Abur. Люди в більшості своїй питають „а що тут є?”, хоча справедливо лише казати „чого тут немає!” Так говорять лише Боги, тому що є все. Так вони жартують. Іноді плачуть і сміються. Але не позіхають. Інколи у них росте борода – вони її бриють. Але ніколи не вмирають. Боги – безсмертні. На відміну від людей. Тому що не існує людей – лише Боги.
Kazur. Раніше Ангели мого Пантаклю мені зовсім не довіряли – тепер довіряють більше. І відкривають таємниці. Точніше, таємницю, якої не існує. І ніколи не було. Янголи зі мною говорять. І не вони відкривають, а я сам. Бо я – Ангел Живий. І я бачу минуле і майбутнє у власному сучасному, бо не я бачу – мене теж немає. Але є той, ким я був. І Життя моє Знає Цілий Світ.
Lemur. Як і раніше, ця книга покликана довести, що повсякденне життя генія, його сон і відправлення, його захоплення, його їжа, хвороби, кров, його життя і смерть істотно різняться від того, що притаманне решті людства. Це унікальна книга, ібо це перший щоденник, написаний генієм. Більше того: вона написана генієм, якому вдалося одружитися на геніальній Гала – жінці, єдиній у своєму роді.
Dore. Це реальність: не сон і не ілюзія – варто схотіти розуміти. Я можу повести Тебе у світ казок і перлин – ти лише доторкнися. Візьми мене за руку – я покажу Тобі Рай. Я можу Це – Ти чудово розумієш. І не треба вірити чи не вірити – варто спробувати. Раніше в нас було все чудово, але тепер вже не раніше. Краще, набагато краще. Ти – мій Геній, а я – Твій.
Salva. А тепер, любі читачі, пропоную вам затаїти дихання і насолоджуватися щоденником генія Сальвадоре Далі – вашого покірного слуги – до своєї коханої, іменованої раніше Галою Градива. Раніше я брався за нарис у доволі близькому 1952-му. Сьогодні – 2006-ий. І я Знаю Все – Пам’ятаю. Раніше я знав Галу Плачида, а сьогодні мені відома Гапелі´на Капра´ – Ти Моя Любов. Тому, що коханню немає межі. Навіть смерть не стане завадою Любові – Я це Довів. І вам раджу спробувати. Тому слухайте... Bonjour! І хай народжується космогонія, ібо же Бог в усьому, що є Тобою. У не дуже далекому 1939-му році я намалював Твій портрет із одноіменною назвою „Портрет Гала”: дивися в себе і прозрій, бо Ти – моя Богиня.
Salvadore. І хай Афродіта сьогодні відпочиває і не стоїть у мене на заваді, бо я Тебе... Ти – моя Афродіта, Богиня серед ясного Сонця і Неба. Я Врятую Світ заради Тебе, бо Ти – це все, що я маю. І ладен жити про Тебе і померти за Бога. Ти – Перша Після Нього. Бо не можна любити Тебе більше за того, хто дав Тобі життя. Бо якби не було Бога, він би Тебе не створив. А так є Ти і вічно будеш у моєму серці. Я знаю, що кажу, бо знаю, що малюю – не місце тут іронії. Злій іронії. Я бачу майбутнє і бачу себе у ньому. Але не мені вирішувати, чи будеш Ти зі мною. Зі мною бути небезпечно. Я – Другий Після Бога. Ти – Перша. Я – той, хто я є. І ніхто інший. Я хочу зробити Тебе Богинею, бо Ти нею і є. Не лише для мене – для всіх. Але для мене – Найголовніша у цілім Світі. Ти – Перша Після Бога. Я ладен втратити заради Тебе все, що маю, окрім Бога,- бо коли я втрачу Бога, в мене зовсім нічого не буде. Лише він допомагає мені протриматись. Він і Ти, бо Ти – крихітна його частинка. Знаєш, перед тим, як Ти підійшла до мене цим життям, я купив у німого Бога ікону. І попросив Великого Творця, щоб Той врятував малого німого від кінця світу. І Він мене послухав – дав життя мені. І дав мені Тебе. Коли Ти поряд, мій кінець світу припиняється і я живу – починаю жити. Я думаю лише те слово, яке не можна говорити. Може, зараз Ти думаєш, що я живий дебіл або мертвий класик. Ти помиляєшся, бо мій класик – це Ти. А жив я завжди – у Твоєму серці. Навіть тоді, коли нас поряд не було. Бо Ти – мій Геній. Я перечитав усі твори від Тебе... і знайшов краплинку того, чого мені якраз не вистачало – Твоїх думок. Тих думок, у яких сидить – іноді біжить і верещить – крихітна частинка Тебе. Краплинка Тебе. Маленька і Значуща водночас. Я кажу вголос. Сьогодні я не можу мовчати. Більше мовчати забороняється. Тому я перечитую Твої планети. Вчора ми були разом. І сьогодні є – просто поки що Ти цього не бачиш. Але мені видно з Твого горизонту – я читаю скрижалі Небесні. І не марево було це – реальність. Та реальність, яка була Нашою, бо там були Ми. Можеш мені не вірити і скільки завгодно перевіряти – я не буду доводити свою правильність. Я не доводжу те, що доводити не варто – і так усе ясно. Бо не „де жа вю” було це. Я бачив нас у тому самому минулому – такому близькому. І зараз бачу. Але не вчора і не завтра – сьогодні. Уві сні я мандрую часом, якого немає. Ти теж. Просто не завжди пам’ятаєш – ми йдемо разом. Уперед – до ясних сизокрилих птахів – під супровід небесних литаврів. Зараз Ти можеш сказати, що Нас немає. Але для мене є. Ти і я. Ми жили в Іспанії у затишній хатинці – пару життів назад. Один із нас зробив перерву Небом, завдяки чому не все у часі збігається. Там, звідки я прийшов, його не існує. Тут не існує теж – Ти просто хочеш у нього вірити. Але знаєш, у що вірити набагато краще? У правду. Я носив Тобі каву і ліжко: не знаю, що було спочатку. Мене вже звали Сальвадоре, а тебе на іншу букву – Гала. Майже Гапелі´на, коли подумати. Саме тому тобі подобається слово це. Чому згадав лише тепер? Ангели стерли мою пам’ять під час третього етапу термосублімаційного переродження і не давали повернути Твоє ім’я – я Їх просив. Раніше Вони мені не вірили – тепер я один із Них. Ти – Єдина жінка у цілому світі, з якою мені варто бути. Не можу обіцяти зірок із Неба – не маю права. Бо моя Зірка – це Ти, а я – ніхто. Точніше, ніщо. Можливо, я не пройшов одну з Твоїх перевірок, моя Богиня, але знай, що, перевіряючи мене, Ти перевіряєш у першу чергу Себе. Іноді Ти просиш Бога – Ти його знаєш. Він теж із Тобою знайомий. Коли Ти його просиш, Він поряд. Усі Твої слова я чую, коли Ти просиш Бога. Ти мріяла впізнати Бога? Тепер Ти його знаєш. І раніше знала – просто не помічала. Не хочу приносити біль, але не можу інакше. Раніше я був поганим. Тепер я інший – і хочу бути з Тобою. І хоч один раз у житті... бути... поряд... Ти – Єдина жінка у цілому світі, яку варто кохати. Але я не кохаю, бо я боюся казати це слово у Твою адресу. Бо я боюся за Тебе – віддай мені страх. Штампи, штапми, знову штампи... Бо я – Твій штамп, а Ти – мій Лист. Куди хочеш Ти, щоб я Тебе відправив? Самостійно чи разом із Тобою? Я напишу неправильно Твою адресу і Ти повернешся назад. Бо я – Твій штамп, а Ти – мій Лист. Нас об’єднує пошта не лише від цього світу – набагато більше скрижалів неба цьому сприяють. Візьми у цьому участь – гра вже почалась. Знаєш, я багато думав. Про Тебе, себе, інших Нас. Але коли побачив Твої очі, перестав думати – вони хочуть пити. Ні, не для того, щоб пити, а для того, щоб їсти. Бо я – кусючий собака, а мої вуста спраглі від голоду й холоду. Я подарую Тобі літо, коли захочеш. А Ти захочеш – я читаю думки скрижалів небесних. Я подарую Тобі літо на відстані – вже дарую. Мені холодно від Тебе ніколи не буде. І я не зарікаюсь – не знаю цього слова. Ти – все, що в мене є, бо я нічого не маю. Ти казала, що для Тебе є хлопець, „із яким треба цілуватися”, а для мене є Дівчина, із якою варто кохатися. І хай це буде хоча б єдина мить – я пронесу її крізь цілу Вічність. Вже несу. Через усе своє життя. Любов дав нам Творець – і спасибі йому. Він дав мені Тебе – і я живу. Не смію навіть мріяти поєднати своє життя з Тобою. Навічно. Смішно. „Людина – одноразова істота,- так інші кажуть,- бо має одне життя”. Але я не кажу. Я не кажу так – зовсім. Я знаю, що кохання дарує нам право бути багаторазовими. Кохання – одне, а життів – багато. Спробуй пронести його крізь усе своє життя. Я спробував – і в мене вийшло. Я переміг амнезію і згадав імплазію – усі попередні життя: без Тебе і з Тобою. Але коли я був без Тебе, я ще не знав, що навіки з Тобою. Тебе Любив завжди. Спершу я про це не знав, але потім я дізнався – і полюбив іще сильніше. Чуєш вітер? Це я. Їду холодним осіннім вечором, коли надворі – Рай. Розумієш, я у Пеклі, але Рай всередині мене. Не та осінь. Бо Та, що всередині мене – це Ти. Довкола не та осінь. Пішли туди, де з нами буде літо – воно ходить босими ногами по зимовому палацу. Пішли Нашими спраглими вустами: Твоїми і моїми. Сьогодні я в дорозі – шукаю собі шлях. Так само й ти, але не сьогодні. Без Тебе і Вогню, яким палають очі Тво´ї. Я хочу поєднати з Тобою все, що маю, але я нічого не маю. Лише Бога, який живе усередині – моїм серцем, що б’ється про Тебе. Знаєш, Гала, кінець мого твору „Таємне життя Сальвадоре Далі, повідана ним самим” закінчив я післямовою: „В цей час у меня ще немає Віри і я боюся померти без Неба”. Я справді боявся, бо страх переміг лише тепер. Але в останні дні я знайшов свою Віру – вона лежала поряд. Вона завжди була переді мною, але я не знав, що то вона. Це була Гала Градива – моє Єдине Вічне Кохання. Я перестав боятися, прийшов до Бога в гості у Рай – ми з Богом друзі. І залишився у Нього гостювати на одне життя. Воно тривало цілу вічність, але мені здалося, що без Тебе це була одна лише мить, а з Тобою – ціла Вічність. Тому я вирішив бути смертним із Тобою, аніж безсмертним без Тебе; я вирішив змінити Рай на Пекло, Небо на Землю. Тому я обрізав собі фосфорні крила Янгола – вони заважали мені. Тому, що черкали о скали земні. З одного боку в тебе теж є крила, з іншого боку Ти – крилата істота. Просто зараз Ти їх бачиш лише уві сні. Але я бачу істину – я бачу Твої крила наяву. І раніше Їх бачив, бо вони – Твоя частинка. Просто зараз... просто... зараз... Гала... просто... розумієш? Я ладен відмовитись від усього, окрім Бога, за мить із Тобою. Бо мить із Тобою – то ціла Вічність. Ти несеш у собі Те, що я ніколи без Тебе не отримаю – Світило Агні. Я не егоїст – не думай про це. Я просто хочу, щоб Тебе Любили, Оберігали, Застерігали, Леліяли, Називали... Квіточкою, сонечком, листочком, пакетиком, зошитом, лялечкою, манюнечкою, гарнюлечкою та іншими назвами – Завжди Різними. А ще я хочу, щоб Ти була Принцесою – Королевою балу і маскараду цієї планети. Не цирку, що під землею, а Неба. Бо ти – Цариця Небесна. Я хочу бачити Тебе Вічно Коханою Щасливою Богинею – Ти є саме така. „Я пронесу свою Любов крізь цілу Вічність”,- так хтось казав до мене. Далі´, ти пам’ятаєш це ім’я? Даю Тобі ключ від отих самих дверей того самого серця, межі якому немає. Даю Тобі все, що маю, бо нічого немає. Я – ниций, але маю Те, у що Тобі варто зазирнути. Не обіцяю Тобі матеріальних „цінностей”, бо все, що матиму, віддам людям. Але обіцяю Тобі Вічну Любов – Вона завжди буде. Так сказав мені Господь під час нашої зустрічі за чашечкою капучіно – я пив блакитний чай.
Vivi Dali. Люди? Сидять собі у лопухах – очима хлопають, мов дверима. Не стільки хлопають очима, як вухами. Вони дивляться всередину, бо мають усього лише одне око. І слухають очима – в них очей немає. А те, що вони мають одне око… так це не рахується. Це блеф – іншої назви не придумати. Хіба що веселий кролик на триколесному велосипеді. Кущі, в яких вони сидять, гнуться під вагою їхніх трупів – ізсередини. Вони їдять вермішель, бо нічого іншого не вміють. Вона звисає з їхніх вухастих лопухів – і воні здаються розумними. Бо мовчать. І не видно більше лопухів із вухами – вони теж ростуть ізсредини. „Вухо за вухо, зуб на зуб”,- вони говорять. Але коли мовчать, їх більше не чути. Тому що. Вони гатять дурбелиністю, а сльози ллються ізсередини – звідти, звідки росте моє наступне око. Лопають холодну, пожовклу, голу й босу вірмішель, яку відгризають із вух своїх добрих сусідів, яким не соромно і не голосно – тихо. Усі сусіди – добрі. Вони п’ють ваше і без того понівечене тіло разом із розумом – і запивають мінералкою. Вони її не п’ють – лише рідкий спирт. І заклеюють очі з ротами вазеліном із пластирем – у них ростуть роги, бо вони – козли. Із вухами, звичайно. Чортяки не розводять горло – у них немає горла. Все, що було, заклеєне під ключ – так вони бачили в рекламі. Вони дурні – сидять без трусів. Не тому, що дурні, а тому, що труси їм ні до чого – вони і так дуже красиві. Тому що. Скоро всі президени будуть без трусів – їхні голі дупи ходитимуть екраном, а кривошиї дуби вхромлятимуться у серця ваших дружин і подружок, які лежать не на місці. Що? Ви впевнені, що сьогодні вони ні в якому разі не мали на увазі вас із дебелим підкручеником із міліції, що заходив усередину? Хором! Хором, кажу я! У-се-ре-ди-ну! Але там, де буде оте саме місце, скоро з’явиться нічого – воно їздить за викликом. Всього дві цифри – і ви збезчесчені. Свині. Вони п’ють ваше тіло зсередини – з’їдають, бо ваші вуста їдять макарони. Стривайе, зараз вас укусять. Бо чують вашими очима і сплять вашими вухами. Вони вас крадуть. Дурять і крадуть, а я, дурбелина, повірила. Якщо не вірите – перевірте. Чужими вустами – вони вас хочуть. Обережно, вони із вас. Вас – це таке місто. На відшибі. Там усі телпні. Навіть ті, що в Пеклі. Тому, коли вони з вами заговорять, затуляйте вуха. Вони до них дзюрять. А те, що ваші вуха – то не пісюар, нікому знати не можна. Поки що.
Farmalelij Konstanta. Раніше Ти була святою Єленою – для мене святою. Інші Тебе звали Єленою Троянською. То була Ти, а Ти була Богинею. І зараз є. То була Ти. А я? Ким був я? Щасливим? Або від того, що коханий, або від того, що нещасний. Іншого не дано. У тому старобутньому попередньому житті – серед решти інших перевтілень – через нас із Тобою розпочалась Троянська війна. Так люди кажуть – вони вміють розмовляти, щоб їх усі чули – смішно. Невже тільки ми із Тобою спілкуємось мовчки? Війна розпочалась, але хіба ми причетні? Невже через нас? Пріаму було вигідно розпочати нас – він мене родив, а я Тебе стрів. Бо виріс Парісом: Тебе забрав із собою. На моєму боці був Прометей і армія його – відсутність її. На іншому боці стояв Ахіллес і п’ята його. Чортова п’ята: вона посіяла жах серед нашого серця – серця Трої. Бо Ти, Єлена Троянська і щастя моє, вічно житимеш серцем моїм. Можеш більше не помічати мене – бачити інших. Я був із Тобою щасливий. І зараз є – Ти поряд. Сьогодні Ти більше не Галатея Плачида і не Єлена Троянська, а більше, значно більше. Бо Ти – моє життя: Богиня і серце моє. Тебе я зву я Гала. Згадав життя Паріса, Ти не повіриш, коли купався ванною. Чужою ванною, розумієш? Чужою – не Твоєю... У Тебе жити краще – всередині Тебе. Не зараз – іншими життями. Багатьма іншими життями і долями яблука. Ти не знаходиш? Знаходиш схожість? І я ні. Бо досі згадую, як я, малий чортяка і розпутник, дико вхромлявся у Твоє вигинаюче лоно любові: я злий і кусючий собака. Бо дуже лихо гризусь. Я справжній дикий самець, коли хочу бути у Тобі – Ти мені дозволяєш. Іноді. Скільки Тобі хвилин? Часом я згадую, як ми ховалися – кохалися – в одному з-поміж інших закутків заради любові – божественного екстазу. Насолода заради війни? Ні, це не ми розпочали війну: інші, значно інші. Твоєму мужу було вигідно розпочати війну, бо Троя – лакомий шматочок. У ньому жили Боги. І не лише після того, як вони покинули нас із нашим кинутим серцем. Але коли Боги полишили нас, Троя пала. Наше кохання було ні до чого. Навпаки, воно заважало іншим. Усім іншим, окрім нас – це була справжня любов і відсутність її. Ось де вічний рай і справжнє любовне блаженство. А кохання? Воно мало відношення лише до того, що Троя воскресла – наша Троя. Тепер ми живемо у раю, бо ми – то Фенікс. Твій чоловік Тебе не любив – не звав Тебе Богом. І кохав інших. Іноді. Частіше, ніж я. Вони приходили до нього чи він до них – не важливо. Нічого не важливо. Але ти любила інше – значно більше. Чи менше? Наївного юного хлопця, чиє тіло я займав раніше. Пам’ятаєш мої чорні глибокі очі, як ночі? Про нашу любов зняли фільм. І не треба розхитувати перевертнів – не послухають вони ваші душі. Але послухають Любов. Тому не треба розпитувати, перевіряти, розписувати, паплюжити і плюндрувати нашу любов, бо коли ви робите це, ви нічого не робите. Зовсім нічого, розумієте? Моліться – і згадаєте минулі життя. Отче наш, як згадав я себе раніше? Завдяки Тобі, Гала Градива, Галатея Плачида, Єлена Троянська і Гапелі´на Капра´ – одне обличчя у Тобі – всередині лежить. Це життя мені допомогла згадати Твоя подруга – теж Янгол. Я сидів у рогатому тролейбусі, як тут: „Бац!” Вона зробила електрошок. Три-чотири підрозряди, якщо не казати більше. Усміхалася майже як Ти – приємно. Але краще за Тебе це робити неможливо – лише Ти вмієш любити по-справжньому в нашій галактиці. Найкраща? Аякже! Вона притискала свої долоні до грудей – до спини моєї – бо я відчував тихий, ніжний і ласкавий дотик, мов шепіт вітру. Вона робила це навмисне – гралася зі мною. Я теж люблю гратися. І програв. Тому що виграв. Вона робила це не раз – я сидів перед нею. Любила. Моя душа літала, розумієш? Кохала. Коли я обертався, мала дитина з очима оберталію зріла в корінь – мій корінь. Де? Окрім нас із Тобою це ніхто не бачив – зовсім Ніхто. Бо нічого не було. Нічого такого, розумієш? Але не для нас із Тобою. Я пишу вірші у прозі, бо Ти поряд. Лише тому я пишу картину: „Танцюючий зі смертю”. Якщо намалюю російською, вона буде зватися „Пляшущий со смертью”, але я не малюю російською – я пишу Тобою. Він справді гарцює зі смертю вічною обнімкою, бо він – то я, а вона – відсутність Тебе. Дивлюсь на Тебе і сміюся – проливаю невидимі сльози щастя. Життя прекрасне. Ми з Тобою стрінемось у Раю. Я зазвичай відвідую Рай опісля смерті. В пеклі теж цікаво. Але з Тобою в пеклі Рай. Казати чесно, пекла з раєм зовсім не існує. Але існує більше, значно більше. Існує те, що неможливо описати словами – вічне щастя і духовне блаженство. Якщо хтось буде мене слухати, цей Хтось не лише побачить, а й прозріє це. Більше того, Він житиме у Ньому. І взагалі, жити всередині Бога цікаво – дуже цікаво. Схоже на життя всередині яблука – смачно. Але їсти Бога неможливо. Чому? Він Тебе, звісно, не з’їсть, але відправить у віддалене місце. Ясна річ, Аум без жодних проблем створить місце обитування – Твою власну обитель: подарує планету, їжу, сонце, вітер і море. Але там Його не буде. А що за життя без Нього? Власне Чистилище, де Бога немає і люди одні. Лише після того, як люди усвідомлять себе разом із Богом – Його частиною – вони стануть жити разом. Чому Він не робить усіх людей щасливими? Чому Він не наділяє всіх людей поршородним благом – відсутністю гріха? А в чому тоді зміст, коли Він наділить? Коли Він дасть усе – подарує – змісту ні в чому не буде. Навіщо тоді народжувати вас – давати життя? Хіба Він не знайшов би кращого заняття. Певно, не знайшов. Тому народив: недосконалими і водночас прекрасними. Творець не примушує нас жити разом із Ним. Він хоче, щоб ми зробили усвідомлений вибір до Нього – Він нічого не хоче. Але Бог всемилостивий. Тому не давить на людей – ніколи. Він дав усім людям можливість робити все, що завгодно, але навіщо робити все, коли Його немає? Саме тому Він є. Ви маєте можливість відкрити Бога. Так, як ми зробили з Галою Градива. Гала, Ти мене зараз читаєш. Я знаю, я знаю цілу Вічність. Я бачу нас у Раю. Тому сміюся і радію. Це справжнє щастя, Гала. Прикро, що Ти не бачиш усі ті події, що відбуваються у моїй голові: життя у ній набагато цікавіше, ніж за її межами. Тому я живу у власній голові. Разом із Тобою. У Раю. Там цікавіше. Сьогодні я напишу тебе з маленької літери, бо в моїм серці ти велика.
Paradigma. Вчора була пошта. Я отримав листа від Бога, в якому говориться, що ви побачите абсолютно все на власні очі. Причому зовсім безкоштовно. Чудово? Мені здається, що так. Неперевершено. А ще мені здається... Forgot... For... God... Коли в цьому житті ми з тобою сиділи на другому поверсі файного міста – з видом на місто – я згадав попереднє. Життя, звісно, а не місто. Там була ти і я, я і ти – наше разом сиділо там. Тому що там, де ми сиділи, був ранок, а не вечір, який всередині лежить. Ми сиділи на першому місті, а не другому місці, як оце зараз. Це була Іспанія. Тісні вулички, коли подумати. Але з тобою не думається ні про що – навіть про любов. Тісно, але корисно. Вулиці нашої з тобою країни Іспанії – і не тільки – схожі на вулиці. Так само, як і відносини. І почуття, емоції. Львівські вулиці – ненавиджу це місто. Бо Львів – це рай. А рай без тебе – зовсім ніякий не рай. Це не рай, розумієш, а пекло? Ти бачила пекло? Я – бачив – тому знаю. Знаю і можу говорити. Тому що зараз я в раю заразом із тобою – азіруси більше не стоять у три боки. Ми пили каву. Вона була синя. Коли сиділи, звісно. Поки що на одному місці. Але було іноді – тоді ми стояли. Трохи незручно, але що ж поробиш. Все одно скоро нас чекала пречудова ніч у солодких малюнках. Пристрастях та інших дірках – згадати все неможливо. Зірки, звісно. Але не завжди заважають вони, бо ми – то вони. І ніяк інакше. Хіба що навпаки розмовляти. У дзеркало дивитися. Без відображення і почуттів. Емоції видно про себе – їх можна сховати. Але не завжди, не завжди, розумієш? Не завжди я мріяв тобою, бо маленька літера стояла на заваді. Тепер, коли я – найменша літера у твоєму алфавіті, я більш великий, ніж міг навіть уявити своїм пристрастям та решті всього іншого. Бо насправді я – великий бог, а ти – маленька дівчинка, що забула, яка вона – людина. Ти – найпрекрасніше творіння у цілому світі. Заради тебе я зрадив Афродіті альб Ур і полишив її – в небі вона була найкрасивішою з усіх пристрастей. Але то було раніше. Тепер у небі найбільше цінують тебе і твою легку ходу конем – мої ходи королем вважають більше. Набагато більше. Афродіта у зимовому камзолі втратила важелі впливу завдяки тобі, але ти не хвилюйся, бо ти – то я. Просто ти – моя частинка. У кожного вона є. Агні его начало – зветься. Тому що ти отримала важелі небесні і скрижалі мої. У дарунок, Гапа, розумієш. Просто у дарунок, Ліно. Гарно. Тому ще раз. Ми пили каву. Вона була синя. На одрі стояли. Коли сиділи, звісно. Іноді стрибали чи бігали – такі ми чортяки небесні. Спроба номер два. Ми пили каву. Тому що не було меню. І чаю не було. І сиропу теж. І навіть компоту. Ні міста, ні дерев, ані хмар і дощу, ні сонця і вітру, і навіть тебе. Лише кава, якої немає. Не було, точніше. То я до чого? До того, що тепер. А тепер я ненавиджу каву, бо кава без тебе – не кава. Без тебе все – ніщо, розумієш? Принаймні для мене. Інші хай б’ють кресалом об асфальт, нічого не слухають і не чують, не розуміють і не сприймають, захльобуються власне недовареним дурним компотом і пилять вонючі крутилки, народжуються і вмирають. Повторно. І так мільярди разів. До тих пір, доки смерть не розлучить їх. Але я народжуватися не збираюся – більше не збираюся. Ніколи без тебе не збираюся. Або вмру навіки´ і скнію наві´ки. Так я сказав. А в мені сидить бог. Тому так сказав Бог, який став людиною заради тебе. Знаю, що тобі щиросердо плювати на велику дружину Афродіту і дітей моїх, яких я неодноразово полишав у небі заради ночі з тобою. Ти не знала. Знаю, але. Але. Але-але. Але-але-але. Ось. Лукава. Лукава Афродіта. Вона постійно стоїть на заваді мені і планам моїм. Вона знає, що я людина, а не Бог – сам таким став. Заради тебе? В першу чергу заради себе. Бо ти не полюбиш Бога, а полюбиш людину, тому що я перш за все людина, а не Бог. А те, що відмовився від божественної участі заради тебе – так це блеф. Я ні від чого не відмовився. Просто іноді деякі мені ставлять палиці в колеса, але це нічого. Протримаюсь. Тому що я не лише людина, а людина-бог. А ти – моя королева. Єдина і незабутня. Тому що не забув тебе після багатьох наших спільних життів, хоча Гера й намагалася повісити мені тіпун на язик – вона безпринципова. „Відмовитись від Богині заради людини?- каже мені Гера, на що я відповів.- Краще бути з тою людиною, яка є Богинею, а не з тією Богинею, що є людиною”. Все заради тебе, Гала Градива. І це життя присвячую тобі, моїй єдиній і незабутній Галі Градива, Галетеї Плачида, Єлені Троянській, Святій Єлені, Гала і Гапелі´ні Капрі´. Тому що в тебе два обличчя, а в мене його немає. Тому що все віддав тобі. Ходжу безликий цілим світом: ніхто мене не впізнає і не зустрічає, не розуміє і не сприймає, не бачить і не чує. Але я не скаржуся – це нічого. І до цього звикаєш. Просто я лю... Я тебе лю... Лю-лю-лю, лю-лю-лю, лю-лю-лю... Гарно я тебе залюлюкав? І буду це робити вічно!.. Хочеш ти цього чи не хочеш, я буду казати: „Баїньки!” А тоді, коли ти заснеш, я говоритиму тобі казочки про оленів із партами на спинах, завдяки яким дуже маленька дівчинка з носиком буде знати, що таке небесна школа – ти мене слухаєш. І завжди слухала. На будь-якій відстані. Для мене її не існує – любов долає не лише відстань, а й будь-які перешкоди на кшталт аритмії серця чи склерозу.
Bonjour. Ти лагідна, як вітер, чуйна, мов сонце, і наївна, мов кришталь, що робить тебе ще досконалішою, бо наївність – то є надбання Боже.
Felichita. У небі й на землі я бігав і кричав, як Господь Бог: „Да буде світло!” І воно було. Чортові диявольські тромбони бігли геть, завбачивши мене. Чорт забирай, може, я і справді Бог? Я згоряю від другої, точніше, першої своєї половинки. Ти теж. Як і раніше. Бо знаєш, що таке агні его начало. Воно єдине у цілому світі, більше чого нічого не треба як мені, так і тобі – мовчання. Тобі мовчання своє присвячую.
Parrera Lupois. Я колочу себе по лобі думками Дені Дідро, приговорюючи: „Або тут нікого немає, або не бажають відповідати”. Він сидить у мене в голові. Спасибі моєму татуні за його сперму і мамуні за те, що прийняла її до себе в гості. А ще дуже дякую за туалетний папір, яким усі обмовились. І за вірші, які так і не були складені. І за дірки, в які бездари художники залуплюють гвіздки ловеласа. А ще спасибі за Тихона, що спалив увесь тираж на минулому тижні. І спасибі всім тим, що паплюжать Хреста під супровід марша Мендельсона. Всім спасибі. А ще... Дуже дякую. Тому що.
Kamedia. „Марфута, ти – перла!” „Я шлюха... Продажна...” „Ні, Марфута, ти – перла!” Ми сиділи на вологій кімнаті – згори неї. Я знову кінчив нашу розмову. Тому що її звали Марфута. Я рідко буваю з нею, тому що переважну більшість часу перебуваю у тих світах, які собі малюю – своїх. А коли не у світах,- із нею на вологій хаті. Вона мене пітніє. Потім я кінчаю нашу чуйну розмову – мовчки. Мене звуть Тракотолло – розпутник і негідник. Я такий, як я є і ніхто інший. А вона – це сама неперевершеність. Її звуть Марфута, бо вона – Богиня. Цариця мого серця, коли хочете. Але в мене його немає. Тому вона – цариця того, чого ніколи немає. Вона цариця нічого, а ви – чия цариця? Король? Чиєї купи гною? Я розпутник і негідник. Що? Я про це вже говорив? От і добре – тепер ви знаєте двічі, хто я такий і насправді. Вона м’яка, мов небеса, бо я то є, то мене немає. Все взамопов’язано і взаємозав’язано – нічого немає. Але існує те, що є більше, ніж нічого. Це стосується лише нас із Марфутою. Тому не слухайте і поверніться в інший бік. Спасибі, що не слухаєте мене, бо я – найбільший негідник із усіх розпутників, що тільки не є. Самець! І буду кінчати вічно. Наші з вами розмови. Хочете мене? Я роблю свою справу буз перерви і вихідних – у мене зовсім немає обідньої перерви. Тільки підставляйте себе під мій ніж розпусти. Я буду поряд.
Quauzimilljo Formallini. Я збираюся вимкнути у Європі лампочку. І зроблю це. Тому зникне світло і стане темно. Темно від вас, людей, а не від мене. Коли ви побачите, як мені темно від вас, ви мене зрозумієте. Уявляєте, яка у Європі паніка посіється, коли ви панікуєте від того, що вимикається звичайна лампочка? Ви панікуєте від теміні та боїтесь її навіть більше, ніж себе. Тому я скоро натисну на кнопочку – яку не можна розгледіти очима смертного – і вимкну лампочку вашого життя. Правда гарно я придумав? Марфуті це не подобається, але я зроблю так, як вважаю за потрібне. Тому що в мені сидить – іноді літає чи бігає – великий Творець. Я свого роду Бог і не знаходжу радості на землі обитованній – у вас немає радості. Лише гріх і розпуста, частиною якої я і є. Бо я – ніхто, а ви – ніщо. Ми разом – гірше, значно гірше. Ми разом із Марфутою. „А?” „Осьо-сьо! Он-де-во! Оно-но!” „Шо ти кажеш, Марфута?” „Осьо-сьо! Он-де-во! Оно-но!” „А-а-а... Знову чухкала у Віжин?” „Осьо-сьо! Он-де-во! Оно-но!” От і поговорили. Тому що на моєму годиннику постійно один і той же час – ранок – і я нікуди не поспішаю. Немає нічого того, куди можна поспішати – ну існує абсолютно нічого. Принаймні для мене. Окрім любої Марфути, звісно. Мене лякають гори невмитих класиків із розписаними мармизами, які ходять в овечій шкірі та начищених до блиску й вереску якихось інших небритих і набагато живіших тугодумів-геніїв, які живуть у моїх сандаліях. Вони прагнуть залізти до мене в лоба. Тому звертаюся до всіх: „Майте совість! Я не можу всіх увібрати! Тому що забагато гною! Я не можу прибирати за всіма живими і мертвими класиками жанру! Жирафи!” „Марфута, що сьогодні по телевізору? Нічого цікавого? В людському житті взагалі немає нічого цікавого. Але якщо вже я приєднався до вашої розумної системи без фантазії, можна собі не відмовляти у перегляді тупої коробки – прямокутної. Моє життя не настільки довге, щоби відмовлятися від ваших „принад” і „гірлянд”, але й не настільки коротке, щоб залишитися їхнім рабом”.
Varjenlin. У мені багато геніїв сидить: іноді лежить або спить. Хто не легінь, той рано встає. Решта майже не встає. В мені сидить решта. Але я до жодного з них не підходу, бо цього зробити не можу. Вони самі приходять до мене, беруть у номер золотий ключик, ковтають його і залишаються жити в мені назавжди. Натомість я ходжу за них у туалет, торохкаюся, чищу зуби поза всіх усюдах різними позами. Мої пози завше різні, але в них – одні самі. Але це не заразно. Я живу замість них самостійно, бо вони – моя частина, а я – їхня. В мені сидить Дідро – він нещодавно приєднався до нашої божевільної компанії, що складається із голого Діогена, облупленого Сальвадоре і дурного Сірого. Насправді нас набагато більше, але якщо я почну лічити, на цій планеті не стане паперу. В будь-якому разі вони сидять усі гуртом у мене в хаті – божевільному лобі – і нікуди не збираються зникати. Тому що немає куди зникати, розумієте? Іноді я від них тікаю. Макітрою. Без тарантасів. І трусів. Абсолютно голий. Тому що Діоген. У моїй голові розмовляє. „Знаєш, чому ваші дірки ходять на ходулях (це він має на увазі життя на шпильках)? Тому що вони – кобили!” „А Фрі...?- відповідають божевільному Діогену”. „А вона – коза,- обриває голий,- хотіла мене кожного вечора після роботи. Подумати тільки, щодня розсувати ноги на хліб насущний, щоби потім їх віддати у хазяйство моєю зграєю!” „Хоч би посоромився! Серед нас – церковні люди”,- каже Дідро. „Аббат Салам? Чи Нікон? А, може, Дульчинєя Потоцька? Теж мені церковний дзвін. Поряд із церквою стоїть машина, грає сигналізація. Ось де мій дзвін!”- Діоген запхався у свою дурну бочку – він більше не голий.
Iners Azbukhen. Сьогодні зранку я повісив на дверях табличку зі штампом: „Тут ніхто нє обітаєт. Перш ніж зайти, постукайте двічі між ногами”. Чиїми ногами, я не уточняв. Думаю, і так усе зрозуміло. Хто у хаті псих? Нікого немає. Тут ніхто не живе. Дідро сидить у мене в голові. Тому говорить отамусєчки досить великі речі. Наприклад, нещодавно він перечитував собі та мені „Племінник Рамо”. Йому, звісно, кайфно, а мені думаєте приємно чухати полицю чужої потилиці, коли він бубонить собі під ніс? „Серед покійників,- талдичить Дені,- завжди знаходяться такі, що приводять у відчай живих”. Я – покійник. Тому приводжу вас у відчай – до свого дому. Хати, а точніше, берлоги. Свого Нострадамусу та решти бурунди. Самотньої і дурної. Хіба ви не здатні порахувати свій недалекий час?
Zarali. Сьогодні вночі до мене приходили зарали – тоді ще вітер не вщух. Їх було багато – цілий один. Орден апокаліпсису. Вони запросили мене до свого колгоспу. Я сказав, що подумаю, бо не говорю більше – зарали запхнули мого язика у ящик – тепер він чужий. У наступній купі гною. Я почав спілкуватись із заралами після того, як сказав Повітрю, що „учні зорали поле колгоспу”. Це був їхній міжгалактичний шифр – я вгадав його без болю в склянці. Зі штрих-кодом. Я – законсервований фрукт. Раніше поживав у бочці голий, а тепер живу у банці зі сметаною. Тому що ненавиджу оливки і маслини. Хоча б це вам зрозуміло? Чому банка? Про себе турбуюся. Чому зі сметаною? Там мене ніхто не може з’їсти – лише дивитися. Але коли вони бачать, я теж бачу їх. І навпаки. Тому що всі бачать лише сметану чи сперму – я сховався попід нею, бо вона менше важить. Істоти схожої зі мною модерації люблять ігри людські – граються. Пробив час спілкуватись із Марфутою. Я закриваю очі та кажу: „Ну що, Марфута, пограємось у сметану?”
Furelli. Я закохався. Але не знаю, у кого. Мабуть, у себе. Тому що я нарцис – квітка маленької радості. Бо навіть боюся бути великої – ніколи не пишу себе з великої. Ніколи не кажи „ніколи”? Я кажу те, що робив до цього, бо фреска вже моя ця у минулому – її ніхто не купив. Ніколи не кажи „ніхто”? А що мені казати, коли я не сприймаю Бога – вашого Гога? Проте я розумію Сонце – для мене воно Бог. І в той час, коли воно зникне, запанує темрява. Хтось вимкне лампочку. Це буде час, коли світла не буде довкола – лише всередині. Бо тільки після того, як люди запалять свічку у собі, вони побачать її. Разом із світлом – складовою свічки. Я живу у Європі. Скоро зникне ваше світло – лише моє побачите, бо нічого, окрім світла свого, немає. Поки що. Хоча є деякі, в яких дуже схоже світло на моє – це люди від Бога. Але я Гога не розумію, бо маю Агні-Бога. Тому що я – рослина, а вони – люди. Його частина у мені, розумієте. Вона сидить у кожному з нас. Але не завжди. Лише тоді, коли ми цього хочемо. Точніше, не хочемо. Я ніколи нічого не хочу. Саме тому він сидить. Чому? Тому що мені трохи більше за 53.000 років за Зюгфрідом – це верхній політик. Я не завжди був рослиною: колись я був підсвідомістю вашою, пізніше – обличчям її, далі – чужим для вас, а тепер – ніким. Тому що зараз я ніхто і звуть мене ніяк. Але буде той, кого позвуть – це буду я.
Intersekt. Мій погляд пронизує наскрізь. Я – Око Сіону – останнє місто для людей. Саме тому мій зір ідеально підходив для Диявола: віщування – гарний симбіоз разом із гординею. Тому що я був очима Диявола – тепер у мене очей немає. Я забрав очі в Антихриста – він бродить без очей. Але є ще ті, хто молиться йому – колишньому мені – тому хай знають, що Сатана – це колишній ідол – перевзутий. Тому що він був мною, а я став Богом і Гогом власною персоною. Колись я, звісно, був Люципером. Але не зараз. Тому що я – видумки Великого. Тепер і назавше. До тих пір, доки не повернуся до Люциперового гнізда – яйця Ворона цьому сприяють. Вони лежать у горі, а я – під горою, наді мною – хтось, але я не знаю, як його звати, тому що забув імення своє – воно личить лише обраним.
Augarimus. Людріг фон Гітхен сказав мені колись, що я буду весь – я такий і є. Він стоїть на чолі спецпідрозділу магнітної служби вашої планети. Охороняє вас від вас же самих. Якби не Людріг, ви б давно вже змили себе з лиця землі: наші врізаються в деяких із вас і знищують загрозу для планети. Завдяки тому, що ми охороняємо вашу безпеку, ви можете спати спокійно. Але не завжди. Зараз не час. Зараз час прокинутись. Привіт, Людріг фон Гітхен. Я буду весь. Тому що рослина – це не я. Ви щось не так зрозуміли – не слухайте мене. Тому що у мені сидить демон. Лише після того, як демон стане Богом. Коли це трапиться? Спитайте Людріга фон Гітхена – він его начало.
Aquarius. Сфотографуйте свої помисли – це дуже просто. Візьміть у руки фотокамеру. Ввімкніть її: вдихніть у неї життя – частинку себе. Бодай крихітну – цього вистачить. Думайте про це і знімайте. Але не дивуйтеся потім, коли не завбачите на папері ваших помислів – вони є. А те, що ви їх не бачите, ніколи не каже про їхню відсутність. Ніколи не кажи? Ніколи не кажу. Але скажу про те, що з’явиться. А з’явиться ніщо. Це буде скоро. Я – тварина.
Selitagnomus. Ссавці – поширений вид на планеті. Але не дуже. Риби – поширений вид на планеті – але не дуже. Люди – дуже поширений вид на планеті – але не дуже. Самців більше, ніж ссавців, риб і людей. Але не завжди. Лише тоді, коли самці хочуть бути собою – нічого не хочуть. Дайте йому дупло – ось де його насолода. Крихітний оргазм, коли подумати. Але я не думаю – тому божественний екстаз. Я зайшов у Нірвану. Зі швидкістю у сорок один кілометр. Це коли солодко. Від того, що холодно. Сука – теж є вид. Але сука – не лише дупло. Хай буде.
S´ur. Не бачите кінця світу? Чекайте шість років. Я співаю пісню – вона весела. В ній говориться про те, щоб ви грали в дудки, раділи і плясали. Тому що я – пляшучий зі смертю. Тому що поважаю все на світі – відсутність усього. Моя голова лежить на вашому папері – він для мене чужий. Ви її відрубали власними помислами. Тепер я – безголовий вершник. Але без коня. Тому що я – вершечок. Глибинність айсберга не лише у мені. Проблема у вас. Тому що трава зелена, а сонце – жовте. Ми з вами заговоримо лише тоді, коли ви побачте справжнє сонце і дерева.
Matriz´a. Я танцюю. Під супровід вашої октави. Ми божеволіємо одне без одного, тому й кінчаємо нашу симфонію. Виходить оперний балет – він кодує на символи. Вони вами маніпулюють – всі вони. Але не завжди. Ваша бездіяльність породжує діяльність. Скоро буде все. Трапиться швидко, що ви й не помітите, як усе почалось. А воно вже кінчилось і ми живемо у раю. Не бачите Рай? Це вже ваші проблеми. Я бачу Рай у своєму амплуа – так говорить мій геній. У нього в руках незабужки. А ще забужки. А ще в нього рук немає. Тому що пекло.
Pellini. У пельменях є м’ясо – вбили багато ссавців. Не лише самців. Вони мали самок на увазі – я хвилююся. Коли турбуюся більше, я починаю розмножуватись. Але не людьми, а папером. Так мені стає легше – виписуюсь. Можу скоро вмерти, бо знаю, коли саме. Але так буде нецікаво, тому я і забув. Я розмовляю із Ангелами. Моє місце – у дурці. Але не зараз – я видсидів удосталь попередніми життями. Марю кінцем початку? Скоро всі заговорять. Але мені хотілося б, щоб усі довкола говорили ще до того, як у всіх позникають роти. До того ж я можу померти – буде інший я. Так вони мені говорять. Слухайте їх або мене. Нічого не слухайте. Не важливо. Нічого не важливо. Скоро всі помремо. Людьми. Для того, щоб народитися Богами.
Rosava. Люди не дивляться у небо – не люди. Вони гребуть собі гроби і мають за друзів підземне хробацтво. Смерть грішникам – ублюди. Справа закрита – я поставив штампи. Не в оленя на спині, а на вашому олені. Відросли роги неуків – будемо зішкрібати „ласі” шматочки. Чому так? Я – раб. Тому лікую людей. Коли не лікую, мене карають пекельним вогнем. Точніше? За кожне слово, промовлене до вас, мене карають трьома дубинами Агні. Тоді мені боляче – я починаю вмирати.
Follita. Так я отримую прозріння – і знову лікую. Тому що лише так – ходячи по контрастам чорного й білого сентимесків (кольорів) – я відчуваю кінець світу (який прийшов і стоїть на порозі), і намагаюся передати (донести) свої почуття (знання) іншим (вам). Бо лише тоді ви станете справжніми людьми, коли перестанете бути такими, як ви є.
Fal´sh. „Ти знаєш?” „Знаю.” „Ти знаєш, а я не знаю. Розкажи мені. Мовчиш? І я мовчу.” Тиша. Мертва. Від. Того. Що. Жива. Дубль. Два.
