«Що я люблю – люблю вже навіки». (Ольга Кобилянська)
Цієї осені я часто згадую тебе. Частіше, ніж мені б того хотілося. Знаєш, порівнюю тебе з цією порою. Бо осінь люблю так само, як весну. Але весна – як почуття бурхливої закоханості – така сама нестримна, рвучка й експресивна. А на прекрасний осінній пейзаж дивишся, як на усмішку безконечно дорогої людини, від якої відчуваєш тихий біль у серці. Дивишся і думаєш: «Господи, нехай би ця краса тривала вічно, і коли мене не стане…» Ти – моя осінь.
Я телефоную тобі дуже-дуже рідко. Востаннє це було, здається, ще на початку року, перед різдвяними святами. Та зараз на душі щось зовсім чорно. Почуваюся, ніби у клітці з дикими звірами, кожен з яких з радістю вгризається зубами або впивається пазурами в моє серце. Мордують зневіра, безпорадність, страх, апатія, ревнощі, зневага до самої себе. Тому вдаюся до крайнього заходу – набираю твій номер. І за хвилину такий рідний, трошки хрипкуватий голос тулиться до мене м’якими вербовими котиками. І віриш, відчуваю неабияке полегшення.
Останні тижні все йде не так як треба. Запорола термінову роботу, підставила людину, якою щиро захоплююся, ледь не посварилася з коханим, завдала йому прикрості… ще й болячки якісь безглузді допікають. Осінь навалюється всіма чорними хмарами, занудними дощами і безпросвітністю. Мені, як булгаковському героєві, здається, що осіння темрява вичавить віконні шиби, і я захлинуся у ній, як у чорнилі. Я б розповіла тобі все-все, притулившись до твого плеча, і знаю, що не почула б і слова докору. Такий уже ти є – не вмієш докоряти, навіть якщо треба. Натомість сказав би: «Не сумуй. Іде до літа».
Але притискаюся не до твого плеча, а вухом до телефонної трубки, з якої лине твій голос. На моє «Що нового?» скаржишся, що знов мусиш «пробивати» фінансування фільму, сам писати до нього музику, а ще ж не вдалося запустити трейлер. Кажеш, якби хтось із давніх друзів був поруч, то було б набагато легше. Та всі колишні однодумці розбіглися – влаштувалися на солідну роботу, хтось одружився, хтось відверто забув дорогу до твого дому… Лише ти – невиправний мрійник, нестаріючий хлопчисько, схибнутий митець, у якого купа проектів – і жодного втіленого в життя… Ти блискаєш зеленими очима, коли розповідаєш, який геніальний фільм знімеш за своїм новим сценарієм! Все твоє життя підпорядковане одній високій меті – служінню Мистецтву.
- Зате є й радісна звістка, -- тішишся ти. – Олег С. буде продюсувати новий фільм. Класно, правда?
- Вау! – від мого голосного вереску тобі, мабуть, вуха позакладало. – Який же ти молодець, що вмовив його!
- То ж стараюся.., -- усміхаєшся ти.
- Якби ти знав, як я за тобою сумую, -- тихо кажу наостанок.
- А де ти сумуєш? У себе на батьківщині чи, може, десь у Києві? -
- Поки що вдома. Але ти ж знаєш, мені тільки дай волю – я візьму квиток і приїду.
Чекатиму, -- і твій голос знову теплий і усміхнений. Мабуть ти, як і я, -- у нас із тобою однакові думки дуже часто виникають синхронно – згадав, як минулого літа саме отак приїхала зі Львова до Києва, шалено скучивши за тобою. Стояла серед юрби, а ти йшов мені назустріч, смішно згорбившись і вимахуючи руками, у яких тримав букетик фіалок. Така манера ходити була у твого чергового кіношного персонажа. За хвилину ми обіймалися, ти куйовдив мою коротку зачіску і сміявся: «ого, яке в тебе волосся – цупке, як у первісної людини…». За кілька годин – поїзд назад, до Львова. У нас було дуже мало часу.
Згадую й нашу останню зустріч узимку, перед Днем святого Миколая. Я приїхала у містечко під Києвом, до тебе «на базу», як ти називаєш своє тимчасове помешкання. Весь вечір сиділи перед компом, обговорювали твій сценарій і слухали музику – ми обидвоє на ній схиблені. Тоді вперше за весь час, що ми знаємося, між нами виникло якесь дивне напруження. Слова то зіштовхувалися між собою, як каменюки, то липнули в паузах, як мухи в меді. Я раз по раз накручувала диск телефонного апарату, не під’єднаного до кабелю. За допомогою цього телефона, казав ти, можна з’єднатися з будь-яким абонентом, варто лише захотіти. Коли ти запитав : «Вечеряти будемо зараз чи потім?», я здуру бовкнула: «Сподіваєшся, що я залишуся?». І який дідько за язик тягнув? Ти відповів: «Ну мабуть». Мені довелося довго і плутано пояснювати, чому залишитись неможливо, хоча ти, напевне, так і не зрозумів. «Тоді побігли на останній автобус. Він мав поїхати п’ять хвилин тому». І коли ми бігли на зупинку, ти наспівував: «Залишайся, щоб ніколи ні за чим не шкодувати…»
Звісно, автобуса, який «мав поїхати п’ять хвилин тому», ми з тобою прочекали хвилин двадцять. Тулилися одне до одного, щоб зігрітися ( ти, збираючись поспіхом, забув шапку, а в мене під курткою була лише тоненька гачкована кофтина, яку ти презирливо назвав «кольчужкою»), стріпували сніг з волосся. І, Божечку, мені хотілося, щоб той автобус уже не приїхав. Та, звичайно ж, за законом підлості, хуркотіння мотора почулося в ту мить, коли я вже була впевнена, що нікуди не поїду. Автобус обережно підкотився до нас, дверцята розчахнулися, ти підсадив мене до салону і випустив мою руку зі своєї. Пам’ятаю, півгодини, поки їхала до Києва, обличчя було мокре від талого снігу і сліз.
