«Моя жизнь не пройшла, а пропала». Дід відводив очі вбік і надовго замовкав. Він так робив у всі ті рідкісні випадки, коли доходило до спогадів. Особливо, коли хтось згадував його покійного брата Льоню.
Саме маленький брат вигадав йому пестливе ім’я на своїй дитячій мові – Фоня. Бо справді – неможливо ж отак увесь вік і прожити Никифором.
Із ім’ям дідові не пощастило. Це за царського режиму, якщо батюшка був не в ладах із батьками, дитину хрестили якимось немилозвучним ім’ям. Совєтів у цьому запідозрити важко, але що є, то є: діда назвали Никифор. Або якщо коротко – Фо. Чи Хво! – це вже згодом жінка.
А для всіх інших, від якогось дня він був Антонович. Дивно якось виходить: ось ти живеш, ростеш, ти вже ніби цілком окремішня людина, і до свого батька не маєш стосунку, а тобі всі: Антонович і Антонович. Ніби лезом по руці.
…Батька забрали, коли йому не було й десяти. 37-й уже добігав кінця, уже можна було сподіватися, що омине. Але ні. Пішов на якісь збори до бригади, і назад не повернувся. Казали, що забрали його до отого Красного дому, що в гóроді. А куди вивезли мертвого потім – цього вже ніхто не взнає. Внуки потім ходили по архівах, піднімали документи. Записано коротко і чітко: 27 грудня арештований, 28 грудня – «трійка», 29-го – розстріляний. Раз, два, три – ніби кілька поворотів м’ясорубки для вмілої хазяйки.
І то, якби пропав за щось путнє, а то – за вугілля. Його, коваля, призначили розподіляти вугілля між колгоспниками. Так уже наступного дня підкотилася бригадирова любовниця, просить: видай мені угля поза чергою. Не можна, - чи боявся, чи не хотів обділяти інших дід Антон. Якби ж-то знав…
А вона знала. Вона все знала – бо була із того ж села, що й він. Знала про Антонового батька – діда Йвана, якого вже років сім, як вислали у Сєвєрний Край, і про всіх його братів та сестер, що порозбігалися хто куди і поховалися, як миші, і про їхні колишні тисячі десятин землі, що за них вони всі й пропали.
Син ворога народу – одного цього досить, аби забрали, і не глянули. Так вони і написали, любовниця зі своїм бригадиром: мовляв, переховується опасний елемент, скриває своє справжнє походження. Отой бригадир, що в нього хата на сусідній вулиці.
Але батька забрали – та й по всьому, а їм із братом як? «У-у, враженята», - хрипіли матері, відганяючи від них дітей, як від зачумлених. То хто лишався? Тільки брат і лишався.
Та ще мама. Із нею удвох (йому не було і п’ятнадцяти) вивели хату – із того, що тільки було під рукою. А потім війна, брата забрали на Донбас. Дідові до фронту не вистачило якогось року в паспорті. Возив на конях воду для ставки – у санаторії «Сірєнєвая роща». Навіть Будьонного бачив – тут стояв його полк. Гарний був санаторій, один його із корпусів розміщувався у тому домі, що дід Іван зводив для сина Антона...
Війна закінчилася – а коні не закінчилися. Так дід і лишився конюхом у колгоспі, аж поки коней не поміняли на залізних відповідників.
А потім… Потім – Шура. Одружилися, почали стягуватися на новий дім. Перебивалися з хліба на воду, бо все на хату: що брат присилав із Донбасу, що самі. Але ж є ще справа побудови комунізму, і її ніхто не відміняв. Викликали до контори, сказали: купляй облігації, і як хоч. Діда прорвало вперше і востаннє в житті. «Щурі! Кровопивці!» - закинув руки над головою і аж потемнів лицем.
За таке не могли не забрати. Його й забрали. Що там було та як – цього дід ніколи не розповідав, але тримали його одну ніч. На ранок повернувся – виявилося, жінка розродилася раніше строку від такої біди. Гриша народився недоношеним – таким і лишився на все життя: маленький, низенький і худий.
Хату все ж таки вивели – на гроші, що брат висилав (ох, Льоня… краще б вони лишилися тобі). Будували її толокою: зібралися із кутка, і за день поставили стіни. Це такий особливий спосіб, коли стіни виливають: набивають глину поміж брусками. Так і вийшла хата: вилита. Або навіть: хата, як вилита.
А вже потім пішли хазяйські постройки: сарай мають у старій хаті, але ж треба ще погрібняк – для врожаю, потім – підкат, для струменту, а там можна і флігель поставити. «Та скільки можна строїться?! - аж стогнала баба. – Ми коли-небудь поживем по-людськи?!»
А ще, звісно, худоба. Кури, гуси, кролі. Коні, свині, корови. Так, корова обов’язково – як же без неї? Це вже потім, коли все розвалили, і на кутку не лишилося жодної корови навіть поглянути, завели кіз. Раніше їх і за худобу не вважали, а тут: у кожному дворі ціле стадо. Худоба любила діда. І дід любив худобу – це була якась неприходяща взаємна любов.
Ну, і земля. Так, земля. (Що лишається від нас, коли нічого не лишається? Вона й лишається – свої метр на два, чи скільки там нам відміряють?) Від самої ранньої весни, коли прикладеш до ґрунту долоню, й чути: прогрівся, і аж до пізньої осені, коли нарешті зорано, дід працював. Копав, тягав борону. Сіяв, садив. Полов, проривав. Підгортав, поливав. І нарешті – збирав урожай. Аж до самої старості, коли він уже і ходив заледве, дід впрягався у борону і вперто тяг її по ріллі. (Дід Іван прокинувся через покоління? Можливо. Дивлячись на брата, який скирдує на подвір’ї гору соломи для свого стада кіз і єдиної на весь куток корови, я думаю про те саме).
Спочатку дід пив. Перебравши, він не буянив – навпаки, ставав тихим, а потім засинав, і жінка з дітьми частенько тягли його на собі з гостей. А згодом, у якусь мить – як відрізало. Це дало привід говорити на кутку, що «Шурка шось знає». Особливо, коли й бабин зять – Льонька, на якому вже хрест можна було ставити, також кинув, ні сіло, ні впало. «Тьотя Шура, Ви ж знаєте якийсь способ, то підкажіть. Бо мій просто жизні мені не дає – убила б його, заразу!»
А стройка, як з’ясувалося, іще тільки починалася. Довелося виводити дім і для дочки з зятем. Сім років будували – непоганий вийшов. Жаль тільки, що гарну сім’ю для дочки так само не збудуєш…
Ото тільки й радості – внуки. Візьмеш на руки: «Женя, та чого ж ти плачеш? – гладить по голові. – Ти ж моя любима внучка», – притискає до себе. Любима – не в сенсі улюблена. Любимі всі троє.
…Коли почалася перестройка, і тому подібна гласність, дід не став надто балакучим. Розповідав потроху, неохоче. Ото коли відкривали меморіал у Трибах – поїхав. По Харківській трасі, у сосновому лісі – чорний хрест. Кажуть, саме тут могли зарити діда Антона. А, може, й ні – хто тепер знає?
Діду не було потреби на щось прозрівати, він усе знав сам, і давно. Але й за нових часів нікому не став довіряти більше. Так само, як і вірити. Церкву – оту, що біля дідової школи, руйнували на його очах. Балки з розписами знадобилися у колгоспному корівнику, там же пригодилися і двері… Але ні, ні, коли стягують мотузками куполи у тебе на очах – це одне, але ж на церковному подвір’ї ще був сарай. Маленький попівський сарайчик – коли його розбили, звідти посипалися проскурки і хліб, що його прихожани жертвували «на храм». Попи, виявляється, годували ним своїх свиней. Стояв, якщо не помиляюся, 34-й рік…
Перед смертю дід якось дуже швидко здав. А все через грижу – усе життя його мучила. Усе життя ці бандажні пояси, які нічого не тримають – так, ніби щось випирає і випирає з тебе, а ти ніяк не можеш заховати його назад до свого нутра.
Діти ще стяглися на операцію, хоча вона вже нічого не могла змінити. Тільки брат іще довго згадував, як у палаті, після наркозу, дід усе поривався кудись бігти, і як брат ледве стримував на собі обважніле і таке несподівано сильне дідове тіло.
Землю під могилу Грицько відвів у самому центрі нашого маленького кладовища. Бо він тут староста. А ще – син того бригадира, який написав донос. За ту землю (ох, за землю…) Грицько витримав цілий бій із колишнім старостою цвинтаря, який хотів лишити її за собою. «Та хай вона пропаде пропадом, що за неї така война!» - намагалися відмовитися рідні. Але Грицько сказав: ні. Я обіцяв – я зроблю.
«Дивіться, він ніби посміхається у труні». Мама поправила паперову стрічку на дідовому лобі, а потім поцілувала його і заплакала.
Дід і справді лежав із ясним лицем – здається, ще трохи, відкриє очі та й скаже лагідно: «Ну і чого ж ти плачеш? Ти ж моя внучка, моя любима внучка»…
