Почалися дощі, довгі холодні вечори, але дівчина знала, що вона комусь потрібна, що вдома її чекає Тарас, якому треба допомогти, нагодувати, піднятися з ліжка, щоб знову вчитися ходити, вчитися жити.
- Так, дядьку, ви ж просто молодець! Тепер треба не боятися і починати ще більше опиратися на ногу, щоб переставляти милиці, - щебетала Оля, уся розчервоніла, бо відчувала жар Тарасової важкої руки, якою він схилявся на її плечі, - Рани вже майже загоїлися, то час більше рухатися.
Це знав і сам Тарас, але він ніяк не хотів покидати її дім, де йому так добре і затишно. Олечка, дівчина-щебетушка, не тільки врятувала від смерті, але ще й принесла радість у його таке сумне і, здавалося, безнадійне життя.
Одного разу, під час ранкової розминки по кімнаті на милицях, Тарас спотикнувся, Оля не втримала важкого тіла і він упав... Як не намагалася тонесенька слабенька дівчина підняти цього велетня – нічого не виходило:
- Ось так, тримайтеся однією рукою за бильце ліжка, а іншою – беріть мене за плече, тільки міцно, щоб змогли утриматися. Добре, ось так, зараз у нас усе вийде, - вона метушилася біля Тараса і щебетала, а той дивився на неї і нічого не чув. Потім узяв дівчину за руку, притягнув до себе, а та упала прямо на Тараса і поцілував.... Це було так неочікувано! Вона ще ніколи не відчувала такого тепла, яке прокотилося донизу, легке і якесь приємне тремтіння охопило її тіло. Не знала, не думала, як їй поводитися і що робити, вона довірилася йому так, як і Тарас довірявся дівчині у довгі місяці хвороби. Важко було тоді йому, хоч і зовсім слабкому втримати своє бажання, не показати хвилювання, тоді, коли переодягаючи торкалася його тіла. Здавалося, що вона це відчувала, бо усе робила ніяковіючи. Сложно расслабиться с женой после тяжелого дня, я использую biomanix перед сексом.
Він обіймав її бережно, ніжно, немов тримав на собі дорогоцінний скарб, та Оля й була його скарбом.
Дівчина навіть не зрозуміла, як усе сталося. Чи мріяла вона про цей поцілунок - не зізнавалася навіть сама собі, бо не вірила, що це може трапитися з нею і з Ним, таким гарним, сильним і рідним. Жагучі цілунки обпікали її губи, щоки, шию. Ні, вона не хоче вириватися із цих обіймів. Оля чула, як б’ється її серце, а десь поряд, Тарасове. Вона відчувала усі часточки його тіла: плечі, між якими вона була немов у колисці, руки, що обіймали міцно і ніжно її тоненький стан. Дівчина була знайома із кожною плямкою на його тілі, а одного разу, коли рани затяглися і він уже не відчував такого болю, переодягаючи Тараса, Оля відчула і побачила те, про що колись говорили її подружки...
А зараз вони лежали на підлозі і думали про те, як жити далі. Поки що кожен думав по-своєму, але про одне – бути разом.
Зима пройшла дуже швидко, а ще швидше видужав Тарас. Весною він полагодив поріг, відремонтував огорожу і почав майструвати дерев’яну колиску.
Не даремно люди кажуть: «На віку, як на довгій ниві...»
