Ві Львові все починається з кави - ранок, справи, любов... І найважливіші питання теж вирішують за кавою. У «Золотому Дукаті» «докторунці» - свої люди, тут їм не лише столик, маленький зал заставили кріслом, аби ніхто не завадив їх поважному балаку. І, звичайно ж, принесли «фреш-каву», з тільки-но обсмажених і змелених зерен. Пити іншу все одно що їсти черствий хліб, який пролежав на прилавку кілька днів. До «гарячої смоли»* Любчик замовив нині ще пляшку дорогого монне, що мало засвідчити: розмова буде серйозною.
- Що б ви сказали на те, аби оцей пейзаж Наталі Гайдук ми виставили на здобуття премії? Ця робота заслуговує на визнання!
Імре хитренько поглянув на приятеля й пустив шпильку:
- Думаю, тут багато робіт заслуговують на визнання... І відколи в нашому виборі цей мотив найвагоміший? Я іще тоді, в час перегляду, запідозрив, що справа матиме продовження... Фелюю, таке враження, що ти колись добре знав її, старий ловеласе. Маєш перед кобітою якісь зобов’язання, так і скажи. Ми ж твої кумплі.
Любомир зробив більший ковток і став перлюструвати на світлі те, що залишилось на денці.
- Знаєш, мені так само хочеться в Париж, - все ще усміхався Імре. Любчик і бровою не повів, тож він говорив далі. - Старий світоване, для тебе то чергова захцянка. Най по тому! На премію не претендую. Діліть між собою як хочете, а рік в Парижі віддайте мені!
- Знаєш, Любку, а це, як мені видається, ідеальний варіант – пінчуківський сатрап, хоч у нього й є свій кандидат, буде задоволений – своя сорочка завше ближча до тіла, - з ентузіазмом відгукнувся Аркадій.
- Ні, цього разу, хлопаки, – ні! - Любомир становчо підвівся і сягнув до вішака за своїм доломаном.
- Йо-йой, які ми гарячі! - Імре занепокоєно заповзявся стягати Бурого на крісло. - Ніхто й не збирається галабурдити, якщо вже такий впертий, не стану ганричитися – відступлюся! Та бодай поясни старим кумплям, у чім річ.
- Не розумію, що мав би пояснювати? Протри сліпаки!
- Пейзаж, яких сотні! Хай навіть майстерно виписаний... Ну що в ньому особливого? – трохи з викликом закинув Імре.
- Ти видів, аби комусь іще вдалось зобразити таке тихе світло, що обігріло землю, розлившись навдокіл хитким марлевим мереживом, тонко сплетеним із сонячного проміння? Невже ти втратив почуття краси?
- Краса - аж надто об’ємне й для кожного індивідуальне поняття.. Для мухи купа лайна виглядає дуже красивою! А для ластівки привабливою є саме муха. А от спостерігати за ластівками, що ширяють у літньому повітрі, ловлячи мух, які летять на лайно, - це вже «кр-р-расота» для людини!
- Цитата з твоєї наукової праці? - й собі підпустив шпильку Любчик. - Дерево чи квітка для мене дорожчі, ніж усі дисертації й книги вкупі.
- І твої власні теж?
- Усе на світі блякне перед красою. Мене аж млоїть від наркотичних галюників, яким ми дали назву сюрреалізм і оголосили мистецькою вершиною.
Уста Імре уже склались в іронічну посмішку, та каблук Аркадія вовчим капканом увіп’явся в його мешт - аж заціпив з болю зуби, але змовчав.
- Ми з тобою зростали разом, - вже з докором промовив Любко, - світ же видимо по-різному. Споглядаючи цю дивовижну картину, повертаюсь до себе і бодай на мить відчуваю Час, у якому перетікаємо у Вічність...
Аркадій, напівобернувшись до Імре Череша, дискретно покрутив пальцем біля скроні й сказав тихо, аби чув лиш Імре:
- Дасть Бог, то мине. Дай спокій...
- Ця премія і поїздка може для талановитої художниці все змінити. Львів – глибока мистецька провінція... Відкриє для себе нові горизонти, пізнає європейських майстрів, без сумніву, й вони нею зацікавляться...
- Еге ж, твій найліпший приятель скнітиме в «глухій провінції», а нікому не знана... - Імре замовк, скривившись від болю - лабега Аркадія під столом ледь не розчавила йому ногу.
***
Коли у переповненому Палаці мистецтв представник PinchukArtCentre оголосив ім’я переможниці конкурсу, зал на хвилину вмовк. Дехто вважав, що зле розчув... Сказати, що це була несподіванка - не сказати нічого. Шок, ступор... Лиш коли члени комісії самі заплескали, зал вибухнув оваціями. Щось сталось. Прорвало греблю.
Наталя стояла на сцені. Жінка була настільки бліда, що налякані, широко розплющені очі – темно-сині чи карі (важко було втямити на відстані) й напіврозтулені вуста нагадували мазки акварелі на гіпсовій масці. Обличчя її вражало дивною витонченістю, правдивістю й одухотворенням, яке здатне вималювати лише страждання...
- Я дуже вдячна шановному журі, за таке відзначення, але... Якщо вже премія присуджена мені і я можу нею вільно розпоряджатись, прошу перечислити гроші коледжу прикладного та декоративного мистецтва ім. Труша для цільового використання - оплатити навчання тим, хто не має змоги це зробити...
Справляла враження людини, яка вже не живе у двадцять першому сторіччі й дивиться на історію, як беркут дивиться вниз із гірської вершини. "З певністю у ній живе глибока відраза до більшості людських істот, передовсім же до мене, - подумки вирішив Бурий, і в його очах зблиснули злі вогники. - Негідниця! Вар’ятка! Я доклав стількох зусиль! Поставив на карту своє добре ім’я, стосунки з товаришами, а вона враз, умент усе розтоптала! За що мстить мені ця фурія?". Так, наче, відмовившись від грошей, Наталка посягнула на маєстат самого Бога. І тоді вступило у нього розгнуздане, нічим не приборкане оскаженіння, шаленство, лють, яких здолати уже не міг. Встав з-за столу президії й швиденько покинув залу. Здається, ніхто цього навіть не помітив - звідусіль лунали захоплені оплески переможниці!
***
Минув не один день, доки вивелетнений гнівом чоловік трохи остиг. Це одна з прекрасних властивостей часу – не лише стирати несуттєве, яке взагалі десь розчиняється, а ще й примирювати людину з обставинами й зрештою із собою. Любомир був мудрим чоловіком, то ж врешті мусив визнати, що проблема не в Наталі, а в тому, що сам не міг бути таким, як вона. Хоча й не був вульгарним грошолюбом, та, знову ж, не стало б йому духу так поставитись до преміальних. Тому й лютував. Людині, здатній на такий вчинок, усе до снаги! Звісно ж, в порівнянні з нею він – слабак! Заздрив на отой її незмінно високий тонус, поетичну знеслість і абсолютну ігнорацію матеріального. Її наче супроводжував незримий оркестр, який розвивав безконечні варіації якоїсь основної мелодії, звуки якої були недоступні його посполитому слухові. Тепер, через стільки років, знов усвідомив, що не міг і не зможе бути з нею. Наталя видавалась йому спостереженою ніби збоку – дійовою особою п’єси, в якій сам може бути лиш глядачем... Купить диплом в Украине без предоплаты купить диплом с проводкой в реестре без предоплаты - http://kyplu-diplom.net.ua/
Мала слушність, коли стверджувала, що його повністю захопила раціональна сфера свідомості, інакше мовлячи, «світ інших людей». Це й спричинилось до того, що затратив зв’язок зі своїм «внутрішнім єством». Будь-який митець знає цю істину: коли люди обридають йому, він звертається до прихованих запасів снаги всередині себе і тоді байдужіє до свого оточення. Він знає, що потаємне життя в ньому дійсне, і проти того життя інші люди – всього-на-всього «тіні». Як давно Любко не користувався цим знанням! Коли й сягав своїх глибин? Відчував - він давно замулена криниця, пити з якої не можна...
Найбільше ж не давав йому спокою Наталчин пейзаж. Усе життя він обстоював глибоко інтелектуальне мистецтво, котре виходить не так з безпосереднього сприйняття людини і природи, як з їх осмислення і перетворення. То ж і творив він глибоко філософські, сповнені внутрішньої експресії, іноді болісного напруження образи. Робота ж Наталки, яку сам увінчав пальмою першості, була протилежністю цієї теорії, повністю заперечувала її. Не бракувало їй блискучої живописної майстерності, та жодної філософії вона не несла – нічогіськи від себе! Нагадувала євангельську проповідь – тільки Біблія й нічого більше... Він мусить і собі так спробувати! Не може ж у нього не вийти...
