Із усіх боків та околиць села: із закіптюжених димарів кочегарок, із возових коліс на голоблях над старими хатами, із стовпів ліній електропередач та трансформаторних будок, із старих іржавих водонапірних башт по-одному або й цілими сім’ями зліталися лелеки і кружляли одне за одним над шкільним стадіоном утворивши величезне коло, і ті, котрі прилітали пізніше, вливалися у те кільце, розширюючи його собою.
А перший дзвоник дзеленчав, бо маленька дівчинка на плечі у старшокласника весело посміхалася і вимахувала ним так, що трохи не відривалося калатало. Проте на них ніхто не дивився, бо ж усі: і батьки, і діти, і вчителі, ті, що стояли біля своїх класів, і ті, що були на трибуні, позадирали голови й дивилися на лелек у ясному блакитному небі вщерть наповненому променями ранкового сонця.
Тим часом лелеки, немов зібравшись повним числом, почали невеликими ключами відділятися від загального кола й відлітати один за одним у вирій. Дзвоник вже давно замовк. Понад стадіоном панувала тиша, і майже нечутні скрики лелек і змахи білих крил у небі. Тоді пані директор вирішила перервати любування, підійшла до мікрофону і сказала:
- А зараз запрошуємо учнів і батьків до класів на перший урок у цьому навчальному році - Урок Миру.
І зненацька увесь простір стадіону залило осліплюючим білим світлом. За ним прийшли жахливий гуркіт, ріжуча хвиля гарячого повітря, котра повністю змела птахів з неба, а наступної ж миті усе навкруги загорілося.
Здавалося, що земля запалала й піднялася в повітря. Звідусіль летіли уламки будівель, шматки людей і автомашин. Із дорослих і дітей палаючим клоччям спадав одяг, шкіра видувалася опіками, лопалася і клаптями спадала на землю. Оглушені й обезумілі від болю люди волали від болі й сліпо микалися у вогняному кільці, намагаючись хоч якось врятуватися.
Юрба ставала меншою, встилаючи землю мертвими та агонізуючими. Запаморочливо пахло озоном і смородом горілого м’яса. І на палаюче село повне мертвяків пішов чорний дощ.
Несподівано у картинці реальності на чорному тлі щось немов би вийшло з ладу. Голографічне зображення, як система, що забезпечувалася більш складнішим обладнанням, за довгі роки розлагодилося і, нарешті, повністю зійшло нанівець. Марево вкрилося хвильками, кілька раз різко збільшило яскравість, перекинулося догори дригом, знов повернулося на місце, і остаточно згасло, залишивши по собі чорну випалену пустелю й самотню гаву, що сиділа длубаючись дзьобом у попелі.
Тільки якимось дивом у повітрі залишився звучати нескінчений запис скриків лелек, котрі один за одним відлітали білими ключами, відносячи на своїх крилах дитинство у безвість.
