Уявіть собі: синій вечір у старовинному будинку, оточеному темними деревами парку (а поночі здається — лісу). Ще якихось років двадцять-тридцять тому тут жив багатий мануфактурщик, що шив мундири для царської армії, а тепер розташовано квартири радянських офіцерів. В будинку здебільшого темно: офіцери поїхали в Польщу, дехто з дружин — разом з ними. І лише на першому поверсі, що його називають — рю-де-шосе — горить тепле жовте світло. Уявіть: я тримаю вас за руку і ми тихенько, мов діти чи злодії, підкрадаємося до вікна, стаємо навшпиньки, зачепившись зкоцюрбленими пальцями за холодну цеглу підвіконня, щоб ще трошки підтягнутися, додаючи собі зайвих сантиметрів зросту, і зазираємо в шибку.
І бачимо кухню. Чисто прибраний стіл застелено рясно посипаною великими червоними маками скатертиною. На ній стоїть самовар, полумисок з бубликами і варення. В кутку біля столу, під жовтою лампою, в кріслі, сидить бабуся, закутана в білу шаль. В руках її книга, а обличчя нам з вами звідси достоту й не видно. Зате ми можемо добре роздивитися дівчисько, що сидить навпроти. Їй років десять. Вбрана вона в просту світлу суконьку, біляве волосся забране в коротку косицю. Вона сидить на зависокому для неї стільці і теліпає ногами, що все одно не дістають до підлоги. Час від часу вона, примружившись, кидає короткі погляди на: двері, з-під яких трохи дме і їй все здається, що за ними шарудить миша; самовар, що виблискує начищеним боком поряд з бабусею; бублик, за яким вона не наважується потягнутися; складні візерунки на бабиній шалі; шафку, в яку сховано посуд. Цікаво, про що перемовляються вимиті тарілки і полумиски там, в пропахлій деревом темряві, коли їх ніхто не бачить? Чи обговорюють вони, хто як сидів за столом, і чи не бив по ним зайвий раз ложкою? Чи відчувають смак страв, які в них сьогодні насипали? Чи порівнюють із вчорашніми? Чи не бояться вони мишей?
- Аллочко, ти не стомилася? Може, вже хочеш спати?
- Ні-ні, що ти! - відгукується дівча, і видно, як ширшають від миттєвого переляку очиці, а потім спалахують сором’язливим рум’янцем щоки, ніби її спіймано на чомусь непристойному. Вочевидь, малій зовсім не хочеться кудись зараз іти, а щонайбільше — спати. Адже навколо — великий темний напівпорожній будинок, і чорні дерева за вікном. Скрізь моторошно і холодно. Лише тут, в бабиному кухонному царстві, вона почувається затишно і зручно. Навіть коли зовсім не має чого робити.
- Може, ти хочеш чаю? - питає згодом бабуся, відкладаючи книгу на стіл. На пожовтілій її обкладинці чорніють візерунчасті літери, які не вдається прочитати, але видно, що писані вони латиницею.
Дівча зраділо киває, а бабуся тим часом встає, шарудить по шухлядах, дістаючи чашки, блюдця, ложечки. Повільно і якось врочисто розставляє їх на столі, тоді сідає біля самовару.
Аллочка захоплено дивиться на це дійство. Ось з жовтого круглобокого чайничка наливає бабуся чорну заварку — зовсім трохи. Потім підночить чашку до самовару, відкриває краник і вода з нього тече якийсь час, паруючи. Тоді бабуся знову повільно повертає лискучий металевий хвостик на тоненькому носі поважного самовара і перепиняє дорогу воді. Ось останні краплі зісковзують в чашку і розбігаються дрібними кругами. Тоді бабуся відкриває цукорницю, кидає в чашку білий солодкий кубик і довго ворушить ложкою. В неї це виходить зовсім тихо. А от у Аллочки завжди щось дзеленчить. Мала сидить біля столу, поклавши лікті на скатертину, і слухняно чекає, поки перед нею виникне чашка, повна гарячого чаю, розеточка з вареням і, нарешті, до бубликів тепер можна легко дотягнутися. Вона любить чаювання, але зараз це не найголовніше. Бо, вочевидь, починається найцікавіша частина їхніх вечорів, і, ледь дочекавшись, поки бабуся зробить собі чай, Аллочка питає тремтячим від пречуття голосом:
- Бабусю, а про що ти сьогодні читала?
Не те щоби Аллочка не вміла або не любила читати сама. Але слухати бабусю і обговорювати з нею прочитане вочевидь значно цікавіше. Тим паче, що читає вона польські книжки. Алла не знає польської, і навіть не хоче вчити: бо ж навіщо, коли вона і так можна дізнатися про найголовніше?
Бабуся тим часом повільно п’є чай, час від часу вмочуючи в нього бублика, і усміхається куточками вуст.
- Пам’ятаєш, - врешті починає вона, - вчора я розповідала тобі про...
Та ми з вами вже добряче стомилися стояти під вікном навшпиньки. Пальці, що ними ми так завзято чіплілися за цегляне підвіконня, замерзли і затерпли. Ноги вже теж підгинаються і добре не тримають. Ми, зовсім того не бажаючи, починаємо шуміти, і лячно ховаємо голови за підвіконня, щоби не дай Боже нас таки не помітили, бо насправді ж нас з вами тут немає. Ото була б оказія, якби маленька Алла і її добра бабуся вийшли зараз з газовою лампою на двір — і побачили нас, га? То ж я тихцем підморгую вам і пропоную відходити помаленьку.
Але яка ж це втіха — розслабити вимучені руки! Дивіться на мої пальці, вони тремтять! Я тихенько сміюся і тру долоні одна об одну, щоб хоч трохи зігріти, а до того ще дмухаю на них. І ніяково вам усміхаюся. Але, сподіваюся, ви не в образі?
- Знаєте, - шепочу до вас несміло, - давайте підемо в кав’ярню. А дорогою я розкажу вам трохи про наших нових знайомих.
- Які ж вони знайомі? - резонно заперечуєте ви. - Ми ж з ними навіть не привіталися!
- Так то воно завісно так, - примружуюся я, - але, зрештою, ми зазирнули так глибоко в їхнє життя — бодай на мить — і ви можете з чистою совістю сказати, що вони вам зовсім чужі?
- Але ж я про них анічогісінько, насправді, не знаю!
- За це не турбуйтеся, - швидко говорю я і шарпаю вас за руку. - Ой, як же ви собі пальці поморозили! Ні-ні, тут ми розмовляти більше не будемо, ходімо грітися! Я вам краще дорогою розкажу. Бо, насправді, це дуже красива історія, в якій рівно намішано любові і горя, як і в кожному житті, розумієте мене? Чого б ви хотіли більше: чаю чи кави? А може, гаряче молоко чи шоколад? Втім, у вас ще буде змога це вирішити. Так от...
Ми з вами потроху відступаємо в темінь парку, все далі й далі від єдиного світлого віконечка на всьому обширі. Навколо нас похмуро гойдаються темні віти поважних ялин, тоненькі березові коси, лапаті долоні каштанів і сильні руки дубів. Ми ж з вами ідемо цим парком в англійському стилі, коли все ніби дике, немов само виросло, але ж очевидно, що це не так, правда?
Вам моторошно? О, не бійтеся, ми ж тут удвох, а це вже маленька армія. До того, ніхто не знає, що ми тут, ніхто не шукатиме нас з вам, будьте певні. А що ліхтарів ніде немає — зате подивіться, які тут зорі! Коли ви в місті в останній раз бачили таку неймовірну красу? Адже небо міське високе і світле, і зорі — мов бліді дірочки від уколів голкою, розсипані по світлому небокраю. А тут — дивіться уважніше, ми перетинаємо молочну ріку чумацького шляху! І здається, ці зорі такі великі і близькі, мов різдвяні прикраси, розвішані по деревах, і я чуюся, що Їжачок, можливо, мав рацію: можна, певно, залізти от хоча б на цього граба, простягнути долоню і торкнутися — зорі...
Але я обіцяла розповісти вам про інше. Дякую, що нагадали. Бачите, я зараз багато говорю і стрибаю з теми на тему. Це все тому що мені страшенно ніяково. Я, розумієте, проявила певну нахабність, можна так сказати, не спитавшись привівши вас сюди. З іншого боку, нас ніхто не помітив, слава Богу. Але в мені живе великий острах: а що, як я не зумію вам про них розповісти так, як вони того вартують? А що, як ви стомитеся, вам набридне — і ви перестанете мене слухати? Зосередитеся на своїй каві, шкодуватимете, що не взяли до рук іншу книгу і рахуватимете секунди, поки це закінчиться? Що, як ви встанете і підете?
Часом я боюсь свого язика. Перепрошую, шановний пане, чарівна пані, я не мала б вам цього говорити. І, зрештою, чого ми тут стоїмо? Ходімо, швидше ходімо!
Дворами і парками ми вийдемо з вами на Ярославів Вал, а звідти вже зовсім недалеко до Софії... кожен раз, як бачу цю будівлю — дивую. Скоро в склянку часу досиплються останні піщинки її першого тисячоліття. І почнеться друге. За ці роки її двічі істотно перебудовували і грабували безліч разів. Її оточили муром і добудували дзвіницю. За ці роки... А колись митрополит Ілларіон підходив до її східціх, щоб проголосити своє “Слово про Закон і Благодать” - і я не думаю, що він читав його з листочка, як це в основному роблять сьогодні. І на ту подію, певно, зібралися всі мешканці Києва, бо що його й було, того міста? Адже ми з вами гуляли щойно по валу, що його обмежував. Місто Ярослава. Місто Володимира. Давній Київ схожий на всесвітньо-відому російську ляльку китайського походження: відкриваєш один шар, а під ним — друга лялька і друге місто.
Втім, я не про це. Я вклоняюсь Софії і веду вас далі. Нам недалечко, ми вже прийшли. Тут, навпроти мідяного Богдана, що стоїть значно більш самотній, ніж то повинно бути — чи, може, поночі привиди незроблених статуй приходять до нього співати тужливих пісень? - наша кав'ярня. І я запрошую вас відкрити ці скляні двері з усіма ознаками нашого часу, і зайти в півтемряву кімнати, де стиха грає приємна музика і смачно пахне кавою і шоколадом.
Сідайте. Дозвольте, я замовлю вам каву. Тут найсмачніша кава у місті — але т-с-с, це великий секрет. Старий сивовусий львів'янин привіз її з Польщі, хоч каже що з Туреччини. Але він щось таке знає, чого не відають інші. Він варить її у мідних горнятках на розпеченому піску, він сипле прянощі з чорних дзбанків, і ніхто не знає достоту, які саме. Кажуть, що кожному відвідувачу він варить її інакше, тільки для нього одного. Кажуть, його підвалі можна знайти заборонені речовини. Втім, чого тільки люди не говорять.
Кожного дня сюди приходять сотні відвідувачів і п’ють каву. Бачите цю темну тінь на стіні? Там, на кухні, над вогнем на залізнім листі він тримає свою штучну пустелю, і в її розжареному лоні готує каву. І чорні очі його блищать відсвітами полум’я, а в зморшках його обличчя, здається, можна прочитати всю історію людства. Втім – він не старий, йому років з п’ятдесят, кажуть – сивовусому львів’янину на ім’я Маркіян.
То ж ви не боїтеся? Ви дозволите вас пригостити? Не дивіться на різьблені картини на стінах кав’ярні. Кажуть, після першого ковтка вони здаються живим. Кажуть, після другого ковтка в них вчувається гомін, а після третього – ввижається рух. Кажуть, ніби можна заплющити очі і встати, і навік загубитися в тих неіснуючих вулицях намальованих городів… Але ж ми з вами освічені люди і не віримо в такі дурниці, правда? Ви будете пити?
Візьміть в руки горнятко, відчуйте запах кави. Повірте, ніде у світі її не вміють готувати так, як це робить Маркіян. І, зауважте, його ім’я зовсім не випадкове. Відчуйте ж гарячу терпкість першого ковтка. Гіркота і солодощі в ньому – як у житті.
Я, певно, мала б на таку інтимну розмову запросити вас додому, але… В чорних дзеркалах на стелі цієї кав’ярні мерехтить вічність. І наша розмова триватиме, доки горить свіча, що її запалив був господар на нашому столику. Висока і товста, вона пахне свіжим воском. Вона горить ціле життя, знаєте? Але – не бентежтесь, - не моє і не ваше.
Знаєте… я чомусь почуваю до вас зараз таку довіру, що щемно стає у грудях і хочеться плакати. Дозвольте я візьму вас за руку і стисну пальці. Мені здається, що тільки ви можете зрозуміти вповні той біль і велич, ту втіху і ницість життя, про яке я не маю права говорити, але не можу мовчати, слів, які деруться по горлу вгору і бринять на губах. Тож слухайте, я молю вас, слухайте! І пийте запашну гірку чорну каву. Скоро нам принесуть марципани. Маркіянова жінка готує надзвичайно смачні тістечка, а поки…
Я малюю пальцями по чорному дереву стола: очі, ніс, усмішку і обличчя. І серед відблисків свічі на блискучій поверхні проступають
обриси просторої світлої кімнати з високою стелею. Декоративна ліпка в’ється окрай, а у велике вікно зазирає старезне дерево, по вітах якого де-не-де розкидані круглі зелені яблука. Їх не багато: раз, два, три… На мент на одній з гілок спалахує і зникає рудий білячий хвостик, але од цього чомусь стає невимовно радісно. На білому підвіконні розлита вода, і в ній відбиваються хмари. А на них пильно дивиться дівчинка років семи у білій суконці, посипаній дрібними квітами. Вона обертається на шурхіт і бачить у коридорі високого красивого юнака в білій сорочці і напрасованих штанях. В руках його черевики.
- Толю! - схоплюється дівча і біжить до нього. Ти йдеш гуляти? Візьми мене з собою!
Вона хапає його за руку і віддано дивиться в очі.
- Але ж, Аллочко, там будуть мої приятелі, - каже він, вочевидь, не дуже радий з такого повороту подій. Обличчя його напружене, він шукає аргументи, але не в силах протистояти щирій благальності цього погляду. Він ще супиться, але вже розуміє, що програв.
- Добре, - нарешті видихає він. – Нахиляйся.
І дівча з щасливою посмішкою повертається до нього спиною і стає сторч головою. В усміхнених очах її гойдається світ – догори дригом. А з-під суконьки визирають білі панталони і якусь мить юнак суворо інспектує їх, але дівча знає напевно: вони чисті. Значить, вони сьогодні підуть гуляти разом. І згори чується ще трохи сердите, але таке очікуване:
- Збирайся. Але не барися! Я не буду чекати!
О, вона переконана – не доведеться. Захоплено підстрибуючи, вона зривається з місця і біжить по черевички. Ах, сьогодні буде чудовий день!
- Пригощайтесь, - усміхнена білявка ставить на наш столик блюдо з мигдалевим печивом і марципанами. О, не заглядайтесь даремно в її бездонні очі, не милуйтесь так відверто відблисками світла на її порцеляновій шкірі і закручених пасмах волосся, а туди, за вузький виріз блузи і ніжне мереживо фартушка зазирати вже зовсім зась!
Бо я знайомлю вас: це Агнеса, дружина Маркіянова. Вона підходить завжди непомітно, загорнута в пахощі шоколаду, кориці і кави. Вона усміхається всім рівно люб’язно і – аби ви тільки знали, скільки розбитих сердець приносили до її ніг! Кумоньки кажуть, що десь у підвалі кав’ярні є кімната, де у скляних банках плавають серця тих невдах, що померли з кохання до неї. Втім, я думаю, що навряд чи хто з них бачив це на власні очі. Але ви обережніше, чуєте?
- Дякую, пані Агнесо, - кажу я їй.
- Прошу, пані Ірино, - вона усміхається так таємниче і звабно, що можна захлинутися, загубитись у вигині її пухких губ. – Я принесу вам чаю. Чар-зілля, як завжди?
- Ні, сьогодні не варто, - пильно дивлюся їй в очі. – Нам потрібні «Дари мольфара».
- О! Пані замислила щось надзвичайне! – сплескує у долоні пані Агнеса. Зізнайтесь, ви ніде не дивились на руки, досконаліші за ці. – Тоді я принесу вам мої особливі тістечка!
- Дякую, - злегка опускаю голову.
- Ці будуть тільки для вас, повірте! – вона весело підморгує і хутко зникає в півтемряві зали. О, не пробуйте її затримати. Це безнадійно так само, як спроба вловити долонями вітер. Однак потіште себе хоч би тим, що вона ще повернеться і ви зможете сказати їй кілька слів – якщо захочете. Але, молю вас, обе… втім, я сподіваюсь, ви мене зрозуміли. Не думайте про неї.
Скажіть мені краще, це важливо, - тільки, будь ласка, щиро. Якби ви мали зараз перед очима всі менти свого життя і було б потрібно вибрати тільки один, щоб із ним лишитись – решта ж безслідно зникне у тьмі предвічній, щойно ви оберете, - скажіть-бо, котрий з них взяли б ви?
Може, це буде перший поцілунок? Очі коханої людини? Мамин усміх? Чи ваш тріумф, коли стояли на вершині світу, якою б не була вершина ваша? Перше слово дитини? Ще беззубий усміх і крок незграбний в ваші простягнуті назустріч руки? Чи щось дрібніше і на перший погляд не так вагоме? Вечір і розмова у колі друзів? Гойдалка у парку, якою ви злітали попід хмари? Чи іграшка, яку вночі ви щільно під ковдрою до себе притискали, бо так воно спокійніш і безпечно? Чи скельце, сховане в землі, під ним – засохлі квіти на блискучім фантику. А може, танок чи двобій, що рвучко й пружно вигинає сильне тіло? Чи дівчина, що вас взяла за руку? Чи хлопець, що подарував вам квіти? А може, це світання, що над морем ви зустрічали? Поле у тумані? Чи величезні зорі, що схилялись низько і в очі вам тривожно заглядали, як ви лежали вдвох в траві високій, обійнявшись?
Все чи нічого? Як знайомо чути мені слова ці. Але – уявіть – ви йдете в тьму і вистачить вам сили лиш мент один утримати в долонях – найдорогоцінніший? Невже ви все відпустите тонути у безодні? Я вам не вірю. Але зараз, втім, ми не про вас повинні говорити. Ви свідок. Чуєте мене? Важливо аби ви пам’ятали кожен образ, і як спитають вас коли: ти бачив? – могли сміливо відповісти: так!
Життя – розірване намисто з перлів. Як до ладу розсипане зібрати, коли воно зникає в порожнечі від доторку найменшого? В печерах ростуть такі перлини. Сотні тисяч потрібно років, щоб вони дозріли. Їх єдиний необережний доторк вб’є до часу. Ці сотні тисяч років – і секунда розтрощить диво попелом в долоні.
Ми з вами свідки. Бачите, стікає з обличчя ночі перло злотоцінне – немов сльоза. І в одблисках його рожево-білих бринить, мигтить і рухається образ…
Півтемрява коридору. У дверях стоїть висока ставна жінка. Золотаве волосся її красиво зачесане і забране під шапочку. Її профіль м’який і ніжний. Маленькі ручки, затягнуті в рукавички, зімкнулись на ручці валізи. Вона усміхається лагідно і трохи тривожно, нервовим рухом поправляє білий комірець і переступає з ноги на ногу.
Ту саму валізу тримає широка чоловіча долоня і ніяк не зважиться відпустити. На жінці пальто і шапочка, вона вже цілком вбрана на вулицю, їй, зрештою, душно вже стає в приміщенні, але чомусь вона все не може піти, а він – відпустити. В хворобливому тілі його зовсім не помітно вже колишньої військової виправки, і плечі від канцелярської роботи стали сутулі. А вона – як мальована. Красуня, цілком свідома цього. Очі її волого виблискують, губи стискаються і маленька долоня торкається його руки.
- Досить, Сашо. Я піду.
- Ніно!
Як безпомічно і стривожено вириваються з нього ці слова! І, поривчасто, неочікувано для обох він обіймає її і ніжно цілує.
А маленька постать, що спостерігала за цим з дверей кімнати, розвертається і біжить в сльозах вглиб квартири, до брата, і, здригаючись від ридань всім своїм маленьким тільцем, падає йому на коліна й голосить:
- Толю! Наша мама вмирає!
- Дурненька! – садовить він її на руки і обіймає. - Ти з чого це взяла?
- Бо… бо батько поцілував її! Розумієш? Поцілував!
- Дурниці! – гладить він її по голівці. – Мама просто йде в лікарню. Щоб стати здоровішою. З мамою все буде добре. Ну чого ти плачеш? Я правду кажу!
Але вона все ніяк не може заспокоїтися. Їй і хочеться вірити цим словам, цим рухам, що заколихують біль, та вона не сміє, бо чого б це, з якої іншої причини батько міг би поцілувати маму?Адже за все своє життя ніколи ще не бачила такого! Вона душить в собі схлипи, притискаючись обличчям до братової сорочки, а коли той, нарешті, встає і несе її в коридор, мама вже пішла, тільки все стоїть біля закритих дверей батько, спершись на одвірок. І вона плаче вже в голос, злякано і відчайдушно, і здається, ніщо на світі не могло б її заспокоїти.
Ви бачили, як на піску малюють картини? Його розсипають по рівній поверхні, а далі – тільки пальці і уява. Образи, що виникають і зникають один за одним: ріка і сонце, чиясь усмішка, птахи, змахи їх крил… так у тиші містичного східного храму монахи викладали складні візерунки з піску кольорового. Подих вітру чи порух незграбний вмить красу б зруйнував рукотворну. Та вони все чомусь малювали піском, додаючи до нього фарби, прянощі й сіль.
Ми звикли із вами боятися смерті, погодьтесь. Вона некрасива. Безноса стара із косою у сукні обшарпаній чорній. А в казках колись прекрасною юнкою в білім вона видавалась. У вранішніх сутінках сходила до обранців і їх поцілунком будила, а до заходу вони помирали, до неї-бо мчали в обійми, до юнки у білому в сутінках сірих туманних…
Але в тих краях, де сходить світило раніше, де помах крила у комахи рівняє людині, уміють всміхатися смерті і легко приймати, дари що приносить вона із собою. Як на Заході мріють створити нетлінну красу, ту, що вічності в очі сміятися буде безкарно, ту, що нитку життя крізь століття протягне і далі… Так на Сході уміють цінити красу, що зникає. Як усмішка красуні, як сонячний промінь крізь хмари, ніби зірка летюча, що сяє у небі нічному менше ніж до п’яти зрахувати ти встигнеш – безцінна та зникомої миті краса за хвилину до смерті…
Я кажу і боюся. Ми з вами, здається, ще не випили стільки, щоб сенс не шукать у розмові, не боятися тої усмішки, що лиш не секунду доторкнеться до вуст, і одразу увічливість й такт її здавлять, і стягнуться губи у лінію рівну. Я боюся, страшенно боюся того, що з глибин виривається щиро. Не дивіться на мене так пильно. Прошу вас.
- Знаєте, люди рідко договорюють все до краю. Надто страшно це. Як віддати усе, що маєш, і далі жити тільки з ласки людської, ніколи не знаючи напевне, буде вона чи ні. О, ми не такі. Ми ховаємо в кишеню гроші чи ніж, ми усміхаємось – але ми завжди напоготові. Зрештою, так простіше. Зрада – річ неприємна, тому до неї ми готуємось заздалегідь… Мало хто зауважує, як при цьому недовіра отруює найщиріші, здавалося б, стосунки. Але сьогодні – ви зауважили, як нервово я кручу в руках ложечку? - я не можу ні мовчати, ні замовчувати, цієї ночі я не маю права на недоговорене. І… мені справді страшно, повірте. Я не знаю, якою вам видасться моя правда. Адже в наш освічений вік ми так мало звикли до неї, що… Знаєте, я дуже рада, що сьогодні зустріла у тому парку саме вас. Я вірю: це не випадково. Я вірю, що наші душі колись давно домовились зустрітися сеї ночі, щоб слухати і говорити, і свідчити. Тож, – я нервово облизую пересохлі губи і підсуваю на середину столику чашку чорної запашної кави, аби вам було добре видно все, що відбивається на її поверхні, - дивіться уважніше,
Як з темної ночі по мало освітленій вулиці вигулькне чорне авто. Фари його тьмяно світять крізь туман і легку дощову морось. Блищать навощені бока, і от воно тихо зупиняється біля підїзду і з нього виходять троє у шкіряних куртках, уважно роззираються навкруги і один завертає за ріг, щоб зайти з чорного ходу, а двоє ще раз оглядають вулицю, темні вікна будинків, проходи – і врешті заходять. Тихо рухаються сходами. Не чути їх кроків. З боку в одного випирає кобура. Ні слова вони не кажуть один другому. Тільки четвертий смалить нервово за кермом автівки і викидає попіл у попільничку. Він ще не звик до таких от нічних візитів. Часом він позирає на двері стиха. Може, йому здається, що скоро постріл ніч розірве і в обличчя ворога хтось з товаришів його випустить кулю? Може, у цім під’їзді, так ззовні мирнім, банда ховається відчайдушна? Може, вони з ножами підуть на гостей чи кулеметами їх зустрінуть? Соромно й втішно йому в ці миті, що не беруть поки старші на операцію. Він все чекає: от розчиняться двері й виштовхають взаший товариші той елемент кримінальний, обабіч сядуть, стиснувши з двох боків у тісній машині ворога, і найстарший «рушаймо!» скаже. О, як помчить він швидко від цього місця!
Біля дверей на третій площадці знизу гуркіт тим часом чується: відчиняйте! Кинуться навтьоки – їх чекає третій із пістолетом в сутінках дворових. Стукають раз і вдруге. Їм відчиняє злякана жінка в рожевій нічній сорочці. Очі її великі, розтріпані коси. Сторожко і тривожно вона питає хто вони, і чого їх по ночі треба. Швидко рука випростується у чорнім (інша тим часом міцно тримає двері) і червонить в долоні її скоринка. Жінка відходить вбік і долоні білі злякано до обличчя притискає.
- Чи громадянин З* сьогодні вдома? – чується неголосний і спокійний голос.
- Так, - шепотить тихенько. – Піду покличу.
- Ні, громадянко З*. Ми самі зайдемо.
В дверях стоїть юнак у самій сорочці. Ніздрі його рухаються бентежно і кулаки стискаються, але кроку він все чомусь не зважується зробити.
- Це… це мій син, - каже тривожно пані.
- З’ясуємо, - відрізає той, що у чорнім.
Іншого ще немає, але в кімнаті тихо, то ж він гукає товаришеві:
- Колю?
- Гаразд. Я тута його найшов.
Згодом вони виходять разом з кімнати: в куртці шкіряній чорній сердитий Коля, з ним акуратно вбраний господар дому.
- Речі дозвольте взяти?
- Бери. Та швидко!
Жінка тоді кидається, метушиться. Десь дістає валізу, запхає в неї щось, що під руку ляже – записник, ручку, книжку, яку чоловік от недочитав, зміну білизни… Гроші! Звичайно! Хліба, сиру, варення банку і теплий светер…
- Досить. Ми поспішаємо!
Шкарпетки, капці, і рушничок, й сорочку, і ще от трохи…
- Годі, панянко!
Господар тим часом стискує руку сину («матір бережи і сестру»), обіймає жінку. Їй шепотить тихенько:
- Не бійся, Ніно. Все владнається, побачиш. Бо я ж не винен.
Потім він позирає іще на двері, але його вже двоє взяли під руки і випроваджують з квартири. Юнак тоді відчайдушно гукає:
- Батьку!
Тільки закриті двері йому одвітом.
А в тій кімнаті Алла крізь сон легенько поворухнулась і не прокинулася.
- Це, - я киваю на дівчинку, що фотокарткою застигла у темній поверхні кавового простору, влитого до білої порцелянової чашки із золотавим окраєм, - поворотний момент, розумієте? Вона це спить, і сниться їй щось хороше. Мама і папа, може, кудись прогулянка. Цирк, велика собака чи день народження… Подивіться, як вона усміхається. Є щось навдивовижу красиве й тлінне в цій усмішці, яка не скоро ще знов засяє.
Вона так схожа на сльозину сяючу, що суворим скочується обличчям ночі. Мить вже втрачено, світ, її світ, змінився безповоротно. Але у неї на губах і щоках сяють відблиски щастя, яке вже не повернути їй.
