Отверзни очі... Біль і туга... Туга за спокоєм незнання, за тишею. Ластівки проклювали темряву до Божественного Вогню і той, як вітерець, заструмів з тисяч жовтих дірочок. Холодно посеред мороку і самотньо. Кроки подорожніх, які, наче човни, пливуть повз. Ми всі так далеко одне від одного, що навіть руки не відчувають тепло людського тіла.
Отверзни очі, котрих немає. Два сірих вовка біжать безмісячною пустелею, мов голка і нитка занурюються у білосніжне тіло першої дівочої вишиванки. Два сірих вовка... То очі забрели далеко-далеко — не повернутися. Завивання — чи не єдине відволікання від думок, коли в нетривкому промені місяця тремтить твоє серце — мозаїка із викрадених людських поглядів.
Розгойдується ніч, бо затерпла від своєї статики. Ніч — то величезне дерево, шорстке і знайоме. Воно тулиться до щоки, шукаючи прихистку. Відштовхнеш його і не пробачить. Ніч — тотем, давніший од світу. Раніше був тільки Голос. А все інше — луна, відблиск.
Люди теж відблиск, Його відблиск. Посеред безкінечної ночі рухлива колонія світлячків, що дряпаються на саму вершину своєї погорди.
Плач і ридання, бо інколи приходить одкровення: все самозамкнуте — кінець є початком. Лінії переходять у площини, а ті в свою чергу у поверхню предметів. На поверхнях чоловічки співають про зачарування, і тільки коливання повітря згадками наповнює амфору тіла. Арія місяця, де миттєвість, як термінатор, пливе невпинно, відділяючи минуле від майбутнього. Полювання за ефемерним “зараз” — подарована можливість всотувати в себе Те, Що Втікає.
Чуєш тамтами? Плачуть олені твоїх далеких предків. Північ рухається, штовхаючи перед собою час чи тих, хто застиг у ньому як мурахи в бурштині. Ніхто не міг пригадати, хто він. Чи було те тяжінням любові, ще не відчутої серцем?
Очі... Дарунок свого останнього тепла ЇЇ долоням — знайомим у відчуттях тривоги від можливої втрати єдиного, що ще ніколи не зраджувало. Пісок скрипів на зубах. Звідки він взявся посеред свавілля зими, самотності і беззахисності людей-втікачів. Через десять тисяч років в кожному з їх безкінечно далеких нащадків буде частинка неспокою захололого тіла. Залишиться бажання втекти від холоднечі Всесвіту.
Краплі, секунди, відсутність руху. Непотрібне щастя зіщулилося побіля ніг. Дрімає... Що насниться йому, чиї усміхнені обличчя? Жорна світу поступово розкручуються, тріщать кості загадок. Людина лишається єдиним міфом. Від оази до оази зниклих цивілізацій чути шепіт, та не розібрати слів — вітер викрадає можливість людей зрозуміти одне одного. Це є покарання. Це є біль сліпців, що не мають поводиря.
Як дивно танцюють звуки, які були мовою. Обіймаючись і вбиваючи свої тіні, летять вони птахами і тільки серцю гірко, бо то ластівки, що проклювали темряву. Вогонь торкає обличчя — не болюче, — лагідно, мов ЇЇ долонь, котру тільки відчував, але ніколи не бачив.
Спинилися вовки, відчувши знайомий запах. Люди оберталися навколо дерева... Танок життя, вічного руху. Сніг вкривав їхні постаті, їхню безсловесну мудрість життєболю. Ніхто не міг зарадити — довга метаморфоза втрати свого тіла — ось тут на краєчку прірви, де тобі вже не страшно, бо немає тебе. Ти пішов в глибини безодні чи мілинами неба.
Отверзаються очі... Хмари заповнюють їх, птахи і риби занурюються у них. Пісня очей — веселка... Кольори переходять у навколишні речі. Люди кружляють навколо Дерева, планети обертаються навколо мокрих від невідомо звідки прибулого дощу, але щасливих, людей, бо не відали вони доль своїх.
То був початок і кінець. Пісня рук передавалась од батька синові, доки люди не навчилися говорити. Тільки тепло ЇЇ рук розгубив час.
