Я прокинувся в чужому ліжку, в чужій запаскудженій квартирі, поруч лежала чужа жінка від якої негарно пахло. В чужій ванній я з огидою поголився чужим станком і не ризикнув почистити зуби чужою щіткою. Жінка з товстими ногами приготувала мені жахливу яєчню з цибулею, хоча я терпіти не можу ні цибулі, ні яєчні. Поснідавши, я сів у продавлене крісло перед благеньким телевізором. Я уявлення не мав де знаходжуся і як я тут опинився.
– Хіба тобі сьогодні не на роботу? – спитала жінка.
– Та вже біжу! – зображуючи безтурботність я схопився та вийшов надвір. Це була незнайома вулиця з вимитим дощовими потоками асфальтом та забрьоханими автівками; зустрічні мене не впізнавали. Вчора ще я спокійно ліг у нашій світлій, гарно вмебльованій квартирі, в іншій кімнаті лягла дружина... Я ні біса не тямив…
Зрозуміло, я уявлення не мав де "я" працюю, просто плентав собі, аби не стояти на місці і скоро опинився на жвавішій вулиці, тут були магазини та тролейбуси. Якби я спитав когось, як називається це неохайне місто, мене неодмінно полічили б за божевільного. Я почувався самотньо й незатишно. У своєму місті я пішки по вулицях не ходжу, бо маю автомобіль – я дуже зайнята людина. Я сидів на лавці в невеличкому скверику і розмірковував про свої перспективи. Справи мої були кепські: я не знав де я, не знав хто я, не знав, як мені повернутися в учора. Я не зможу довго обдурювати людей, адже я, безумовно, займаю чуже місце, до речі – і в ліжку з тією негарною жінкою. А раптом підміна виявиться, раптом з'явиться її справжній чоловік? Що робити? .. Зрозуміло що – чуже життя треба залишити. Піти з нього. Піти з життя... Ця думка не була для мене новою.
Я залишив скверик і ступив на край хідника. Треба діждатися важкої вантажівки, щоб її водій не встиг загальмувати. Невдовзі така з'явилася. Я заплющив очі та намірився зробити останній крок...
– Тату! – долинуло ззаду.
Я відкрив очі й озирнувся. В тому кінці скверика стояла дівчинка-першокласниця в акуратному шкільному платтячку, з помаранчевим бантом у волоссі та помаранчевим наплічником за спиною. Дівчинка весело махала мені ручкою. "Це чужа дівчинка – симпатична донька тієї негарної жінки з товстими ногами" – подумав я й рушив дівчинці назустріч. Ми зійшлися й поцілувалися – дитя так природно потягнулося до мене, що я одразу ж нахилився.
– Чому ти не на роботі? – спитала дівчинка.
– Дали відгул.
– Тату, а Валько знов смикав мене за банти!
– Нічого, це у вас такий період...
Дівчинка трохи поміркувала над почутим, далі по-хазяйськи взяла мене за руку:
– То що – додому?
– Додому! – і ми рушили до чужого помешкання. Несподівано великий тролейбус бризнув на мене з-під коліс водою. Я заплющив очі…
– Чи ви бачите що-небудь? – запитав голос.
– Нічого – мені забризкало обличчя.
– А зараз? – моє лице дбайливо протерли чимось м'яким і я побачив перед собою незнайомця.
– Зараз бачу, але хто ви?
– Лежіть спокійно, я приведу вас до тями. Ач, як не хочеться вам повертатися…
– Отже, я парапсихолог і екстрасенс, – продовжив незнайомий чоловік. – Ви звернулися до мене за допомогою з причин цілковитої втрати інтересу до життя та появи стійких суїцидальних настроїв. Ви охололи до дружини, завели коханку, але дружина дізналася, до того ж з'ясувалося, що на двох жінок у вас, мовити б, не вистачає чоловічого пороху; вас заганяли на роботі, а нещодавно у вашій родині сталося ще одна, вельми неприємна подія – вашого чотирнадцятирічного сина затримала міліція. Я занурив вас у стан глибокого гіпнозу, щоб викликати з вашої підсвідомості незадіяні досі стимули. Розкажіть мені, що ви бачили?
Я розповів.
– Спасибі, лікарю. Ви мені допомогли. Після складних пологів моя дружина не може більше народжувати. Найближчими днями ми звернемося до інтернату. Маємо простору квартиру, я добре заробляю, впевнений – нам не відмовлять. Я хочу взяти дівчинку...
