…Потік ледь теплої води стовбурчив їй соски, робив чіткішими світлі кружальця. Сусідка по заводській душовій, двадцятивосьмирічна «розведеночка» із передчасно пожухлими очима, заздрісно поглядала на дивні принади старшої подружки. Ніяк не могла второпати: хіба це мислимо – отак виглядати, як ця напарниця?! І це у тридцять сім років!
А в «напарниці» на ім’я Галина – така нині життєва необхідність – ще довго залишатися молодою… Бо є поважна причина, через яку відлік часу ніби пішов у зворотному напрямку. Галинин «біологічний годинник», подібно до старовинних настінних ходиків, здивовано впустив донизу свої гирьки й заткнув наглого дзьоба язикатій зозульці… Цей жорсткий «обліковець» часу завмер у нерішучому очікуванні: а що ж далі?..
Річ у тім, що Галя у свої тридцять сім років закохалася! Звичайно, не вперше… вдруге в житті! Ну, й що ж тут особливого? Так закохалася ж…в одного й того ж чоловіка! Майже…Чому «майже»? А ось чому.
…Колись, кілька десятків років тому, виходити заміж за військових було і модно, і престижно (мова йде про офіцерів та курсантів). Таким здобутком могли похвалитися хіба гарненькі студентки-філологині чи майбутні медички…. Тільки не шістнадцятирічна красуня Галя! Бо вона, донька заводчан, мала суттєвий недолік: замість вишу навчалася в ПТУ, та й мешкала дівчина на робітничій околиці… То ж і залишалося їй одне «щастя» - в особі її першого кохання, солдатика строкової служби, такого собі сурогату дівочих мрій «про еполети»… Та й не для красного слівця тут сказано про щастя - бо саме воно,справжнє, тоді й було…
В «порядних» сім’ях, «порядних» доньок – «порядні» ж матусі навчали: «Коли переспав – то нехай жениться!»(що в перекладі з «мамо-мови» означало щире, хоч і хибне, твердження: «спати» з коханим парубком – можна! Може, заміж скоріше візьме…).
От приблизно на таких засадах і виникли тендітні стосунки, де все - «по-чесному», з проштампованими паспортами та з «легальним» шлюбним ліжком… Останній «пунктик» був чи не найважливішим у створенні юної сім’ї, бо передбачав неабиякі зручності: за його наявності відпадала потреба в побаченнях під репнутою абрикосою. Бо там від довгого цілування, юнацької нетерплячки аж терпли спини, дрижали руки, німіла задерта шия низенької нареченої…Лячно… незручно…несолідно розпочинати «доросле» життя мало не в усіх на виду: під якимось дуплистим деревом, яке до того ж незадоволено, по-старечому крекче… … Ось для чого необхідне було весілля… Ось для чого батьки дитині купили розкішне «придане» - яскравий розкладний диван: щоб не прислухатися більше вночі, як сором’язливо скрипить старезна абрикоса…
Одружившись, демобілізований солдатик законну «половинку» до свого рідного села не повіз: прилаштувався до заводчан у прийми. Бо тут, хоч і приватний сектор напівцивілізованої околиці, та все одно – місто!
Час минав. Діти народжувалися… дім будувався… а колишній солдат… спочатку непомітно, а потім і зовсім не криючись, опускався, все нижче та нижче… Його водійські «святці» – вечір п’ятниці та субота з неділею – пролітали миттєво, і все менше ставало місця - дружині, дітям, рідній хаті… А поруч мешкали друзі, куми та сусіди, які теж частенько відзначали свій самогонний «уїк-енд»… То ж коли твій мужик не б’ється – ну, скажи, хіба погано живеться у твоїй сім’ї?!
Юна дружина дорослішала в прискореному темпі: у сімнадцять років стала мамою, у двадцять - народила вдруге, а в тридцять чотири – вже в офіційному статусі тещі (бо старшій доньці, одразу після шкільного випускного, також приспічило під абрикосою «потоптатися»!). Тепер Галина - вже бабуся дворічного малюка!
Таким було її перше кохання. А щодо кохання “вторинного”… Щоб розповісти про його початок, треба згадати, як три роки тому Галя видавала доньку заміж.
…Чи доводилося вам гуляти на весіллі – та ще й у «приватному секторі»? Куштувати страви у «весільному шатрі», дарувати гроші, ляскаючи ними по слизькому від перелитої горілки підносі, навзамін беручи звідти налиту по вінця чарчину?.. До слова: гроші не встигали намокнути, бо їх вправно змітали свашчині руки, та й кидали до приготованої трилітрової банки - з «котячим» бантиком на скляній шиї…А чи спостерігали ви коли-небудь за такою важливою персоною, як весільна мати? О, вона у тому весільному дійстві – «ранкова хмаринка», «сонячний зайчик», «вечірній освіжаючий вітерець» і «нічний, далекий маячок» – залежно від того, в яку годину доби ви її бачите…
Наїдки, музика, двір, шатро, благословення молодих… їхнє проводжання-зустрічання… та ще вузький, довгастий червоний килимок, простелений у дворі: на нього урочисто ступають молодята… Усім завідує весільна матуся! А ще ж треба гостро наглядати, щоб ніхто, крім наречених, не ступив на ту «чарівну» килимову доріжку - бо прикмета, кажуть, погана…. Всі ці та інші клопоти повністю лежать на ній - весільній матері, як от на новоспеченій тещі Галині. Ось де трудяга-«маячок», що навсібіч блимає своїм незмінним атрибутом – біленьким фартухом! При потребі кінці фартуха в’яжуться у вузлик, і звідти потім дістаються весільні «скарби» – жито, пшениця, цукерки, монети… Мати обсипає цим добром шлюбну пару: «на щастя, на долю!..». А ще ж треба й сусідську пісню підтягти, і з танцюристами повибрикувати! А то люди потім скажуть: чого це весільна мати така непривітна, чи вона не рада?! Сумує, що наречена - малолітка?.. Так то ж не страшно: рано – не буде пізно! Нехай іде дитина заміж! Це ж таки добре, що дівка не одна ту немічну абрикосу підпирала!...
… Отак, у святковій лихоманці, випало Галинці трішки перепочити. А відпочинок для неї – це коли її, втомлену й відповідальну, хтось запросить до повільного танцю… Цей «хтось» виявився «чужим», тобто гостем з боку жениха. Галя так зраділа можливості потупцяти на одному місці! На три танцювальні хвилини вимкнула жінка свій заклопотаний “маячок”…
…А танцюрист, диви, нівроку: високий, чорнявий, немов намальований! Та ще й не сором’язливий: притис до себе тещу свого друга, аж вона йому в гудзики вперлася! Раптом їй пригадався законний чоловік на їхньому першому побаченні… Обидва хлопці, вчорашній «свій» та нинішній «чужий» – через високий зріст були ближчі до зірок, ніж вона… Три хвилини відпочинку відлетіли разом з весільною піснею – Галя навіть і згадати всього не встигла… Відліпилася від юнакової груднини, задерла шию, щоб кивнути наостанок та в очі йому поглянути… Злякалася: чи в неї зі здоров’ям проблеми, чи то час раптом повернувся назад?! Перед жінкою стояв… той самий коханий солдат – її перший і єдиний! Стрункий та чорнявий! Риси обличчя незнайомця – ніби скопійовані з «оригінала», що сидить он, посоловілий, під старим шершавим деревом…
Милий “привид” із минулого невдовзі сам пішов у солдати. А перед призовом на строкову службу ще й устиг охрестити крихітного Галининого онука. Тепер це був «кум».
В пам’ятному танку юнак і сам тоді мало не зомлів! Бо… як і новоспечена другова теща - закохався! З першого погляду! І не довелося збентеженій жінці ні прикрашатися, ні малюватися – ну, словом, трудитися, аби до себе увагу привернути. Весільний гість уподобав її отаку - святково-затуркану й буденно-урочисту водночас…
…Солдат (отой, що колишній та “поношений”) вдоволено усміхався: якого доброго кума донька із зятем вибрали! Ще перед армією все до хрещеника бігав та на ручки хапав… А як до війська пішов, листи на кумівську адресу - немов рідний мамі: регулярно! Ти диви, думав дід, маля ще тільки «агукає», а хрещений батько вже отак старається! Цікаво, і що за «новості» їхній кумець видумує: конверти щоразу такі товстеле-езні, мало не репнуть! А на «гражданці» ж пацан був наче небалакучий…
- Мамо, лист, – донька тицяє матері солдатського конверта. Свою частину кумового листа вони з чоловіком уже прочитали. Тепер материна черга…плакати над любовним посланням…
Отак молода бабуся й діждалася свого милого солдатика з війська. І чудно якось у неї це виходить: люблю, зізнається вона задушевним подругам, і досі…свого старшого “солдата”! Тому, мовляв, і “запала” на молодого, бо той на мого, законного, дуже схожий! Він же, запевняє Галя, теж колись кучерявим красунчиком був… І досі його таким бачу... Навіть коли на хмільного дивлюся. Попитайте ж тепер і в чоловіка: чи бачить він мене, свою шлюбну жінку, хоч вряди-годи?.. От і “гуляє” наша Галя з доньчиним кумом…із зятевим другом… та з онуковим хрещеним батьком - при цьому потай виправдовуючи себе: люди добрі, та яка ж тут зрада?! Це – ніби цінну картину віднесли на реставрацію, а замість неї - дали підробці повисіти…Ой, бідкається закохана Галя: ніхто й не відає, як довго триватиме ота «реставрація»…
А законний Галинин обранець і далі продовжує «плекати» своє пивне барило, частенько блимає на світ посоловілими очима, та ще й має одну цікаву звичку: щоп’ятниці йде додому з купою пікантних журналів, увечері всідається зручніше і жадібно вдивляється в оголених дівчат. І коли вже донька втомлюється від свого мовчазного над ним глузування, та переводить свій погляд з батька - на телевізор… Тоді цей «шанувальник жіночої краси» ніжно шкряботить зашкарублим дебелим пальцем… Глянцеві білявки безвідмовно підставляють йому свої голі сідниці, з подивом кліпаючи в бік його дружини: вони-бо добре знаються на справжній та штучній жіночій красі! А пружна врода «молоденької бабусі» так і залишається ним непоміченою… А оце нещодавно чоловік заявив, що йому добряче набридла стара дуплятина – ота недорідна абрикоса. Розшерепилася, бач, на половину городу! А плоди… десь там, ще у їхній з жінкою юності, осипалися! Хай тільки запахне весною – тоді «солдат» зрубає остогидле дерево під самісінький корінь…
