Ніхто із нас не відає точно скільки в глибочині давнини загубилося стародавніх легенд. Навіть величезні прадуби не все пригадують. Один лише дідо Вітер, від самісінького початку створення цього світу, збирав позабуті легенди та й складав їх до чарівної скрині. Ту скриню він викував власноруч із крапельок роси, з пелюсток айстр та осіннього листя. А ще з тієї скрині Творець всіх створінь, після хмурої непогоди, діставав райдугу. Ви запитаєте, що ж робив дідо Вітер з тими легендами? А у діда Вітра, як і у всіх дідусів на світі, був розбишака-онук, якого звали Гуркіт і дві кароокі красуні-онучки Луна та Тиша. Тож коли всю роботу було зроблено і все на землі готувалося до сну, він діставав зі скрині нечуту легенду і перетворював її в цікавеньку казочку…
*.*.*
«А було це тоді, коли на новоствореній землі саме ставався перший вихідний. Творець всього сущого став подумувати, яку ж в цей день дати своїм створінням благодать. Поки роздумував, на небо піднялися веселуни-хмарки. Вони почали бавитися в піжмурки ховаючись за своїх мамць і татусів. Поки хмарки бавилися, Творець і не помітив, як опинився сам на величезній чорній Хмарині, а інша – блакитна і невеличка необережно торкнулася Його волосся. Творець усміхнувся хмарці, легенько позіхнув і вмостився стомлений на темній громіздкій Хмарині трохи подрімати.
Довго чи швидко шукали маленькі хмарки свою бешкетницю-подругу, але ніхто з них не знав скільки часу на пошуки минуло – адже тоді ще не вміли рахувати час. Та все ж таки вони знайшли свою подругу та ще й когось незнайомого на ній, блакитні та білі хмарки почали збиратися в коло і оглядати невідомого гостя. Ніхто не знав того, що велика хмара теж дрімала собі на небі. Раптом велика Хмарина солоденько позіхнула і хмаринки, одна за одною поприлипали до неї. На землю спустився срібночолий вуйко Дощ розбризкуючи довкола своїх теплих крапельок-дітей. І тут Творець прокинувся від шуму крапель і погукав дядька Доща до себе. Прокинулася і темна Велика Хмара. Відпустивши маленьких бешкетників бавитися далі вона подалася досипати далеко в гори.
– Порадь мені, срібночолий, – звернувся до Дощу Творець, – що я можу зробити благовісного для своїх створінь. — Ти ж бо слухаєш звуки Землі, омиваєш її кожну пелюстку, тож може щось надумаєш.
– Але ж ти і мене створив, тож що я можу сказати більшого?
І раптом Творець побачив, що велика чорна Хмара, потроху світлішала. Вона вже не була чорною, а поступово ставала сірою. Нижче неї йшло біле, напівпрозоре сяйво. Вже не сяйвом стелилося воно по землі, а легенькою парою. А над Хмарою спостерігало за всім усміхнене сонечко. Воно своїми ніжними пальцями-промінцями піднімало ще не розумні стебельця трави та квітів. Здивовані крапельки так і застигали в повітрі. Земним мешканцям не було видно всієї тої краси, але з неба було добре видко, як прозоро-білі крапельки утворили собою суцільну лінію. Але вона вже складалася вже не з білого кольору, а сімох кольорів: червоного, оранжевого, жовтого, зеленого, блакитного, синього, фіолетового.
— Отакої, – подумав творець, – це ж знахідка. Я її зігну в дугу, щоби вона після кожного дощику обома кінцями трималася землі і водночас окутувала небо. І хай своєю вершиною вона досягатиме Раю. Я так і назву її – Райдуга. Ох і хмаринки-веселунки, це ж завдяки їхній забавці така краса. Поки я творив на Землі, на Небі певно вчилися в мене щось самі створювати. Тож най для хмаринок і буде назва Веселунка, або Веселка. А з вершини Райдуги най до всього живого і неживого спускається щоразу янгол, несучи благу вість від Мене…
*.*.*
…Не всі істоти не всі істоти однакові – є зовсім маленькі, а є деякі величезних розмірів.
Тоді, в ті далекі часи, на Землі існували величезні ящірки – найбільші серед створінь. Інші істоти одразу зненавиділи Плазуна-велетня. Випадково міг на невеличку тварину наступити, а то хатинку чиюсь ненароком розтопче.
Розсердилися тоді на нього мешканці і не дивлячись на те, що він був чималеньким прогнали його геть, в далекі штрикаті гори.
Довго він там жив і ніхто, окрім сірої зливи, не заходив до нього вітатися. Та якось однієї днини, завітав у гори зовсім теплий дощик. А трохи поодаль печери, в якій жив плазун, зійшла Творцева благодать. Один кінець Райдуги губився десь у долині, а інший впирався у верхівку сусідньої гори. У сумні години плазун часто наближався до тої гори і витоптав чималу стежу, тож вирішив подивитися яка ж вона є та Райдуга. А може Творець вирішив і йому подарувати благодать і янгол спуститься і до нього привітатися?
І ось коли він наблизився до самої верхівки побачив, що здоровий шматок відколовся від скелі. На пласкій, свіже-утвореній, площині щось невідомо-червоне закипіло і вибухнуло в повітрі безліччю вогненних кульок.
Янгол саме спускався до нього вітатися і він вже був на півдорозі до спуску… Сірий велетень щодуху завив намагаючись попередити янгола. Та янгол лише посміхнувся йому у відповідь думаючи, що то плазун його угледів і так по-своєму вітається з ним.
До самої вершини залишалося зовсім небагато і вигнанець чимдуж побіг до неї. Він бачив, як в небо летіли іскри, як декілька впало на крила янгола, і як його крила охопило полум’я. Недовго думаючи плазун встав на задні кінцівки і потягнувся рятувати янгола. Але як його зняти, коли передні кінцівки не були пристосовані для того щоб хапати. Вони були створені з єдиною ціллю - допомагати пересуватися заднім кінцівкам. І тоді гігант спробував дістати янгола язиком. Він дуже хотів урятувати янгола і щодуху потягнув свого довгого язика до нього. Залишалося трішечки, але ящірка не діставала до янгола. На цей раз його янгол зрозумів і ухопився обома руками за язика, бо що було йому робити? Язик видовжився до неймовірних розмірів, а на кінчику так і лишився слід від янгольських рук. Ще мить і ось вже благодатник опинився на спині рятівника. Вони побігли чимдуху і плазун звертав уваги на що позаду. Також господар гір не бачив, що Райдуга швиденько вихопила з полум’я свій хвіст і розмістила його в безпечнішому місці. Коли втікачі оминули загрозу, плазун сповільнив рух. Він не пам’ятав, як згас вогонь на янгольських крилах, але велетень встиг врятувати янгола саме тоді, коли ще небезпека не була надто загрозливою.
Вже за третьою горою, де чути було тільки далекий гуркіт, велетень обережно зняв хворого янгола і шорстким язиком почав обачно зализувати йому рани. А в той час небо все покрилося густиною диму. Опалений янгол присів трохи і обміряв поглядом величезного рятівника, а потім промовив до нього:
– В тобі певно величезне серце доброти – ти врятував мене незважаючи на те, що сам міг загинути. Можеш зі мною говорити. Я маю дар розуміти мови всіх, хто існує на Землі. А в тебе, певно, що є бажання, тож я можу допомогти їм справдитись.
– Мене звірі прогнали сюди, в сирість гір, а так хочеться бути там, серед розкішних квітів та високих дерев, але чи можливо? Я небезпечний плазун і можу комусь завдати шкоди. От якби бути середнього розміру і жити десь на дереві, щоб втішатися теплим повітрям тропіків. Та й колір мені, той що маю не до вподоби. То мабуть із-за нього я й досі не маю імені.
– Що ж давай спробуємо тебе зменшити. А за колір шкіри не хвилюйся – ти врятував не тільки мене, а й Райдугу. Тобі подарую декілька кольорів і ти їх змінюватимеш саме тоді, коли тобі буде це робити зручно. Наприклад коли ти наступного разу відчуєш небезпеку зможеш легко почервоніти і попередити цим навколишніх мешканців. А коли ти схочеш уникнути зустрічі з кимось більшим, ти зможеш замаскуватися під колір дерева чи листя. А так як ти подобою не змінишся, ім’я тобі буде Земляний Лев. Бо ти схожий на лева, і грива є, тож тобі і бути царем плазунів. Мине багато часу і люди назвуть тебе мовою імператорів: Хамелеон.
Після сказаного янгол припав на коліна і склавши руки до неба почав молитися. Димова завіса зникла з неба спустилася хмарка і забрала янгола на небо.»
*.*.*
Ви запитаєте, малята, а що ж сталося з Хамелеоном? А він тепер живе в тих місцях, які випрохав у янгола. Невеличкий такий хамелеон, у людській долоні легко поміститься. І знаєте, йому зовсім не заважає довгий язик. Навпаки, завдяки кістлявості язика та довжині імператор плазунів вдало полює. Ось таку от казочку мені переповідав вітер, а я уважно його слухав і вам переповідаю слово в слово. А ви уважно слухали мою розповідь?
