Зранку усе тіло шпигало наче голками. Фрибра мучить, сказав би Імре – саме він у студентські часи увів у їхній лексикон це слово, здається, з мадярської – те саме, що «мати каца» чи «похмілля». Тоді тих слів уникали – вважалось непристойним представникам вищої касти, а саме такими себе уважали, бути бодай від чогось узалежненими... Таки справді – не були налоговими пияцюрами, та після гучних студентських вечірок «фрибра» усе ж мучила. Пили ж бо кепське вино, з чудернацькими назвами: «Біле міцне», «Плодоягідне», «Агдам», а іще жахливу гидоту - «Сонцедар». Його тоді й вином не називали, лиш «чорнилом», та була в ньому велика перевага – воно відразу виявляло на смак тих, з ким його п’єш. Тож пили тільки з найщирішими друзями, й були то не посполиті пиятики, а знакомиті фестини.
Та нині й смачна джерельна васериця не допомагала. На учорашньому фуршеті лиш пригублював пугарчика – вдавав, що п’є. Звісно, чарчину-дві, може й ликнув, але від того все тіло не шпигало б, та й нестерпної сверблячки, немов йому облазить шкіра, не відчував. У голові, десь у потилиці, напастував жахливий біль. Звісно ж, не міг в такому стані урядувати на кафедрі, тож відпустив з пари студентів та поїхав додому. Скинув широкополого капелюха, свого впізнаваного чорного лайкового плаща, що нагадував монаший габіт, якого чомусь називав доломаном, хіба лиш тому, що ніколи його не защіпав, і він завше розвівався по вітрі. Надягнув непоказну куртчину, на свого стесаного «індіанського» лоба, що його прикривав буйною чуприною, натяг берета, коли ж іще увібрав голову в плечі, його з певністю не впізнала б навіть власна секретарка. День нинішній теж нічим не схожий на вчорашній, святковий – всенький тротуар біля палацу Мистецтв укритий, мов віспою, пивними корками, ніби тут торгували пивом.
Аби ні на йоту не порушити конспірацію, як усі, купив у касі квитка і, ніким не помічений, самотиною зайшов у виставкову залу.
Час теж відповідний – цієї ранішньої пори в Галереї мистецтв можна було зустріти лише поодиноких туристів. Тільки зараз Любомир зміг зосередитись і як слід роздивитися картину, яка вчора привернула його увагу. Вона була прекрасна, вичинена з дивовижною старанністю. Так колись писав і він, однак його матеріально точна передача деталей чомусь не торкала за серце, тут же зворушувала, зачіпала за живе. Без барвистого нав’язливого полиску, все ж була задушевною, повертала його в молодість. Таки написала полотно там, на пленері... Подумки перенісся на багато років назад, в часи своєї молодості... Та, підійшовши зовсім близько, побачив дату – 2010 р.
- Дивно, - буркнув собі під ніс, - містика якась...
- Що в тому дивного, професоре?
Стрепенувся, ніби вжалений ґедзем. Це була таки вона - Наталка. Іронічно мружила свої усе ще лапаті вії над прегарними очима.
- Ти коли її написала?
- Там є дата...
То ж бо... Дата! Не вірив! Не могло незмінним впродовж стількох років все так і залишитись... Вдався до хитрощів:
- Довго працювала над пейзажем?
- Два дні.., - він зиркнув на неї з недовірою, - і ціле життя, якщо бути точною, - всміхнулась широко.
- Подобається?
- Я не розумію слова «подобається»! - аж вигукнув – зараз був цілком щирим, - подобатись можуть шкарпетки чи парфуми... Якщо в душі стан раю, то це не можна визначити словом «подобається»... Я вражений! Досконала робота!
- Чогось вчора не помітила в тобі стільки емоцій, – мовила з недовірою, а й чималою долею скепсису.
- Іноді пізніші рефлексії бувають цікавішими, аніж перше сприйняття. Щось відчуваю, але пояснити не можу. З певністю, це на рівні підсвідомості.. Як тільки вдалось тобі?..
- Звичайний реалістичний пейзаж. Ні почерку, ні школи, за якими можна впізнати майстра...
- Знущаєшся?! Ні на йоту ти не змінилась! – десь трохи спересердя, але весело і щиро мовив, - що, підстерігала мене тут? – раптово повернув розмову.
- Можливо, що й так – дуже хотіла побачити, як ото поводитимешся, коли будеш сам...
- Яка різниця – сам чи не сам?
- Коли знаємо, що за нами хтось спостерігає, - усе, що робимо, перестає бути правдою. Коли позаду глядачі – живеш у брехні, мов актор в чужій ролі...
Усе як колись – тіпалась в голові думка, - ті самі відчуття: захоплює і в той же час відштовхує. Яка все ж дивна риса характеру, тим паче для жінки, - зовсім не прагнути подобатися! Замолоду було їй це байдуже, байдуже і тепер. Така незалежність не могла не приваблювати, але, з іншого боку, відштовхувала. Усе ж зараз, з’явившись із глибин його світу, в дивний спосіб заспокоювала – не відійшло його минуле, не кануло в забуття, ось тут, поряд, мило йому всміхається... Наталя відкрила йому новий, фантастичний, прекрасний, чудовий світ, в якому душа його тонула, насолоджуючись забуттям, схожим на те невимовно солодке почуття, яке відчуваємо, споглядаючи панораму з високої гори. Саме так! З Наталкою завше почувався мов на вершині – аж голова паморочилася. Хоча й була вона дуже земною, та нітрішечки не приземленою... Про звичайні речі з нею якось і говорити не личило – вони її якби й не обходили. Це лякало. От і зараз вслухався не у зміст її слів, а в тембр голосу – завше його любив. Любив і так само, це вже мусив визнати, – боявся. Розмова з Наталкою зазвичай вправляла його у мовні клопоти. Слова ставали безсилими, невлучними й невиразними, бо буденна наша мова ніколи не мала до діла із тими почуваннями, в яких жила вона. Була надто складною для нього – кожна людина, звісно, коли їй не начхати на своє життя, прагне успіху в тій царині, в якій працює. Зрештою, кожен із нас є тією жабкою в банці зі сметаною, яка щосили намагається вибратись нагору. Вона не була. Такий життєвий партнер навіть йому, Бурому, був не до снаги. Була мов ватра – обпікала, коли наближався, тому був близько, та не занадто...
Інша річ його нинішня дружина – Віра. Стільки літ разом, а ніколи не засумнівався у виборі. Чи й був би він тим, ким є нині, без своєї мудрої дружиноньки? Була журналісткою, якій пророкували блискучу кар’єру, та увесь свій непересічний талант поклала біля його ніг. Була його ларою, пенатою – добрим домашнім богом, уміла усі речі прилаштовувати так, що вони діяли йому на добро. О, в тому вона була феноменальна – не мала рівних! Якось довірливо визнав їй, що сучасний авангард, актуальне мистецтво заводить його в стан розгубленості, не може не те що працювати в тому ключі – навіть зрозуміти його несила...
- Розгубленість людини в сучасному світі! Та це тема, цілий напрям! – оптимістично вигукнула Віруня, - а краще назвемо це «космічною розгубленістю людини»! Виглядатиме сучасніше!
Який меткий і потужний розум! Головне ж – його практицизм. Називав його по-іншому – на кшталт мистецтва, яким займався, – прикладним. Ці слова й понині є візитною карткою глибокого філософа, мислителя Бурого, що зображає космічну розгубленість людини в сучасному світі...
Так, він художник, навіть незлий художник, але найкращий камінь потребує добре підібраної, вишуканої оправи, яку, без сумніву, забезпечила йому дружина. Наталя ж, відчував це зараз, залишилась німим докором у його житті. Зрештою, це якісь баламутні відчуття, словами їх не передати... Досить медитацій! – наказав собі, - треба підтримати розмову з давньою знайомою.
- Як ти жила увесь цей час? Сім’я, діти?
Ех! Ну що він за гринь, що зо калакуньо? Навіщо запитує? На її обличчі все написано. Ніби змушений торкатись болючого, та вона молодець – усміхнулася лише.
- Мала тільки одне кохання – мистецтво. Як могла, так і жила. Кожен живе як може... Я що? Сіра мишка. Про себе розкажи.
- Що ж про себе? Працюю по 24 години на добу, мов біоробот. Володимир Патик якось підрахував, що за життя списав близько 600 кілограмів фарби, 1875 метрів полотна, 1, 5 тонни паперу. Гадаю, я трохи менше, але не набагато... Усе життя на видноті. Живу, як в акваріумі – не встиг щось там сказати чи виставити, як воно вже в Інтернеті.
- Мене б така публічність гнітила. Художник у мене все ж більше асоціюється з майстеренькою десь на горищі чи в пивничці.
- Еге ж, і з пляшкою дешевого вина, черствим батоном та старим простирадлом, яке намагається заґрунтувати, - докинув скептично Любомир.
- Не так важливо, що він там їсть і п’є. Художнику не багато потрібно. Він самодостатній, адже живиться з таємного життєвого джерела, що в глибинах його істоти. Головне – накопичувати в собі красу, аби відкрити її людям...
Це дівчисько зовсім звихнене! Вона його ненавидить! Не багнув, чому саме такі думки лізли у голову. Невитлумачене почуття вини гризло його. І раптом якось цілком несподівано для себе сказав:
- Я думаю висунути твою роботу на премію. - Як тільки й спало йому таке на думку?
- Ти, напевне, жартуєш? Тут стільки іменитих претендентів!
- Що там іменитість! Твоя робота, твій пейзаж для мене однаково що пахощі гарячого обіду для охлялої від голоду людини. Вона єдина тут справжня, жива! Майстерштик! Якби я міг утримувати той пейзаж у своїй уяві, було б цього достатньо для щастя всього мого життя!
- Не роби дурниць, Любку! Мені воно ні до чого, ти ж налаштуєш супроти себе стількох людей... Тобі ж чейже залежить на них...
Апеляції до здорового глузду? Навіть смішно! Він, Любомир Бурий, висловив цю думку і вже не відступить! Зрештою, тепер і сам відчув у ній резон і повну слушність. Чому б Наталочці не стати такою собі Нет Тейт* - вступив у Любчика дух авантюризму. Принаймні тут маємо реального художника, з її реальним блискучим полотном...
------------------
* Нет Тейт – персонаж книги шотландського письменника Вільяма Бойда, яка вийшла в 1998 р. Автор настільки правдиво описав біографію вигаданого ним живописця, що в усієї арт-спільноти склалось враження, наче Тейт дійсно існував. Багато діячів мистецтва визнавали, що мало знають про Тейта, та ніхто з них не відважився сказати, що вперше чує це ім’я... Врешті аукціон Sotheby's пустив з молотка полотно абстрактного експресіоніста Нета Тейта под назвою "Міст номер 114"... Оціночна вартість полотна сягала 5 тисяч фунтів.
Словник рідковживаних слів (львівська говірка):
Фестин (фестони) – святкова забава.
Васериця – вода.
Долома́н — коротка накидка, яку носили поверх мундира офіцери турецької армії.
Пописуватися – хизуватися
Гринь – дурень
Калакуньо – телепень
Майстершик – зразок
