Але з літа 1441 дослідження знову пожвавлюються і справжні оповідки Генріхових капітанів, збережені для нас Азурарою в своїй хроніці, наповнюються життям та цікавими подробицями. Від цього моменту до літа 1448, коли закінчується Хроніка, це вже надзвичайно колоритна повість, яка записана з голосу очевидців і учасників відкриттів та завоювань. І хоча зазвичай подробиці можуть втомити сучасного читача як багатослівна, емоційна та антинаукова історична праця, ця повість все одно залишається винятково свіжою і жвавою, розказаною до наївності просто і правдиво, як, мабуть, сучасна незграбна література вже розучилася оповідати.
„Здається мені,”- пише наш автор (улюблений спосіб Азурари нагадати про себе), - „ що решта цієї історії настільки втішить нас, наскільки може втішити усе, що пов’язане із задоволенням прагнення нашого Мосцепана, а згадане бажання ставало все палкішим по мірі того як те, над чим він так тяжко працював, наближалося все ближче й ближче. Тож зараз я спробую розповісти вам про щось нове, про якісь зрушення в тій одноманітності приготувань, схожих на посівну землероба.”
„Сталося так, що в літо 1441, коли справи королівства дозволили перепочити, проте не так щоб дуже довго, Інфант наказав спорядити невеличкий корабель, який він віддав під начало Антама Гонсалвеса, свого дворака, молодого капітана, всього лише наказавши йому заповнити трюми шкурами та жиром. З причини його юного віку, сумнівного авторитету й вправності у мореплавстві, йому призначили найменший урок і не очікували від його команди жодних подвигів.
Але варто було Антаму Гонсалвесу виконати наказане в цьому плаванні, він покликав Аффонсо Готерреса, іншого юнака з двору Інфанта, та решту людей свого корабля, всього двадцять одну душу, і сказав їм:
- Братіє і дружино! Здається мені ганебним повертати назад перед очі нашого Мосцепана, зіслуживши таку малу службу, наче урок цей насправді не був наказом зробити більше, і ми мали б спробувати зробити це, подвоївши наше завзяття. І якою б честю було для нас, якби ми, яких послано сюди тільки забити трюм таким жалюгідним крамом, як ці тюлені, стали б першими, хто привезе тутешнього полоняника перед очі нашого Мосцепана. Тому ми мали б пошукати деяких з них поблизу, бо тут безсумнівно є люди, і вони мають пересуватися разом з верблюдами та іншим скотом, на який в’ючать свої товари, і шляхи цих людей мають пролягати переважно до моря та від моря, а позаяк вони про нас ще нічого не знають, вони ходять порізно та без сторожі, отже ми заскочимо їх зненацька з усіма пожитками, що не абияк потішило б нашого володаря Інфанта, бо таким чином він би довідався, хто саме і якого племені люди є насельниками в цій землі. Якою буде потім наша винагорода ви добре знаєте з тих великих коштів і тяжких турбот, яких наш Мосцепан не шкодував усі останні роки, лише щоб здійснити хоча б це одне.
Команда щиро вигукнула: „ Роби, як тобі завгодно, ми з тобою!” і наступної ночі Антам Гонсалвес відібрав дев’ять чоловік, які здалися йому найбільш придатними, і пішов вглиб від побережжя десь на три милі, поки ватага не набрела на шлях, і вони не вирішили, що можуть тут перестріти чоловіка або жінку, яких вони схопили б. Пройшовши ще дев’ять миль далі, вони наштовхнулися на сліди десь сорока чи п’ятдесяти чоловіків та хлопців, як їм здалося, що пройшли були навспак в тому напрямку, в якому йшли наші люди. В той час спека була неможлива, усі люди були зморені через неї, до того ж подолали значну відстань пішки, та вже відчували брак води. Тож Антам Гонсалвес бачив втому своїх людей, і що вона була надвелика.
- Отож повернімося й переслідуймо цих людей, - сказав він, і повернув назад до моря, і трохи згодом вони наскочили на чоловіка, роздягненого догола, який йшов позад верблюда й поганяв того, тримаючи два списи в руках, а щодо наших людей, як тільки вони погналися за тубільцем, вже жоден не згадував про втому. Погонич же, попри те, що був сам-один, і бачив таку велику ватагу, що наближалася до нього, став до оборони, начебто прагнучи показати, що вміє дати раду зі своєю зброєю, і надав обличчю такого лютого виразу, який навряд чи відповідав його хоробрості. Бо як тільки Аффонсо Готеррес влучив у нього дротиком, мавр, переляканий своєю раною, приречено опустив руки, і тут таки був схоплений, не без великої втіхи для наших людей. Пройшовши ще трохи далі, вони побачили на пагорбі тих людей, чиїми слідами вони йшли, і не подарували б їм цього також, але сонце вже було дуже низько, і вони були занадто стомлені, тож розсудили, що подальші випробування долі принесуть їм швидше втрати, ніж здобутки, і вирішили повертатися на корабель.
Але вже на шляху додому їм зустрілася чорношкіра жінка, рабиня тих людей на пагорбі, і дехто схилявся до того, щоб облишити її, побоюючись нової сутички, яка була б недоречною перед очима тих людей на схилі, які все ще були на виду і вдвічі переважали чисельністю. Але інші не були такими легкодухими, щоб відмовитися від цієї справи, тож Антам Гонсалвес несамовито вигукнув, що жінку потрібно полонити. Отже рабиню схопили, і ті, на пагорбі, одразу заметушилися, начебто збираючись спуститися долі на її порятунок, та варто їм було переконатись, що наші люди стоять непохитно, готові зустріти їх, як вони спочатку повернулись на пагорб, а потім взагалі накивали п’ятами.” Ось так Антам Гонсалвес здобув перших полоняників.
Як зауважує з цього приводу наш філософ у наступному розділі хроніки, „початок – то половина справи”, бо на долю цього шляхетного джури випала велика честь отримати лицарство, про що ми ще розкажемо. Адже зараз ми мали б зосередитися на тому, як Нуно Трістам, шляхетний лицар, доблесний і завзятий, що з дитинства виховувався при дворі Інфанта, прибуває до цього місця, де ми полишили Антама Гонсалвеса, а разом з ним прибуває і озброєна каравела з чіткими інструкціями його сеньйора йти до бухти Галлео і поза неї так далеко, як тільки змога, і не повертатися без бранців ні за яких обставин. Тож можете собі уявити радість обох капітанів, земляків з одного й того ж краю, підданих одної й тої ж корони, вихованців одного й того ж двору, від зустрічі так далеко від дому. Нуно Трістам вирішив, що араб-драгоман, інфантів слуга, якого він привіз з собою, має поговорити з Гонсалвесовими бранцями, щоб побачити, чи розуміють вони його мову, а якщо розуміють, вивідати від них про устрій і становище людей цієї землі. Але мова араба різнилася від мови полоняників настільки, що вони не розуміли одне одного.
І коли НуноТрістам усвідомив, що марно намагається довідатися ще щось про звичаї цього краю, і саме час вшиватися, облизня піймавши, заздрощі примусили його утнути на очах своїх братчиків щось таке, що б усіх вразило.
- Ти ж знаєш, - сказав він Антамові Гонсалвесу, - що наш Мосцепан ось вже п’ятнадцять років марно чекає вірних звісток про ці краї і тутешніх людей, якої вони віри, під чиєю владою живуть. Візьмімо ж двадцятьох чоловік, по десятку з кожної залоги, і підімо вглиб країни в пошуках того, що ти вже одного разу знайшов.
- Не варто, - казав інший – бо ті, кого ми бачили, вже мабуть попередили усіх, тож може статися, що, вийшовши на пошуки бранців, самі бранцями станемо. Не треба наражатися на поразку там, де ми вже здобули перемогу.
Нуно Трістам пристав на це, але було серед його людей двоє джур, чия охота до дії переважила усі перестороги товаришів. Першим з них був Гонсало де Сінтра, в доблесті якого ви переконаєтесь перш, ніж я розкажу цю історію, він переконував вирушити на пошуки тубільців ще до схід сонця, цієї ж ночі, на чому врешті усі й порішили. І удача була на їх боці, бо коли вони рано вранці прийшли до місцини, де ті люди покотом лежали в двох оселях, між якими був битий майдан, але невеличкий, наші люди розділилися на три ватаги й стали волати не своїм голосом: „Португалія!”, „Святий Яго з нами!”, і від цього ґвалту на ворогів напав такий переляк, що ті почали тікати без жодного порядку й наші просто збивали їх з ніг. Лише двоє намагалися постояти за себе зі списами-асегаями в руках, і Нуно Трістам бився з обома, поки вони не знайшли свою смерть. Троє інших було вбито і десятеро потрапили в полон – чоловіки, жінки й діти. Але безсумнівно, вбили й полонили б набагато більше, якби всі наші люди напали одночасно на початку. Серед тих, кого схопили, був і місцевий вождь, на ім’я Адагу, вже вираз обличчя якого вказував на те, що він шляхетніший за решту.
По щасливому завершенні цієї справи, усі прийшли до Антама Гонсалвеса і вмовляли того прийняти посвяту в лицарство, та він казав що це завелика честь за таку малу службу, і він цього собі не дозволить, хіба що зробить щось значно більше за вчинене. Але зрештою, на настійну вимогу всіх інших, Нуно Трістам висвятив Антама Гонсалвеса у лицарі, і з того часу це місце називають „Бухта Кабальєро”.
Коли ватага повернулася на кораблі, знову покликали до роботи Трістаміва араба, але й цього разу безуспішно, „бо мова бранців була не мавританська, але мовою Азанегай з Сахари”, говіркою величезного пустельного краю Західної Африки, проміж закінченням північної смуги родючих ґрунтів довкола Фесу й Марокко, і початком багатої тропічної області в Сенегалі, де побачили перших справжніх чорних. Португальці вже зневірилися знайти серед полоняників такого, який міг би „розповісти мосцепану Інфанту, те, що він хотів знати”, аж ось виявилося, що вождь, який і раніше демонстрував, що він шляхетніший за інших бранців, бачив також більше за інших, мандрував до інших земель, де він вивчив мавританську, тож він міг розуміти нашого араба і міг відповісти на все, про що б його не запитали.”
Отож щоб ще дослідити народ цієї землі і мати більше перевірених звісток про нього, вони висадили на берег того араба разом з однією мавританською полонянкою, щоб той, якщо вийде, перемовився з тубільцями про викуп за бранців та обмін товарами.
І другого дня на берег спустилося щось із півтори сотні піших маврів і тридцять п’ять вершників на верблюдах та конях, усі вони представляли расу наскільки варварську, настільки ж нечестиву, їм не бракувало їхньої традиційної підступності, з якою вони намагалися обдурити своїх ворогів, спершу пославши на берег лише трьох своїх, а решта лежала в засідці, поки наші люди не висадились би на сушу, і вони змогли б вискочити і схопити їх, що вони легко зробили б за такої чисельності, якби наші дозорці були хоча б трохи менше уважні, ніж вони були. Але коли маври побачили, що наші човни не приставатимуть, а повертаються назад до кораблів, вони виявили своє віроломство, вискочивши на пляж, кидали каміння, робили образливі жести і виставили напоказ того араба, якого ми послали до них і він потрапив до їхніх рук.
Отож наші люди повернулися на кораблі і поділили бранців жеребкуванням. І Антам Гонсалвес повернув додому, бо вже заповнив трюми своєї каравели вантажем, як наказав йому Інфант, а Нуно Трістам продовжив плавання, яке йому наказали. Але оскільки його судно потребувало ремонту, він пристав до берега і кренував, кілював та лагодив його, наскільки дозволяли обставини, скориставшись відпливом, з подиву дивною зухвалістю, наче він був у Лісабонській гавані, а не серед дикунів. Піднявши вітрила знову, він пройшов бухту „Галлео”, і досяг мису, який він назвав Білим (Cape Blanco), де команда висадилась в пошуках якоїсь здобичі. Але знайшовши лише сліди людей та мисливські тенета, вони повернулися назад, побачивши, що цього разу зробити більше, ніж вже зроблено, їм не вдасться.
Антам Гонсалвес повернувся додому першим зі своєю часткою здобичі, а потім прибув і Нуно Трістам, „ чий теперішній прийом і майбутня винагорода відповідали перенесеним поневірянням, як родюча земля, варто кинути в неї хоч декілька зерен, відповідає землеробові”.
Вождь, або „кавалер”, як його називали, якого Антам Гонсалвес доставив додому міг „дати Інфантові розуміння більшості справ тієї землі, з якої походив”, що ж до решти полоняників, вони були майже ні до чого не здатні, хіба що як раби, „бо їхню говірку не розумів жоден інший мавр нашої землі”. Але Принц був настільки збадьорений виглядом перших полоняників, що одразу почав думати „що необхідно послати до тих земель багато кораблів і гарно озброєних залог, щоб вони билися з язичниками. Також він вирішив одразу послати посла до Святого Отця, спитати в нього, чи не підтримає він справу зі щедрот Святої Церкви для порятунку душ тих, хто зустріне свій кінець у цьому поході”.
Папа Євген IV, який тоді сидів на престолі, якщо й не правив у великому Апостольському Морі вірних Заходу, відповів на це звернення „з великою втіхою” і з усією риторикою Папської Канцелярії. „Як сповіщає нам любий син наш Генріх, Дука Візеу, Магістр ордену Христа, який твердо вірує в поміч Божу, для збентеження маврів і ворогів Христа у тих землях, які вони захопили, і для торжества Віри Католицької, - і з тієї причини, що Лицарі і Братія згаданого ордену Христа, з милості Божої розпочали війну проти згаданих маврів та інших ворогів віри, під стягами згаданого ордену, - і з метою напучення їх до енергійних дій в згаданій війні з іще більшим завзяттям, усім призваним на цю війну, Апостольською владою і владою цих літер, ми даруємо відпущення всіх тих гріхів, в яких вони щиро розкаялися в серці, і в яких вони покаялися своїми вустами. І хто б не порушив, не заперечив і не протидіяв проти букви цього мандату, нехай він підпаде під прокляття Всемогутнього Бога і блаженних апостолів Петра та Павла.”
Крім цього, додає хроніст, вельми тішить, що не забули і про більш тлінні та мирські вигоди, бо Інфант Педро, регент королівства, пожалував своєму братові Генріху привілей на всю п’яту частку прибутків, що належали королю, зважаючи ж на те, що лише Генріх одноосібно досі ніс усі клопоти й витрати у всій справі відкриттів, він наказав, щоб надалі жоден не міг відправитися до тієї частину світу без виданої Генріхом ліцензії та спеціального наказу.
Хроніка ж, яка розповіла нам як Антам Гонсалвес захопив перших бранців, продовжується оповіддю про те, як той же принців капітан отримав за них перший викуп. Бо полонений вождь, „той кавалер, про якого ми казали”, перший приз Генріха з землі поза Бохадором, марнів у Європі, „багато разів просив Антама Гонсалвеса відвезти його назад до його рідної землі, де, як він казав, він дасть за себе п’ятьох або шістьох чорношкірих, і, він казав також, що серед інших полоняників є двоє хлопчиків, за яких дадуть вдвічі”. Тож Інфант відправив його назад до його народу разом з Гонсалвесом, „бо краще було спасти десять душ, ніж три, бо хоча вони й були чорними, душі мали звичайні, більше того, оскільки вони були не мавританської віри, але язичницької, їх легше було навернути на шлях спасіння. Також від негрів можна було б сподіватися звісток про потойбічні землі. Бо Інфант хотів знати напевне не тільки про країну негрів, але й про Індії та землю пресвітера Іоана.”
Отже Гонсалвес відплив з полоном, і на його кораблі був шляхетний чужоземець, на кшталт Данця Валларте, з яким ми познайомимо вас пізніше, один з шукачів пригод, яких завжди притягувало до двору Генріха. Цього звали Балтазар Австрієць, дворянин з імператорського двору, який вступив на службу до Інфанта, щоб випробувати свою долю під Сеутою, де він і отримав своє лицарство, а зараз „він часто казав, що його найбільшим бажанням є побачити морську бурю, перш ніж він залишить Португалію, щоб він зміг пояснити тим співвітчизникам, хто ніколи не бачив шторму, на що це схоже.
І напевно фортуна йому сприяла. Бо за першого ж виходу в море їх зустрів такий буревій, що вони дивом уникнули загибелі.”
Вони вийшли в море знову, і цього разу безпечно досягли Ріо д ‘Оро, де висадили полоненого вождя «вбраного в дуже гарні шати, які Інфант наказав йому подарувати», під чесне слово, що він невдовзі повернеться і приведе з собою своє плем’я.
Але варто було вождеві безпечно піти геть, які він забув усі свої обіцянки, яким Антам Гонсалвес вірив, вважаючи що його шляхетність є запорукою того, що слово не буде порушене, але цей обман став попередженням усім нашим людям, не вірити слову тубільців і вживати усіх заходів безпеки.”
Кораблі піднялися ще на дванадцять миль до Ріо д’Оро, кинули якір, і сім діб очікували, не бачивши жодної душі, але на восьмий день об’явився мавр верхи на верблюді із сотенним почтом з інших одноплемінників, які зібралися для викупу тих двох хлопчиків. Десятеро з племені розміняли на двох молодих вождів, „і чоловік, який керував цим обміном був такий собі Мартін Фернандес, Інфантів власний Викупник Полонених, який переконливо довів свою вправність у мавританських говірках, бо його розуміли ті люди, з якими Нуно Трістамів араб, хоча й був мавританського племені, не міг порозумітися, тільки з одним вождем, який зараз втік”.
Разом з „чорними маврами” Антам Гонсалвес отримав у викуп щось більш коштовне, трохи золотого піску, першого будь-коли привезеного європейцями напрямки з побережжя Гвінеї, який вже вдома переміг значно більше ворогів, скалозубів та байдужих до справи Принца, ніж всі відкриття у світі.
„Багато страусячих яєць” також отримали з викупом, „тож одного дня стіл Інфанта складав три види яєць цієї птиці: сирі, варені та яєчня.” Чи у Сагреському дворі страусів вже вважали таким собі великим різновидом несучок?”
Але що значно більше зацікавило Принца, так це те, що „ стосувалося все тих же маврів, бо в тих землях бували їхні купецькі каравани, які перевозили золото, знайдене там, до себе” – тобто ті ж купці, насправді, кораблі яких вже були знайомі Генріхові по середземноморському узбережжю, і чию відправну точку він зараз починав намацувати. Завжди, з часів перших халіфів, Сахарська торгівля контролювалася Ісламом, століттями ці каравани перетинали долини й пустелі в напрямку півдня Марокко і продавали свій крам – перець, рабів та золотий пісок – в мусульманській Сеуті та мусульманській Андалузії, і зараз, після семи сотень років монополії, ця мусульманська торгівля була зруйнована європейцями, які через п’ятдесят років зруйнують значно важливішу монополію Індійських морів, коли Да Гама припливе з Лісабона до Малабару (1497-9).
Наступного року (1443) знову настала черга Нуно Трістама. Зараз людям вже не терпілося пливти під Інфантовими знаменами, після рабів, а надто після золотого піску, який дійсно бачили і навіть тримали в руках у Португалії, і „цьому шляхетному кавалеру” з кожної з причин, які рухали його братією, і з усіх трьох причин сукупно – „служити господареві”, „здобути славу”, „збільшити статки” – не терпілося повторити свій перший успіх.
