Коли після двох місяців відсутності Бурий завітав на кафедру, коротко привітався, ковзнув поглядом у бік Імре, ніби то була не людина, а якийсь сторонній предмет, той жахнувся – невже не упізнав його? Думка ця виникла передовсім тому, що важко було впізнати самого Любчика. Той завше був худим, зараз же таке враження, що всох, як ото дерево чи квітка – тепер Любчик був схожий радше на мумію, ніж на живу людину. Волосся побіліло й зрідло. Навіть попри те що все вказувало на змінену особистість, Імре почувався ображеним: Любко ігнорує його, найкращого приятеля! Згодом зрозумів: Господь не відібрав у Бурого пам’ять – змінилась його реакція на навколишній світ. Часами він говорив, та слова були хаотичні, неузгоджені, мов непоєднувані предмети, що їх намагаєшся порівняти. Образи, які трактував, теж були недоступні й не помітні зору інших людей. Гранично занурений у себе, нагадував аутиста, якого цікавить лише його внутрішній світ. «Його б найкраще госпіталізувати», - висловився категорично психіатр, професор Фільц, який на кафедрі нишком спостерігав за академіком. Звичайно ж, запропонувати таке Бурому ніхто не посмів. Натомість ректор, який уже вирішив пошукати тимчасову заміну Любкові, порадив йому іти додому втілювати в життя свої творчі плани, на що той одразу ж погодився.
Повернувся додому з видимою полегкістю – видати, обов’язок керівника кафедри дуже вже йому тяжів. Далі не звертав ні на кого уваги, наче повністю перенісся у свій, знаний і видимий лише йому світ.. Тут, як ніде, почувався повний можливостей, які були такі близькі до здійснення... Прокидався дуже рано, накидав свій розкішний бухарський халат і поспішав у майстерню, аби, як сам повчав студентів, не втратити благословенні години, коли найкраще мислиться, а м’яке вранішнє освітлення надає усьому неповторного чару. У його майстерню світло вливалося крізь засклені стелю й стіну зі східного боку. Довго стояв перед полотном, мов той жрець перед звершенням священного ритуалу, уважно чомусь приглядаючись чи зважуючи подумки, затим всідався в своє зручне плетене крісло, перебирав у руці пензлі, ніби несила було йому вирішити, яким почати писати. Так сидів до обіду, але пензель не торкався полотна... Тоді, як звикло, по нього приходила Віра й запрошувала обідати. Їв небагато й неуважно, що на початку трохи ображало жінку – важко було звикнути, що дегустатор і гурман не похвалив жодної страви, не домагався своїх улюблених смаколиків. До неї й дітей звертався короткими фразами й лише за необхідним. Мудра дружина ніби й не помічала усіх цих змін. Дітям пояснювала: батько навіть з колегами не спілкується – творчий процес несумісний із гомоном...
У вранішній тиші, здавалось, дозріває звільна його майбутня доля – він має написати ту єдину картину, заради якої вперше взяв до рук вуглину, заради якої й народжується кожен художник. От лише побачити її! Належав до того типу митців, що малював спочатку подумки, а вже потім переносив на полотно. Особливо й натужуватись не мусив – мила серцю місцина на горі Грегіт, схили, вкриті кам'яними розсипами – «греготами» , завше перед очима. Навіть наосліп, здавалось, намалював би її...
Подумки забирав зайві деталі, уводив «свою тональність», ставив світлові акценти. Від усіх цих звичних маніпуляцій його вже аж нудило, це було як прослуховування шлягера безліч разів, коли мотив завчений настільки, що навіть якась окрема музична фраза із нього викликає бажання щільніше затулити вуха. Робив неймовірні зусилля, але йому не вдавалось сепаруватись від «свого» кольору і вальорів, усіх тих звичних нашарувань, якими мозок вперто «начиняв» картину. Під обід уже майже готовий образ блід чи розсипався на окремі фрагменти. На вибуялій ферментації прагнень все й закінчувалось...
***
Як колись м’ясні та рибні смаколики, що їх любив готувати до святкового столу, мали лиш одну назву: «татова страва», бо й справді були витвором його кулінарної фантазії, так і його недугу назвали «Любковою хворобою». Це була безпросвітна хандра, здавалось, якийсь жучок заліз йому в голову, гризе ізсередини, не даючи ані клаптика місця надії... Жив ніби на узбіччі дійсності, своєрідному маргінесі, на який сам себе загнав. Уперто не хотів нікого бачити, але насправді не витримував випробування самотою. Дослухався, чи не пошарудить де мишка, не пролетить муха, останньо притуляв вухо до старого комоду, де зберігав фарби – чи, бува, хробак не шкробоче. Тиша. Звідусіль мертва тиша. Нікому немає до нього діла. Краєм ока заглядав у старе, венеційського шліфу дзеркало. У ньому не видів себе у фас, лиш дещо збоку і погляд, чомусь звернений поза себе. Гейби то був не він, якийсь інший Любко, його друге «я». Навіть у дзеркалі не зустрічався сам із собою... Майстерня і все, що в ній, сприймалось зором як дзеркалом – тупо й не усвідомлено. Він більше не був центром свого світу. Почуття психологічної стійкості розподілилось рівномірно на все окрім нього самого. Він же якби розпливався в сумній пустці прострації. Не було навіть звичних чуттєвих емоцій, які взагалі відносив в царину інстинкту. Як може він писати, втративши зв’язок з оточуючими предметами і світом? Був сам один непотрібний усьому, і це «усе» було йому не потрібним. Перебував в холодній пустелі самотності, неіснуюча тінь самого себе, бо навіть його «я», було йому більше не потрібне.
Куди й подівся його нестримний політ фантазії! Завше ж був генератором творчих ідей, які щедро роздаровував колегам. Нині жодна думка не доходила до розв’язку, не міг не те що ухопитись, навіть прослідкувати її, ніщо не добігало свого дефінітиву, навіть звичні жести – рука з пензлем чи вугіллям, розпочавши свій рух, зависала у повітрі, мов передчасно вичерпувалася і не могла переступити певної мертвої точки, яка була тут, перед полотном... Броунівський рух його думок не залишався непоміченим. Віра, тепер вже не стримуючись, лютувала.
- Ну чого ти собі вбив у голову, що мусиш відтворити цей світ, нічого в ньому не змінюючи? Я журналістка – мушу передавати точну інформацію, але ж так не буває, людина, яка записує, завжди щось змінює, так краще звучить... Ти теж робив усе правильно, любий!
- Так тобі лиш здається.., – криво посміхався чоловік, - я колись прийняв такі умови гри, і тільки... Це не означає, що вони правильні... – відказував, вперто не бажаючи зійти зі свого дивного трибу.
***
- Знаєш, Імре, - звірялась Віра товаришеві дому, - відколи Любчик пішов у ту свою «творчу відпустку», життя видається мені спущеним колесом, і то не на дисках автівки, а тим, що давно пилюжиться в гаражі... Серце Імре віддавна боліло за Вірою, зрештою, не було це секретом ні для Любчика, ані для неї самої. Коли ж рік тому в автокатастрофі загинула його дружина усе частіше грівся біля їхнього сімейного вогнища. Любчик та й сама Віра прекрасно знали, що ніколи б не дозволив собі жодних замаланювань в сім’ї товариша. Нині ж ситуація більш ніж двозначна...
- Головне, що й гадки не маю, хто чи що міг би витягти його з того стану, - задумливо рецетувала жінка.
- Можливо, варто б гукнути оту гордівницю, Наталку, вона не лише від грошей відмовилась, а і не поїхала нікуди... Її адреса в дирекції галереї. Клин клином вибивають, кажуть в народі. Може, спробуймо... Ти не проти?
- Треба, то клич! На мене не зважай! Іще місяць-два такого життя, і я сама із глузду зсунуся! Я б йому цілий гарем спровадила, аби тільки з того ступору витягти.
- Справді, дивна фанаберія – був хлоп активний, як сперматозоїд! І на тобі – Аmor fati!
- Тільки ж це не «усмішка», а «насмішка» долі! Мене аж тривога лоскоче – чи не поробила йому та шельма чого? Не запавутинила?
- Яке там! Я вивідував, усі кажуть – кобіта чиста як сльоза!
- Най би її навіть одпильгучив, аби лиш помогло!
- Ти така відважна, бо знаєш – він не великий шанувальник вільного кохання.
***
Розшукав Наталю без зайвих зусиль – працювала в своїй мацюпусінькій майстереньці на піддашші, й коли Імре виклав їй суть справи, аж в долоньки сплеснула.
- Уже їдьмо!
Любомир, уздрівши на порозі Наталю, здається, щиро зрадів. Навіть з Імре, що поспішав на виклади, попрощався тепло - видко був йому вдячний... Підсунув крісла, почав порядкувати за столом. Жінка ж із цікавістю роззиралась довкіл.
- Де твої роботи, друже?
- Познімав усе, аби очей не мозолили.
- Гнітюче враження... Майстерня художника без його робіт – мов тіло без душі. Вони – свідки твого життя, мов добрі друзі, йдуть попереду.
- Мене ж вони гнітили, обридли, як старі тапети.
- А нові? Чому нічого не пишеш?
- А що писати? Іще один впізнаваний пейзаж чи портрет? Хіба тебе не млоїть від того?
- Коли це мене млоїло від твоїх робіт? Ти щось заговорюєшся, брате...
- Облиш спектакль! Думаєш, як усі, що я вже розум профірітькав... Милишся, люба, іще в молодості почував відразу до одноманітності, до усіх тих своїх ремінісценцій з миттєвими композиціями, скупим кольором та активним рисунком. Тоді зумів переконати себе, що шукаю свій стиль... Далі вже інші люди переконували мене: «Те, що робиш, заслуговує найвищої уваги!» Не скажу, що дуже вірив, та коли хтось бреше, а хтось підбріхує – жити значно легше. Отак і йшов. Поки не побачив цього твого пейзажу. Тільки тоді й зрозумів, що повсякчас ходив колами...
- Дався тобі той пейзаж, качка б його копнула!
- Дався, Наталочко, ой як дався... Побачив його і зрозумів – потерпів поразку. Художники, як полководці, програють битви. Я це визнав...
- Та він не вмився до жодного твого полотна! Це не те що я, кожен твій студент скаже.
- Власне що «мій», бо я так навчив! Вони бачать світ моїми звихненими очима! Придивився я до твого пейзажу – у нього є обличчя! Він дихає! Його можна вивчати під мікроскопом, і знайдеш в ньому життя! Живе життя, яке протікає перед тобою в невичерпній, незглибимій багатоманітності...
- Якесь непорозуміння - так тонко відчуваєш мистецтво й не пишеш? Мені навіть розмовляти легше, коли тримаю в руці пензель...
------------------------------------------------------------------------------------
* Величезне каміння на горі має місцеву назву "греготів".
