Я і мій брат належали до тієї особливої породи дітей, які не знали «садіка». Або по-іншому: виховані бабою. І дійсно, нащо нам садік, коли бабин садок, разом із подвір’ям та городом – це заледве не пів-гектара? Та ще бабин дім, повний різних таємничих місць. А в бабиному домі – бабина шафа…
Так, звичайна собі шафа світлого дерева, знайомого старовинного «покрою» – ну, ви знаєте. А в ній – ціла купа найрізноманітнішого добра. Наприклад, синя скринька, повнісінька ґудзиків – перламутрових, великих, із яких виходять такі важкі й товсті буси. А ще листівки, ціла гора листівок від бабиних сестер: «С днем рожденья!», «С Новым годом!» Розкладаєш їх віялом на кришці від найбільшої каструлі, а потім раз! крутонеш – і маєш дзиґу, або навіть – калейдоскоп.
І тільки за цими радощами життя, у найдальшому кутку, починалося найцікавіше. Бо там, під самою стіною, старанно попаковані, лежали бабині шафові скелети. Складені так акуратно, що можна було б навіть сказати – любовно.
Так любовно, як ніколи і нічого не складалося в домі самої баби. Безлад там дивним чином відтіняв ідеальний порядок у чотирьох її сестер. Усі закиди на рахунок того, аби якось окультурити оселю, наштовхувалися на коротке бабине: «А нашо?» Може, повісити нові фіранки? «А нашо?» Чи прикрасити пиріг так, аби було приємно поставити на стіл? «Нашо?» Чи попрасувати дідові сорочки?..
Та й дійсно – нашо, якщо чоловік і так усе прийме із вдячністю, досить лише окликнути його, як вистрілити: «Хво!» (це так скорочено від Никифор). «Я могла краще вийти заміж», - говорила баба, підбираючи тонкі вуста (о, ці вуста – із того розряду, коли одним мазком малюється картина). Але чому тоді мій дід?
Ось тут і видобувається із шафи перший скелет. Акуратно поставлений попід стіною, згорблений і худющий, він нагадує нещасного, хворого на сухоти. Іще б: стільки років у пилюці, з його легенями.
Але все таки: чому дід?
Та вона ж була порчена! - це усі знають. Порчена-порчена – саме так, двічі.
…Їх дійсно було двоє – там, у посадці, до якої вона відмахала півгодини полем. А ще стільки ж іти від посадки до тракторної станції. То батько влаштував на трактор, щоб німці не вивезли на роботи.
Поглянула – ніби наші, у формі, думала – нічого не зроблять, а цей одразу як штурхоне, навалився усім тілом і дихає прямо в обличчя: «Держи її, держи!» Плаття розійшлося з тріском по живому, за ним білизна, і стало чути, як він заштовхує, заштовхує себе до середини. І як разом зі спермою у неї заходить щось таке, чого ніколи їй більше не позбутися – наче дитини від цього насилля, яка зрітиме-зрітиме, але так і лишиться у ній до кінця життя.
(Шістнадцять – це, значить, молодша на два роки за мою сестру тепер?) «У мене був зовсім дєтський ум». Ні, так вона говорила не про це. Про це вона не говорила ніколи.
Прибігла додому – там мати. (Теж велика грішниця: виродила п’ятьох, а на сина так і не спромоглася. «Будем рожать, пока не научимся». Не навчилась). І кров, кров… Це, здається, найстарша, Наця, розповідала: коли у неї вперше пішла кров – злякалася страшенно. Говорили, таке буває, коли погуляти з хлопцями. «Схватила спідницю – і бігом униз, до ставка. І перу, перу – а мати вийшла, стала на горі й дивиться. Мовчки. І на губах чи то посмішка – чи не посмішка, не поймеш».
А потом… Та шо потом: стукнуло двадцять п’ять, тут уже якщо не вийдеш, то залишишся, як Валя – сама. Тим більше, після войни. Добре, хоч цей посватався.
Повезло, що одразу син родився, Гриша. Це за стільки років – перший мужик у роду! Носилися із ним!.. Ну і звісно ця, молодша, Ольга – куди ж від неї…
І все ніби добре, і все під контролем, навіть чоловік – варто лише вистрілити: «Хво!» Аж тут його брат надумав повертатися з Донбасу. Його туди забрали ще в войну, сказали, з пороком серця на фронт не можна. А в забой – будь ласка. А там!.. Страшніше, ніж на фронті. Чорним заліз у забой, чорним виліз із забоя, відкинувся на постіль – а на ранок знову: давай! давай! Навіть тікав, але ж піймають – розстріляють, і не подивляться. Довелось повертатися.
Але гроші платили добрі, це правда. Відсилав їх брату з жінкою, думав, побудують будинок на два входи, собі та йому. Але жінка думала інакше. Що це за жизнь буде – на дві сім’ї? Коротше, повернувся брат із Донбасу: грошей нема, будинок стоїть. Але вхід лише один.
Крутнувся він перед тим входом, та й подався по родичах – близьких і далеких. Добре, трохи грошей лишилося – якраз, аби вступити до кооперативу. Ту нещасну п’ятиповерхівку ліпили-ліпили, ліпили-ліпили – із глини та бетону, із гіпсу та картону… Але таки здали. Заїхав він до неї, та через два місяці й помер – серце. Дід змовчав. А його мати не витримала: не сказала й слова, але розвернулася та й з’їхала на квартиру покійного сина. І сама там невдовзі померла.
«Що, вигризла чоловікового?» - шпурляла, як камінь через паркан, «любима» сусідка. А баба лише міцніше стискала тонкі вуста, та ще у животі щось так дивно ворушилося, ніби штовхало зсередини…
А далі… У старшого, Гриші, із життям не заладилось: дівчина йому відмовила, і в ньому наче щось зламалося. Так і лишився один: роки йдуть, а він ніби й не старіє. Усе той самий хлопчик п’ятнадцятилітній, лише на голові лисина розповзається, наче пустеля.
Якби не молодша, Ольга, на родові можна було б ставити хрест. Точніше: якби не її божевільна любов. Бо таки й справді ненормальна – і року не пройшло, як стало ясно. Але що баба могла зробити? Баба стояла нагорі й мовчки дивилася, як мама знову і знову запирає поділ свого нещасливого подружнього життя, а кров проступає і проступає, ніби на ключі від кімнати Синьої Бороди…
І першу родила дівчинку, ну понятно. Баба глянула: «Ніс завеликий», – сказала, як прорекла. Мама погодилася: а й справді, завеликий. Та й по всьому видно, що не в наш рід – у Льоньчин. Зять сам і назвав дочку, ім’ям, яке давно підготував для сина. Так і лишилася із напів-чоловічим ім’ям.
Няньчити бабі довелося обох: і старшу, і молодшого на рік брата. Бо мама все тягла свою надомну роботу – безкінечну, ніби капронова нитка, що вона нею клала хрестики на заготовках капців: стіжок наліво, стіжок направо… Та ще на дітей: «Відійдіть, раді Бога, ви ж бачите: я не вспіваю!»
А тим часом у баби… На обід – улюблений омлєт. Це коли яйця розводяться молоком так, що на сковорідці перетворюються на ріденьку кашку. Або понести з бабою на базар відро «подбєльської», прямо з дерева, де баба її так статечно спродує, добре знаючи ціну і вишні, і собі. Або сходити з нею до бабушки Валі, бабиної сестри, що після смерті їхньої матері живе зовсім одна.
…На старість баба дуже переймалася власним здоров’ям. Цілі купи довідників із лікарських трав та народних засобів загромаджували стіл біля її ліжка. І самі народні засоби, звісно, теж. Була іще одна цілюща відрада. Маріанни, Марії та інші Ізаури дивилися на неї з екрану так проникливо, що сльози самі лилися із бабиних очей – такі щирі й чисті сльози, якими нам не плакати ніколи.
Баба померла від того, що її організм відмовився сприймати будь-яку їжу. Вона лежала у своєму ліжку і сохла, сохла, сохла – ніби росла навпаки. Коли почалися передсмертні хрипи, не витримав дід. «Зробіть шо-небудь, я вже не можу це чуть», - із лицем наляканої дитини, яка скоро осиротіє, просив він нас.
У труні бабі знову і знову підв’язували підборіддя, але воно нагло відвисало, оголюючи чорне провалля рота. Від цього здавалося, що лице виражає жах – так, ніби баба померла не через відсутність їжі, а від побаченого у той момент, коли прочинилися її останні двері.
В день похорону дід звично погнав пасти кіз. А чому, власне, вони мали залишатися голодними? Родичі та сусіди уже зібралися на подвір’ї і переминалися з ноги на ноги. Усі чекали діда, і їм було дивно і незручно. Врешті, вони з’явилися. Першими чинно зайшли на подвір’я кози, одна за одною, як належить, за ними – дід. Він сів біля труни, і сидів там, поки всі прощалися. Сліз не було. Та й які сльози?
Коли бабу ховали, пішов дощ. А може, я помиляюся, і дощ лив, коли ховали діда – рівно за рік потому. Його могилу вирили впритул до бабиної – мало не обвалилася стіна. Так вони тепер і лежать – плечем до плеча. І дідів брат із матір’ю теж, але на іншому кладовищі – пам’ятаєте, бабо? У них там все добре, я була. І Ваша мама із сестричкою Валею також – не турбуйтеся, за ними доглядають. І ще…
Бабо, я не хотіла цього всього тут розповідати, чесно. Бабо, пробачте мені, будь ласка…
