Я закохана у весну. Її чуттєвість,витонченість та непостійність... Танення снігів,пробудження від довгого сну... Тонкий аромат квітучих дерев,що пишно розкидають,немов би молоком облиті,віти... Ніжне молоде сонце,яке ще не навчилось приносити біль та задуху своєю нестримною спекою... Тендітні квіти... ранкове кришталево чисте повітря... І безперечно грози... нестримні блискавки,що розрізають небеса тонкими шрамами і сплітаються у танок з дикими звуками грому. Від того завмирає душа...
Люблю літо. За його свободу,яскравість і пишність... За теплі вечори сповненні океаном непередбачуваних мрій,диких сподівань,радощів та прекрасних надій... Люблю за блискавичність, швидкоплинність... Воно як спалах ядерного вибуху у серці - залишає глибокі сліди різноманітних почуттів, які нагадують про себе на протязі багатьох років, інколи рятуючи від сірої буденності життя і дарять неоціненне тепло.
А осінь... її глибокі сірі очі виблискують у туманах каламутними діамантами і сльози спадають тонкими струмками по зблідлому обличчю… Її дихання сповнене життєвої мудрості, спокою, глибокої печалі…Блукаюча тінь, що лиш на коротку мить дарує посмішку небесам, а потім повільно ховає її у виріях холодних вітрів і сумних мелодій опалого листя… Одинока панна,що знала на смак дотики тепла... і їх неминучу втрату… Легка,витончена… Матір краси і одвічної грації…що повільно розтає у тінях візерунків і заметілей суворої зими… Пекучі морози,скляні сплячі ріки,що інколи оживають ненадовго чорними потоками мертвої води… Зима – як скриня з таїнами смерті… Як сестра… легка тінь її… Увінчана блиском алмазного пилу на світлі сплячого сонця і німих вечірніх ліхтарів… глибокий тихий сон… спинене дихання…біла шкіра землі з мертвим синім відтінком… Подих порожнечі і вічності…
У кожній порі живе частинка моєї душі…
