Автобус з обласного центру вирушав точно по графіку, плавно набираючи швидкість та впевнено маневруючи між десятками йому подібних машин, котрі або іще спочивали у вранішній напівдрімоті, або після довгої нічної дороги відхекувалися у приємній прохолоді.
День прийдешній обіцяв бути спекотним, про що свідчило пропливаюче у вікні електронне табло автовокзалу: 7:35 ; +22*С. В салоні транспортного засобу панувала тишина, котрій завдячував не то ранній час, не то один з перших випусків новин, що саме звучав із хриплуватим присмаком пошарпаних часом колонок. Диктор із флегматичним акцентом завершував скупувату доповідь повідомленням про нові магнітні бурі на сонці, котрі накриють землю саме сьогодні і у поєднанні із сухою та спекотною погодою можуть завдати неабиякої шкоди не тільки чутливим до них людям. Після майже дотепного жарту на прощання, в колонках зазвучала музика. Автобус, тим часом, вибрався на трасу, мотор загудів енергійніше і в салоні одразу прокинувся гамір.
- От жили ми колись без отих радіо та телевізорів. Хто знав про якісь там бурі та магніти. А тепер, не встигнеш вийти з хати, як тобі вже втовкмачуть в голову, що сьогодні день несприятливий. – з удаваним гнівом говорила, доволі похилого віку , пасажирка, котра сиділа одразу позаду водія на місці для пільговиків.
- Во-во-во! - підхопила розмову сусідка. – Правду кажеш Марусю. І після отаких-от новин хочеш-не хочеш, а тиск починає повзти угору і не дійде й до полудня, як ти уже мусиш прилягти, бо шумить у вухах і тисне у грудях. От і зараз мене вже починає кидати в жар, хоч надворі іще зовсім не припікає.
- Добре що я взяла таблеток у дорогу. – заспокійливим тоном заговорила Маруся. – Краще б не пригодилися, та під рукою їх мати якось спокійніше.
- Що правда то правда. Як то кажуть: «Береженого і Бог береже». А от магнітні бурі мені здавна важко давалися. По власному самопочутті, без радіо, можу сказати, штормить Сонце чи ні.
- Вірю-вірю, Ганю. Я й сама доволі чутлива до отих різких змін. Іще за день-два до появи грозових хмар можу передбачити дощ, прислухаючись не до високих технологій, а до власного організму. – із наростаючим ентузіазмом вихвалялася Маруся.
- А тьху на вас, гідрометцентри ходячі! – не витерпів вже доволі голосної розмови двох подруг та культурно вилаявся, їхнього ж віку кавалер, що сидів напроти в іншому ряду. – Мало того, що говорять всяку дурню, та ще й так, що чути напевно й на задніх місцях.
- Дурню? Та не в тому я віці, щоб неправду говорити! Багато чого бачила та знаю – про те і говорю.
- Та що ти йому виправдовуєшся Ганю. Він вже напевне забув, як ми іще на Донеччині жили та був у нас там сусід один. Старий такий згорблений дідок. Майже цілий день ходив туди-сюди у себе по подвір’ї, вистукуючи палицею по камінні. Так от він то вмів наперед сказати і який урожай восени буде, і чи теплим буде літо, і про ту ж таки погоду знав усе: чи дощ, чи сніг, а чи подекуди і град. Сам же інколи ходив до нього щоб дав пораду коли краще сіяти та садити.
- А тепер сміється з нас. – підхопила й Ганя. – Ти диви які ми вчені стали.
- Та ну вас обидвох. – пішов увідступ кавалер. – Я вірю тільки в один забобон: якщо баби розторохтілися без причини – добра не чекай.
- Оце ж бо наглість!
- Розторохтілись? Без причини?! – наввипередки, фраза за фразою, викидували подруги, несвідомо примружуючи очі та стискаючи при цьому кулаки.
Хто-зна чим би все закінчилось і до яких крайнощів вони б дійшли, якби в цей же момент водій різко не загальмував. Не очікуючи такого всі пасажири, за інерцією, подалися вперед. Ніхто особливу увагу цьому не приділив. Всяке буває. Проте дві подруги були зовсім іншої думки. Адже в той момент, коли водій різко натиснув на педаль гальма, вони обидві, захоплені словесною перепалкою, аж привстали і з своїх місць. Тому, не встигнувши згрупуватись, боляче грюкнулись головами об щиток, що відділяв їх і людину за кермом.
- Хто ж так водить!
- Він що, цеглу із заводу везе, чи живих людей?
- Та я собі чуть в’язи не зкрутила!
- А де ж то таке бачили, а де ж то таким права видають!! – жінки з утроєним гнівом перекинулись на водія, котрий тепер вже не з посмішкою, а із не то гнівом, не то просто із якоюсь зневагою кидав на них секундні погляди через дзеркало. При цьому від нього не було чути жодного слова.
Через деякий час бабки вгамувалися., потираючи вдарені лоби та набиваючи рота канапками, котрі швидко зникали під супровід монотонного чавкання.
Не пройшло й пів години, як сніданок почав даватися взнаки. Ганя раптово зблідла, на чолі заблищали крапельки поту, а очі забігали наче у звіра, загнаного в глухий кут.
- Зупиніть, зупиніть! – почала галасувати Маруся. – Людині зле! Зупиніть!
Водій, наче слухняний офіцер, підкорився наказу командуючого і тут же різко зверну та зупинився обабіч дороги. Подруги із молодечою проворністю вискочили назовні.
Припаркувався автобус на краю зарослого густими кущами узбіччя, котре, занурюючись углиб, переходило у негустий молодий лісок. Майже напроти них у ці неприступні зарослі врізалася неширока, прокладена та розбита лісовозами, дорога, яка, метрів за двадцять, впираючись у струмок, круто повертала проти течії та зникала з поля зору. Саме туди, наче до оазису посеред пустелі, рушили горе пасажирки. Коли до води залишалось вже зовсім нічого вони, раптом, мов по команді, з криками та перекривленими від жаху фізіономіями кинулися назад.
- Там… там… туди!!
- Рятуйте! Люди! Боже…
- Допоможіть, там… там..! – на ходу вони намагалися пояснити те, що і самі іще повністю не усвідомили.
Їхні крики, шалені очі та різка зміна подій ввела, спостерігаючи за цим дійством, людей у тимчасовий ступор. Тільки водій із першими ж високими нотами тривоги кинувся до кабіни, вхопив невеликий розкладний ножик та помчався потерпілим назустріч.
- Що стало...? – водій, порівнявшись з іще на повному ходу бабками намагався дізнатися бодай хоч щось. Та тих годі було спинити.
Тому, не гаячи часу, він ринувся вперед до струмка. Не добігши до нього лиш декілька кроків чоловік і сам остовпів. Руки опустилися, ноги вросли в землю не отримуючи від мозку жодних команд, адже той гарячково шукав раціонального пояснення побаченому.
- Це ж просто лялька і чиїсь жорстокий жарт. – видав своє рішення мозок.
- А якщо ні?! – одразу ж заперечив глузд.
- Вперед! – скомандувала рішучість і ноги в ту ж мить знялись з якоря.
За декілька кроків, збоку вже непрохідної для машин дороги, з доволі крислатого і в той же час приземкуватого дуба звисав шнурок. Шнурок, на якому непорушно висіла… лялька??
- Звісно ж лялька! Звичайне солом’яне чучело, котре почепила тут місцева шпана на свою схиблену потіху. Інакше ж бути не може.
Іще секунда, крок, мить…
- О, Боже! – про те, що сліпучою реальністю врізалося у свідомість до цього можна було прочитати тільки у книжках, або побачити в історичних фільмах про «смутні часи». Але ж не тут, не зараз!
На гілляці висів не муляж, а справжня, реальна, із плоті та крові, дівчинка років трьох-чотирьох.
Тепер мозок спрацював блискавично. Одна рука припідняла немічне тіло, інша тим часом, декількома незграбними рухами, перерізала шнурок. Дитина опустилася до рук. Легесенько, мов надкрихкий скарб, водій поклав її на траву.
- Що далі? Що робити? Як допомогти? – рішення ніяк не приходило. Руки тряслися, перед очима туманилось. Заціпеніння із запізненням вдруге оволоділо тілом.
На щастя, до місця події вже встигли підбігти декілька пасажирів. Вони обступили дівчинку.
- Дихає! Вона дихає! – почувся схвильований голос.
- Так, пульс є, хоча досить слабкий.
- Швидку, викличіть хто небуть швидку!
- І міліцію теж. Міліцію обов’язково.
Через декілька хвилин, під пильним наглядом рятівників, дівчинка розплющила очі. Боязко оглянулась, важко зковтнула і тихо заплакала. Заплакала з нею і добра половина пасажирів.
- Вона повинна була жити. – промовив хтось величавим голосом.
Швидкої все не було. Водій, трохи отямившись від пережитого, вирішив їхати їй назустріч. Всі швидко повсідалися та рушили з місця. Лиш тільки на початку населеного пункту автобус зустрівся з каретою невідкладної медичної допомоги. Машини порівнялися, назовні висипали пасажири та лікарі. Все це дійство відбувалося неподалік зупинки, тому, як завжди, допитливі випадкові свідки обступили місце нової події.
Коли дівчинку переносили з одного транспортного засобу в інший вона все ще плакала. Тепер вже голосно та переривчасто схлипуючи. Її вигляд говорив про те, що й до сьогодні вона перенесла немало страждань. Брудна, до непристойності поношена одежа, обдерті руки, довге розкуйовджене волосся. До того ж на худенькій шийці вже почав темніти синяк. Її карі заплакані оченята з біллю та страхом оглядали все довкола.
Раптом плач припинився. Всі мимоволі зупинилися теж. Дівчинка напружилася, натягнулася наче струна. Її погляд впав на когось посеред натовпу.
- Мамо… мамо! Ти ж казала боліти не буде…
