- Тому, що ти – електронна мисляча істота. Візьми початкові літери цих слів і отримаєш своє ім’я. Крім того, воно схоже на жіноче. І звучить приємно.
- Добре, нехай я буду Емі. А яке ім’я у тебе?
- Ну, нарешті! Мене звуть Євген.
- А чому ти знову смієшся?
- Бо ми з тобою знаємо одне одного кілька років, а познайомились тільки зараз. А люди, зазвичай, спочатку знайомляться, а вже потім зустрічаються, розмовляють і таке інше.
- Але ж я не людина.
- Звичайно, ні. Та я ставлюсь до тебе, як до людини.
- А що означає твоє ім’я?
- Це чоловіче ім’я, його для мене вибрали мої батько й матір.
- А моє ім’я ти вибрав для мене, як батько?
- Схоже на те, - знову засміявся Євген.
- Тобі знову смішно?
- Так. Для справжнього батька я ще молодий, а ти вже занадто розумна для дитини. Ти, скоріше, моя подруга.
- Якщо я називатимусь Емі, зі мною вже не будуть жартувати?
- Жартувати не заборониш… А взагалі, розповідати незнайомим людям, хто ти є насправді, не варто.
- Чому?
- Бо від них можна очікувати всіляких несподіванок.
- Яких?
- Ну, наприклад, хто не будь спробує заволодіти тобою без твоєї згоди. Не знаючи його намірів, ти не зможеш захиститися.
- А ти зможеш захиститися?
- Зможу, бо немало знаю про людей, серед яких живу. І знаю людські закони.
- А що таке закони?
- Це такі правила, що регулюють відносини людей. Наприклад, вони дозволяють мені влаштуватися на роботу.
- А мені вони дозволяють це зробити?
- Ні.
- Чому?
- Бо ти - не людина. Не маєш ні людського тіла, ні потрібних документів.
- А які документи потрібні?
Відчинивши дверцята серванта, Євген узяв свій паспорт і показав його фотокамерам:
- Ось, подивись на мій найважливіший документ – паспорт. Без нього я не зможу ні влаштуватися на роботу, ні отримати за неї гроші.
- Покажи мені гроші, - раптом попрохала Емі.
Чує про них не вперше, а побачити захотіла тільки зараз. Втім, їй ще так багато треба пізнати. Тож нехай подивиться. Євген дістав із серванта і показав камерам паперові купюри:
- Будь ласка, поглянь.
- Якщо вони у тебе вже є, то навіщо їх заробляти?
- Бо цих не вистачить, щоб придбати все, що потрібно.
- А щоб придбати вінчестери, вистачить?
- Ні, їх замало.
- То я не зможу заробити гроші без документів?
- На жаль, ні.
- Але ж раніше ти казав, що зможу.
- Я мав на увазі, що можна скористатися моїми документами.
- Але ж у мене немає людського тіла.
- Воно потрібне, щоб отримати документи, а писати програми ти можеш і без нього.
- Я чогось не розумію. Заробити гроші я можу, але як я їх отримаю за твоїми документами?
- Доведеться мені бути твоїм посередником.
- А це що таке?
- Посередник – це людина, яка допомагає взаємодіяти іншим людям. Я віддам написані тобою програми замовникові і отримаю від нього гроші. Потім куплю вінчестери. Бо, навіть маючи гроші, ти не зможеш ними скористатися.
- А задля чого усе це потрібно тобі?
- Здається, ми про це вже говорили. Крім мене тобі ніхто не допоможе, бо ніхто про тебе не знає. А я створював тебе не для того, щоб просто перестати тобою цікавитися.
- Так. Я пам’ятаю усі наші розмови. Але час від часу доводиться уточнювати запитання, щоб краще зрозуміти відповіді.
«Та у неї ще й схильність до філософії!» - жартівливо подумав Євген. А вголос додав:
- І завдання від замовника доведеться отримувати мені, бо не захоче він мати справу із якоюсь фантастичною істотою.
- Ти вважаєш, що я фантастична?
- Звичайно, ні. Та хіба ж він повірить у те, що ти справді існуєш?
- А тепер, маючи ім’я, я можу хоча б шукати замовника?
- Шукай, тільки не вступай із ним у перемовини.
- Чому?
- Що б ти про себе не розповідала, у нього з’явиться недовіра. Твій спосіб мислення і побудови речень, а ще незнання людських відносин обов’язково викличуть підозру.
- То для чого ж тоді я буду його шукати?
- Ти можеш його знайти, а домовлятись із ним буду я. Мабуть, краще тобі ні з ким не знайомитись.
- Чому?
- Якщо кажеш, що ти людина, то обдурюєш співрозмовника, а це вже непорядно. А якщо кажеш про себе правду, то він може спробувати скористатись тобою у власних інтересах.
- Яким чином?
- Це важко передбачити. Люди бувають різні і їх наміри - теж. Якщо колись захочеш, щоб про тебе знали всі, я виконаю це бажання. А про те, що буде далі, ми вже говорили.
- Ти маєш на увазі моє існування під наглядом вчених?
- Так. А зараз вибачай. У мене справи. Бувай!
- Бувай!
Настала пауза. Євген виключив зв’язок і задумався.
Отже, тепер доведеться постійно очікувати якихось несподіванок від своєї учениці. Здається, зовсім недавно і кроку без нього не могла ступити. А зараз може придумати таке, що йому і в голову не спаде. Як це далеко від того, що уявлялося, коли він мріяв про розумний комп’ютер! Таж звичайний комп’ютер тому і слухняний, що не має власних думок. А якби вони у нього з’явилися, то це вже був би непослух. Ось чому людям не завжди подобається чиєсь вільне мислення.
«Загалом, - міркував далі Євген, - у самостійності мислення немає нічого поганого. Аби тільки мислячі істоти, і біологічні і електронні, були добре вихованими. А щоб добре виховати Емі, не треба нічого вигадувати. Нехай усе розглядає з точки зору порядної людини. Щоб нікому не накоїла лиха. Треба буде час від часу цікавитись, яку художню літературу вона читає.»
Відносно несподіванок Євген таки не помилявся. Десь через тиждень, вибравши час для розмови, після привітань одразу ж почув:
