Коли ще роздивлятися фото в родинному альбомі як не на власний день народження? Надто, якщо це кругла дата.
Данило був однолітком зі століттям. А й швидко ж крутиться земна вісь… Ось уже вони зі сторіччям ювіляри. Тільки Данилові п’ятдесятий рік упав уже сьогодні, цього біло-рожевого весняного дня, а коли стукне п’ятдесят двадцять першому вікові, за вікном буде чорно-біла ніч…біла, але вже від іншої, не пелюсткової, заметілі.
Гожа днина дозволила сховати стіни та перебірки в хаті-трансформері, її затишний внутрішній простір поєднався з розбуялою просторінню саду.
Але Данило міг не боятися, що його потурбують. І його чимала родина, і родина молодшого брата, що прибула на святкування, забралися аж до річки, щоб, як здогадувався Данило, відпрацювати там нишком сценарій вечірнього капусника. А жінки - і Данилова, і братова - спозарання в літній кухні, чаклують над пирогами.
Увечері Данило радо порине у вир веселощів. Але зараз… Не міг опиратися бажанню, хай яким сентиментальним, а навіть патетичним воно не здалося б сторонньому оку. Бажанню озирнутися, роздивитися в далекій далечині… - що? Витоки швидкоплинної ріки? Коріння крислатого дерева?
Мабуть, що так. Суть теперішнього, здогади про майбутнє - розгадка того й того криється в минулому.
Клацнув пальцями в повітрі, десь біля лівої скроні - і на тлі вишняку виткнувся мерехтливий екран. Ще кілька рухів пальцями, наче скрипаль притискає струни на невидимому грифі, і на екрані розгорнулася перша світлина. Не дуже чітка.
- Наче дивишся крізь товщу часу, - спало на думку Данилові, і він не став додавати контрастності, колоризувати зображення. Пам’ятав цей кадр ще з дитинства, на екрані дідового комп’ютера. Це найстаріше фото в родинному архіві. Пра-прадідівська родина, троє синів, четверо дочок, у святковому строї, у вишиванках, дівчата в керсетках, хлопці у свитках, утяли гопака біля батьківської хати. Тріпотять стрічки, виблискують між коралями дукати, вибиваються чуприни з-під хвацьки заломлених смушкових шапок. Навіть не дивляться в бік людини з незграбним апаратом на тринозі. Наче й немає її, метушливої. Тільки вони, тільки їхня юність, тільки музика, що лунає в їхніх серцях - музика життя, що розкривається перед ними.
На відміну від них Данило знає, що готує життя його пращурам. Війни - перша світова, тоді громадянська. Червоний терор. Розстріли. Розкуркулювання. Колективізація. Табори. Життя на чужині.
Зеленіє дивом уціліла гілочка родинного дерева. Ось на фото вже прадід Данила, що його, одного з усіх своїх діток, урятувала від голодомору мама, винесла крізь червоні кордони із занесеного на чорну дошку села. Він у військовому строї - тепер друга світова гострить лезо на Данилів рід. Та схибила… Ось уже й дід його на світлинах. Поруч тоненькою стеблинкою Данилова баба й двоє їхніх синів. Дядька свого Данила ніколи не бачив - Чорнобиль. Зів’яле передчасно від атомної посухи листя…
Батько. Худючий, але веселий. Перебудова, упали мури - увесь світ перед ним. Майдани, по вінця налиті повінню синьо-жовтих знамен. Народжується, ні, повертається Україна.
Матуся… яка ж гарна! Вони з батьком прилетять сьогодні пізніше. Вийшовши на пенсію, подорожують світом, але ювілей свого первенця не пропустять, хоч як.
А ось уже й він, Данилко, із братиком Дмитриком. Ці, перші, сорочечки вишивала онукам баба. Не збереглося дідівських у скринях… та й скринь не збереглося в пожежах. Усе розпочинали знову. І мама вишивала… А оцю, весільну, подарувала Наталка. Тоді ще наречена. Сміялася: - Удень нанотехнології штудіюю, увечері на полотні хрестик до хрестика кладу…
В університеті вони й здибалися, після другої глобальної кризи, що сколихнула світ. Сколихнула, а тоді й перетворила на геть інший. І в цей, новий, світ Україна вписалася органічніше за багатьох своїх сусідів. Чи не першою почала виборсуватися з-під обвалищ світу споживання. Може, тому що тут його вежі не сягали захмарної висоти.
Данилка й Дмитрика із зеленочка вчили: не робити боргів, не заздрити іншим, жити своїм розумом. Мабуть, багацько було таких родин в Україні, де поділяли традиційні погляди. Це тим, хто дивився з того боку телеекрану, люди виглядали натовпом покупців. «А ти вже маєш…?», «най-найновіша модель…», «придбай просто зараз!» - зомбування діяло на багатьох. Але не на всіх. У критичну мить здоровий глузд, притаманний українцям, взяв гору, і нація прокинулася від важкого сну.
Прокинулася - і жахнулася: понівечена природа, перекручена історія, знекровлене суспільство. Але часу лити сльози та рефлектувати не було. Треба було відповідати на виклики постіндустріального світу.
Ось на фото вони з Наталкою на міжнародній конференції. Хто б міг уявити, що їхня спільна розробка перетворить нанотехнології, яким вони збиралися присвятити життя, на архаїку? Наталка така зворушлива, зі своїм величезним черевом, що під час доповіді ледь уміщається в трибуну … На той час уже ось-ось мала народити їхню першу донечку, Настуську. А зараз Насті двадцять сім… двоє діточок… живе неподалік. Тут, на землі, працює, аби повернути родючість ґрунтам, замордованим хімічними та металургійними гігантами. Ось уже скільки років, як немає цих потвор під українським небом, а земля ще не може оговтатися від наруги.
Ось на екрані й Настя зі своїм зеленим військом. Квітує акація - її чіпке коріння зупиняє ерозію, тягнуться вгору щіточки сосен - саме їм, пліч-о-пліч із посестрами, стрункими вільхами, випадає заселяти яри, пустищі, гірничі відвали. Роки напруженої праці - і повіє свіжий вітрець у верхівках дерев, заграє чистими бризками лісове джерельце. Повернуться землі й під оранку - адже сьогодні Україна зі своїх чорноземів годує чи не півсвіту.
А сини пішли в стопу за дядьком Дмитром, облюбували собі ниву гуманітарну. Це й зрозуміло - адже сьогодні саме тут пролягає передова. Біблійна легенда про Вавилонську вежу обернулася іншим боком - покаравши людей за пиху, Господь дав їм і надію. Наявність різних мов, різних культур, різних світоглядів виявилася рятівним якорем для людства. Тільки різноманітність системи забезпечує її сталість - це зрозуміли нарешті не тільки високолобі вчені, а й уся людська спільнота. І знову ж таки, першими це спромоглися збагнути народи, що не втратили свого укладу життя, не відцуралися своїх традицій. Україна, що після багатовікового поневолення розпрямилася, наче стиснута пружина, і тут була попереду.
Етноцид ще в минулому сторіччі було визнано злочином проти людства. Кожен етнос є унікальним і безцінним. Але скільки ще білих плям у Міжнародному праві… От хлопці й обрали собі темою дисертацій мовне законодавство. Кому ж ще, як не українцям, мову яких придушували ще над дитячою колискою, яких розстрілювали за українське слово, покласти край лінгвоциду в усьому світі. А що над однією темою працюють - на то вони й близнюки. Мабуть, щоб не було переводу козацькому роду, що рік, то все більшає й більшає дітлахів у селах і містах України.
… О, подумав про дітей, а ось і вони, повертаються. Чути сміх, дзвінкі голоси. Пісня залунала. Виткнулися з-за дерев постаті стрункі, ошатні, в вишиванках. Дівчата ще й заквітчані - мабуть, над рікою назбирали квітів. А на моріжку біля хати пішли в танок. Що то молодість - не наспівалися, не натанцювалися досхочу на репетиції!
А й гарне ж видовисько… гарний кадр…
Данило простяг правицю з розставленими пальцями, зробив рух, наче виймаючи картинку з повітря. Раз - і на екрані з’явилася нова світлина, відбиток того, що бачив перед очима. Чекай, а якщо ось так… Два - і поруч висвітилося найперше фото. Як вони схожі - пращури й нащадки, старе гілля й молоді парості на дереві роду… Ті ж гарні обличчя, ті ж розумні очі, ті ж світлі посмішки.
Хоча… якщо придивитися уважно, можна помітити, що два кадри мають суттєву розбіжність. Можна сказати, різняться докорінно. На стародавньому фото зафіксовано день передзимній. Низькі сірі хмари важко налягають на сиротливе, оголене гілля старого саду.
А на сьогоднішньому кадрі - золоте проміння, блакитний небосхил. Квітує, шумить сад, тягне вгору ожиле віття. Весна в Україні.
