КОШИК З ВЕРБОЛОЗУ
Почати так, що Туся попала в ту сім»ю дуже трагічно. Жінка мала виїжджати зі Львова і не знала, куди подіти цуценя. Їхати їй було далеко і туди куди вона їхала, не любили собак. Вона написала в газету оголошення, ніхто не відгукнувся, потім стояла з нею на базарі і просила людей, аби у неї забрали цуценя та ніхто його не взяв, навіть за копійки. Сумно їхала з ним у тролейбусі і від розпачу не знала, що робити з нею. Тримала цуценя у вузькому плащі. Навпроти сиділа жінка. цуценя виглянула з під поли плаща і гливим довгим поглядом подивилося на жінку. Та відчула всю глибину собачого смутку, який відбився й на обличчі старої жінки.
- Вам сподобалося це цуценя,- запитала з надією і жінка швидко хитнула головою
- Сподобалося
- Тоді візьміть його собі, - запропонувала старенька.
- Але я не маю грошей..
- Та скільки дасте…
- Але ж
- Так… Я вас розумію,- сумно промовила жінка й обернулася до вікна. Цуценя заховало голову в пальто й затихло
Літо пчихнуло і з неба зірвалася хмара. На землю впали густі краплі дощу. Люди, вмить, поховалися під парасольки, горобці під гілки дерев. А в траві веселилися коники- стрибунці. Вони раділи літньому дощу і голосно грали на своїх тоненьких скрипочках. Жаби захоплено слухали їх музику і приймали в озері теплий душ.
Коза Бася промокла і неохоче щипала листочки верби. Їй було холодно. Вона жалілася комашці, що не любить дощу, бо травичка мокра, а вербові гілочки всі обглодала . Пора до дому, а Христинки - нема…
- Я наскрізь пром-о-о- кла. Навколо калюжі. Моє хутро стане чо- о-р-н-е-е-ньке… Б-е-е-е,- вередувала Бася. Вона була примхливою кізонькою.
Літній дощ для корови Лиски був теплою ванною, у якій вона, скупавшись під теплою зливою, отримала велике задоволення. Хотіла поділитися нею, бо назбирала повні дійки молока і питала долину, ліс, поле, село, людей, що йшли по дорозі:
« А молока кому-у-у?.... Ком-у-уу-у ?».
- Бабуню, я побіжу за Лискою і Басею, бо дощ буде довго падати…,- скочила з лавки, Христинка, залишивши мультики старому телевізору. Вибігла з маленькою парасолькою в руках і поспішила рятувати своїх улюбленців…
Мала пастушка стрімголов мчала до своїх улюбленців. Раділа дощу, а калюжі аж схлипували від ляскання її бистрих ніжок. Водограй бризгів розлітався у різні сторонни і так захопив її, що вже не могла стриматися. Та коли побачила жінку, не могла загальмувати, обхлюпала її й налякалася.
- Ой, вибачте!…- різко зупинилася вона. – Я не хотіла,- стояла розгублена, а у малій голівці вже крутилася жахлива уява: зараз накинеться й вдлупцює, або о так мені зараз дасть, що нічого не захочеться, адже я її облила з ніг до голови,- розміковувала мала і тремтіла від страху. Жінка глянула в її оченята й оторопіла. Їх переляк був настільки великим, ніби вона щодо неї сотворила страшний злочин.
Мабуть, дитина подумала, що вона якесь страховисько, чи скандалістка, що вмить накинеться на неї. Сама була такою в дитинстві. Не раз обливала перехожих в селі, ганяючи по калюжах після теплого сліпого дощу, чи літньої зливи. О, це був празник власної вседозволеності, бо від того, як летіли бризки, - вискакувало дике задоволення і ревучим криком неслося по стежках, навздогін теплим хмарам та дощу, що спеленав природу вогким повітрям й тікав за ліси та гори .
Та це ж було в селі, де люди, облиті водою з калюжі голосно та по –доброму лаялись, махаючи кулаком, деякі здивовано знизували плечима, обтиралися травами, висушували плями на сонці, а ввечері, коли все так мирно готувалося до сну, шептали на бешкетницю матері, чи бабуні
- Вибачте ще раз, - перепрошувала дівчинка.- Я біжу за Лискоюй Басею, а ви зайдіть до моєї бабусі, будь-ласка... Все буде добре... Це, недалеко…
Незнайомка не сварила дівчинку і погодилася на її пропозицію.
А дощ і далі витанцьовував бульбашками по дорозі. Мив її запорошене личко і вона так раділа, що аж блистіла від задоволення… Адже ціле літо чекала такої веселої нагоди.
Втім, бабуся із онукою допомогли жінці позбутися дощових плям, зігріли гостю запашною кавою і щирою розмовою...
- Погадати вам на кавовій гущі? - запитала бабуся Ярина.
– Я ще ніколи не гадала на кавовій гущі… Погадайте… Мені буде цікаво знати, що вона наворожить, - усміхнулася жінка і приготувалася слухати.
Старенька перевернула горнятко з кавою вверх дном, почекала трішки а потім підняла його з тарілочки, подивилася на малюнок і сказала:
- Ой, а вас чекає великий сюрприз! Ви будете мати друга…
- Друга? Цікаво… Хто ж це може бути? – здивувалася жінка. - Дивно… А як ви дізналися?
- Подивіться на кавовий малюнок. Що ви на ньому бачите?…
- Щось таке дивне,- розгубилася жінка.
- Великі вуха стирчать догори, а мордочка - довга… Отже, друг буде вухатим, і носатим.
Обидві жінки щиро сміялися. Голосно реготала Христинка. Вона уявила вухатого друга жінки, що йде поруч з нею під руку і покочувалася зо сміху.
Цуценята, які спали у кошику з верболозу, згорнувшись у клубочок, прокинулися від галасу. Великі вуха і довгі руді мордочки висунулися назовні.
- Що то за галас? - запитало коричневе цуценя подібне на шоколадку.
- Мабуть, щось дуже смішненьке їдять? – промимрило друге, чорне, як без місяця ніч.
Дівчинка назвала їх: Шоколадка і Чорнявка. Цуценята кліпали сонними оченятами.
- Я хочу їсти,- сказала Чорнявка.
- І я ..
- Давай виліземо з кошика…- підштовхнула її сестричка..
- А як?
- Розгойдаємо його і він перекинеться…
- Давай! - вони розгойдали кошик. Він впав. Цуценята хутко вискочили з нього і побігли до килимка, де сиділа їх руда красива мама Веста. Та по дорозі Чорнявка відчула приємний запах.
- Ой, що так смачно пахне?! – пискнула від несподіванки. Її гострий носик почав принюхуватися і вона зрозуміла: смачно пахне у великій сумці, що біля порогу. Голод забулькав у животику. Чорнявка голосно тявкнула сестричці:
- Ой, тут так пахне! Біжи сюди,- почала дряпатися на сумку. Їй пощастило. Швидко опинилася на вершечку і, як малий пластун пробралася всередину.
- Я теж хочу! - запищала Шоколадна, стоячи на двох лапках. Вона підстрибувала, шкрябала сумку, хотіла залізти та їй не пощастило, бо була товстенькою незграбою. Впала на підлогу і голосно заскавчала від образи…
Скигління почула мама Веста. Швидко підбігла до неї, взяла за шкірку і понесла на килимок.
- Не можна лазити по чужих сумках,- повчала дитинча. - Ми повинні стерегти, а не лазити по них… Зрозуміла?- лагідно заспокоювала доню. Ніжно облизувала вушка, животик. Цуценя відчуло мамине тепло і затихло. Солодка насолода охопила мале. Воно забуло про сестричку, про «смачну сумку», притулилося голодною руденькою мордочкою до мами і заснуло...
* * *
Від дощу залишилися на землі калюжі та ще краплі, що злітали з листочків. Поховалися коники - стрибунці. Зелені жабки поснули в шуварі після літньої купелі.
Бабуся щось в»язала, а Христинка шукала Чорнявку.
- Ба, де Чорнявка?... Веста і Шоколадна є, а Чорнявки нема,- журилася онука.
- Може десь заховалася і спить…
- Вона як почує парне молочко, швидко прибіжить, - заспокоїла себе дівчинка і пила парне молоко. Від нього під носом утворилися білі вуса.
- Бабуню, а я подібна на вусатого «Молочника», який рекламується по телевізору?- дивилася у дзеркало і сміялася сама до себе.
- Подібна, тільки білого каптура бракує, - погодилась бабуся.
- Ба, дивись як я твоє молочко рекламую у дзеркалі, це мій телевізор. Слухай як я говорю: «Молочко нашої Лиски – пахуче й смачне! Воно пахне ромашками і чебрецем! Куйте наше молочко!» - грала в рекламу дівчинка.
- Христинко, а Чорнявка не біжить… Де ж вона заховалася?..
- Може у твою кожушину залізла, або під диван? Вона дуже любить кудись ховатися… Потім вилізти не може і скиглить…
- Як зголодніє, то почне пищати,- додала бабуся. Іди спати, а я її знайду…
Бабуся довго шукала малу бешкетницю і ніяк не могла віднайти…
ЗАПАШНІ «СМАКОЛИКИ»
« Ой, як тут багато смачненького!», - раділа Чорнявка, опинившись у сумці з продуктами. Захотіла все скуштувати. Почала з пахучої ковбаски, соковитої шиночки… Та, враз, занюхала домашній сир. Він був таким смачним, що Чорнявка занурилася в нього з головою. Довга мордочка з носиком - булькою і вухами - варениками були вимазні вщент. Вона б їла і їла…Та щось, велике і блискуче вдарило по носі.
« Ой, що це? - заморгала оченятами і злякано глянула на велику товсту сосиску. - А… Це, мабуть, дощові хробачки ! А може равлики? Ті, що повзають у бабусиному саду? Такі довгі, блискучі… Цікаво: смачні, чи ні? Па- ах – нуть…- принюхувалась... – А що як я їх спробую?.. Ой, вони верткі, тікають!» - кусала сосиску маленькими зубками і не могла вгризти. Пахучі довгі «равлики-хробачки» тікали від неї, не хотіли скидати з себе блискучого одягу. Подумала, що до них треба звернутися по-особливому. Тихенько і пискливо попросила:
« Послухайте, запашні мої смаколики! ... Ви так пахнете, що у мене аж слинка тече!… Я дуже хочу поласувати вами … Чи не можете ви скинути з себе цей блискучий плащик ?»
«Смаколики» мовчали. Чорнявка розгнівалася і вхопила сосиску гострими зубками. Целофан тріснув і смачна сосиска луснула по носі, вона схопила її лапками і радісно вигукнула:
«Ага, я перемогла! – зраділа й почала жадібно їсти. Напхала повну мордочку. Маленький животик закруглився, наче повітряна кулька. Стала подібна на малого ховрашка.
«Ой, як я нап- пуз-зи - ик -лася!» - гикнула Чорнявка. – А «смачонячно» як!.. – її оченята зменшились, і цуценя вмить заснуло, гойдаючись в сумці, як у колисочці.
ПОДАРУНОК НА ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ
По дорозі дому жінка відчула, що в сумці, ніби щось заворушилося. Зупинилася, поставила сумку.
„Що це? – запитала себе й відкрила сумку. Та, в сутінках, нічого не побачила. „Це мені здалося,- заспокоїлась і поспішила до дому...
Діти вже виглядали маму з вікна. Вибігли їй допомогти. Першими були Сергійко та Дмитрик.
- Ого, яка важка сумка !- сказав Сергійко.
Мама, а що там рухається?! - запитав Дмитрик.
Жінка здивовано глянула на них. Посеред кухні поставила сумку на лавку. Розкрили і мама сплеснула в долоні.
- Ой, цуценя!.. А де ж воно взялося?..
Чорнявка прокинулася і злякано подивилося на дітей.
„Ой, а де ж це я? Де бабуся? Христинка? – запищала тихенько, бо зрозуміла, що вона не дома. Перед нею чужі люди… Зі страху її оченята стали великими і круглими, а з маленького ошийника стриміла сосиска?
-Ха-ха-ха! – сміялися діти. - Мама, ти нам купила цуценя ?!
- Ні! Та як воно до мене потрапило? – дивувалася. – А яке гарненьке!...
Чорнявка заскавчала і почала дряпатися Сергійкові на руки. Він взяв її і пустив на підлогу. Чорнявка відмітила свій прихід і захитала маленьким обрізаним хвостиком. Щоб на неї не сварили, почала лащитись до дітей.
-Ой, та це ще й дівчинка !..- зраділа мама.
- Доберманша, - додав тато.- Ти що, купила її?
- Я не купувала ... А як потрапила до мене в сумку,- не знаю ?”– промовила усміхаючись і сіла на диван.
Чорнявка радісно крутилася і бігала і з усіма знайомилась. Її великі, як вареники вуха, літали, наче маленькі пропелери. Була дуже весела і смішна ... Діти раділи, а мама роздумувала вголос:
- Як вона до мене потрапила?... У транспорті не могли її підкинути. Я б помітила.
- Де ти ще була? - запитав тато.
-У бабусі…Її онука, не хотячи, забризкала мене водою з калюжі. Вона бігла стрімголов по калюжах, піднявши вверх спідничку. Бризги летіли в різні сторони. Я теж так робила в дитинстві...
- І що далі? – перебив її тато.
- Я сушила в них одяг, перечікувала дощ. Пила з бабусею каву і гадала на кавовій гущі... Помітила в кухні дуже гарний кошик з верболозу. Люблю плетіння з верби. Та ніяк не могла подумати, що у ньому щось є. А там, мабуть, спали цуценята. Бабуся гадала мені на кавовій гущі. Сказала, що я буду мати нового друга,ще й з великими вухами... Ми сміялися ... І хто б міг подумати, що цей друг буде маленькою доберманшою і потрапить до мене в сумку?! – усміхалася мама .
- Що будемо з нею робити? - запитав серйозно тато, було видно, що він, не радіє цьому сюрпризику...
- Давай залишимо в себе! А з бабусею я завтра розрахуюсь...- поспішила відповісти мама. - Я так хочу мати собаку!.. - сказала захоплено.
- Але це ж доберман! Ми не планували заводити добермана. Це велика собака, а ще більше - відповідальність! Її ж треба виховувати, вигулювати, водити на навчання, тренувати... Хто буде цим займатися? – тато суворо глянув на маму і на хлопців. – Ні, я проти…
Мама обурилася і пішла на кухню. Тато за нею.
- А хто її буде доглядати? Гуляти з нею? – він не на жарт розхвилювався.
- Я ! Я! Я! – закричали діти.
- І я ,- додала мама. – Я буду доглядати, годувати і гуляти... хочу мати добермана...- промовила тихо і взяла Чорнявку на руки.
- Давай залишимо її,- попросив Сергійко. Дивись, яка вона мила й кумедна, всіх облизує, кожному радіє. Залиши її, тато... Я маю книжку про собак і буду по ній дресирувати. Дмитрик допоможе.
- Вона така класна, татко. Залишимо...- сказала маленька Наталочка. – Це буде мій подарунок на день народження!...
- Ну-у добре, - погодився. - Завтра підемо до бабусі її купувати...
Чорнявка, чорна, як без місяця ніч, потягнулася до Наталочки, лизнула її в ніс, наче подякувала. Всім стало зрозуміло, що вона зраділа прекрасній новині. Відчула, що вже має дім і вірних друзів, з якими буде жити.
АЛЬТА, АЛЬТУСЯ, ТУСЯ
Чорнявці постелили м”який кожушок у картонній коробці і поклали спати. Великий простір і тиша налякали малу. Все було не так, як біля мами. Не була затишно, як у кошику з верболозу. Нема поруч сестрички, бабусі й Хрестинки. А молочко не пахло травами, як у Лиски. Стало сумно, самотньо і страшно. Чорнявка тихенько заскиглила, а згодом почала голосно скавчати, розбудила маму. Вона взяла її на руки і пішла з нею на кухню. Мисочка з теплою манною кашкою заспокоїла цуценя і воно, наївшись, почало бавитись.
- Давай спати, - сказала мама. Постелила на тапчані, примостила біля себе Чорнявку і вони заснули. Обом снилися кольорові сни.
Мама вісні була маленькою дівчинкою. Бігала по калюжах, а за нею Чорнявка. Вони качалися по зеленій м»якій траві, де стояв невеличкий будиночок, і садок. Поруч деревяна собача будка. З неї дивився на них, а потім біг їм назустріч чорний вівчар - Барі. Біг, біг і не міг добігти.
«Барі, іди до нас!» - кликала мама свого улюбленого друга дитинства і простягала до нього руки, але той не наблизився...
Все, що снилося Чорнявці, снилося й мамі. Вони спали в кабінеті, на дивані й не чули як співав будильник… Над ними стояв обурений тато.
- Так, та – а- к, - розтягував слова, - вмостилися в кабінеті, ще й на дивані. Будильник розривається, а вони не чують… У них сонний дует утворився.
- Та вона ж плакала…- пояснила мама.
- З перших днів привчаєш її спати не там, де треба… Вона повинна знати своє місце: не на дивані, а в коробці, - сказав похмуро. – Ти з неї зробиш не сторожову собаку, а домашню кішку… Що буде далі, я вже можу собі уявити… Сьогодні ж віднеси її назад, до бабусі…
- Якби я її не заспокоїла, то вона розбудила б дітей… А так все вийшло тихо…- виправдовувалась мама. - Я її нагодувала і ми заснули… Вона ж ще маленька…- шукала пояснень і лагідно дивилася на тата. Його серце почало танути. Він невдоволено махнув рукою :
- Ти ведеш себе, як маленька дівчинка, якій відбирають вимріяну іграшку…Собака не іграшка!...
- Буду тобі дуже вдячна, коли ти залишиш її вдома. Я все життя мріяла про добермана та не виходило, а тут такий дивний випадок. Ні за що не віддам цуценя… - схопила Чорнявку і побігла з нею на кухню.
- Цуценя залишиться в нас?! – запитала стривожено Наталочка. Вона чула розмову і прибігла, боса, в кабінет. – Ти її не віднесеш?
- Ні, не віднесу. Але собаку не можна брати до ліжечка. Зрозуміла?…
- Ага… Побіжу до хлопців і скажу, що тато залишає цуценятко...- радісно скрикнула й залопотіла босими ніжками. За нею помчала Чорнявка, бо круглі п»яточки нагадали їй Христинку.
* *
Зранку, по дорозі на роботу, мама зайшла до баби Ярини і розповіла їй про Чорнявку . Жінки щиро сміялися і було видно, що вони подружилися. Раділа з новини Христинка. Вона дуже переживала за цуценя, яке так і не знайшла.
По дорозі на роботу мама думала: над тим, як назве свою улюбленицю. Вона вже полюбила її, бо Чорнявка вміла відкрито і щиро радіти, хоча принесла з собою нові приємні турботи.
З веселим гавкотом зустрічала всіх, хто приходив до дому. Радісно вибігла назустріч, весело крутилася колом, наче хотіла зловити свій куций хвостик. Таке привітання не можна було замінити ні сидінням біля телевізора, ні коштовною аудіотехнікою. З кожною хвилиною цуценятко випромінювало любов, радість і позитив. При зустрічі з нею - забували про поганий настрій, про дощову погоду і гіркі дрібниці життя, раділи своєму чотирилапому другові, вигадували їй найцікавіші клички. Кожен кликав її по – своєму і вона відгукувалася .
- Цуценя треба назвати, - сказав тато і почав настирливо шукати якусь чудернацьку кличку .
- А я б назвала її Топа, - казала Наталочка, бо коли я ходжу у своїх пухнастих капцях, вона топає за мною, вигинає спину, наче на когось полює.
- То у неї проявляється пошуковий інстинкт, - пояснив старший брат Сергійко. – Добермани мають надзвичайний нюх, чують запах, навіть через шпаринку…
- А я знаю чому вона топає за капцями Наталки, - додав Дмитрик. – Наша Тата любить ховати у своїх капцях шоколадки . Вона вже винюхала її схованку і тепер тихенько на неї полює…
- А при чім тут мої капці, схованка? - обурилася Наталочка. - Та, від вас нічого не можна заховати…
- А ти не ховай, щоб капці не пахли, - дорікнув їй Дмитрик.
- То не я ховаю, а мій солом’яний Чудик, якого я купила з мамою на святі міста. Це він таке виробляє…- нахмурилась, бо враз зрозуміла, - Дитрик вже розсекретив її схованку.
Чорнявка сиділа в кімнаті і спокійно слухала розмову, робила вигляд, що це її не стосується.
Сергійко пішов у кабінет грати гами. Чорнявка почула музику і нашорошила вушка, підняла мордочку й уважно прислухалася. Звуки чарівної мелодії швидкими нотками побігли по чорній спинці, лізли у вушка, дзвеніли під носом. Вона підскочила, ніби щось згадала, підбігла і сіла навпроти Сергія підняла мордочку догори і заспівала, закривши очі. Коли мелодія затихла, здивувалася, стріпнула вухами, почала дряпати його лапками і голосно гавкала.
- Гав – гав -…вимагало цуценя і альтова скрипка знову заспівала.
- У- у- о- о - о!.” – завела Чорнявка свою співанку. Сергій продовжував. Цуценя співало закривши очі, поринало в музику, похитуючи головою. Було дивно і смішно бачити її виконання. Та коли скрипка затихла, Чорнявка підскочила і лизнула її.
Сергій вбіг у вітальню і крикнув:
- Слухайте всі! Наше цуценя – артистка! Вона співає!... Співає під мою альтову скрипку!...
Він знову заграв і Чорнявка повторила свій концерт.
– Я вже знаю як вона буде називатися, - сказав тато. Ми назвемо її Альта...
- Альта! Альтуся! – затеревенили діти.
- Туся,- додала мама.
Діти раділи і по декілька разів говорили їй:
- Альта, Альтуся, Туся...Вона підбігала до кожного, крутилася і весело тявкала. А коли знову почула звуки скрипки, – сіла на куций хвостик і починала свій сольний концерт, блукала вухами по нотах, закривала очі й співала по-своєму. Кличка «Альта» їй дуже сподобалося, вона зрозуміла, що від сьогодні так будуть її кликати і почала дуже швидко відгукуватися.
Туся була закохана в скрипку, обнюхувала футляр, сідала біля нього і з нетерпінням чекала, коли Сергій почне грати. Такі уроки Сергія на скрипці, поруч з Тусею, не могли тривати довго, бо вона кожен день рвалася до співу, викликала на себе увагу, щоб показати всім, що вона сольна співачка і вже готова виступати. Та її голосний спів - завивання дуже дратував тата. Він сварив маму, що Туся зриває уроки на скрипці і Сергійко, через неї, не здасть свій академічний концерт в музичній школі.
Мама вирішила, що Дмитрик буде гуляти з Тусею доти, поки Сергійко не закінчить заняття. Талант маленької улюблениці будуть розвивати у вільний час, коли всі збиралися на вихідні. Тато грав на сопілці, мама на фортепіано, Дмитрик на кларнеті, Сергійко на альті,а Наталочка вибивала такт на маленькому бубні з дзвіночками. Оркестр був прекрасний, та коли в нього входила із своїм сольним концертом Туся, всі починали сміятися. В неї вселявся малий бешкетник і вона починала ще й танцювати, стрибати вверх, крутила колом. Коли зрозуміла, що нею захоплюються, ставала дикою ланню. Починала ганяти з вітальні в коридор, на кухню, і по кімнатах. Виробляла такі дивовижні викрутаси, що її хапали, одягали поводок і йшли в ліс, або на стадіон. Там вона бігала, дуріла і виробляла те, що їй спадало на думку.
Маленькою Туся бешкетувала. Чого ви дивуєтесь? Маленькі цуценята, як діти, вони бігають пізнають світ і бешкетують. Туся могла забавляти себе будь-чим, наприклад татовими носками, які він залишав ввечері під диваном. Мабуть, любила порядок, тому нагадувала татові про нього. Коли знаходила й носки під диваном, зразу ж ховала їх у свій маленький будиночок, куплений мамою в магазині. Там вона починала приводити їх у порядок. Носки кричали і пручалися, бо вона їх гризла і рвала на куски. Після такої ретельної роботи, носки залишалися без носа, або без п»ятки. Та вони швидко набридали Тусі і вона викидала їх зі свого будиночка. Полювала на м»які домашні тапки. Вони були для Тусі цікавою забавою.
- О, які ви чудернацькі! – розмовляла з ними, лежачи на животі під татовим ліжком. – міцненькі, твердуваті і без п»ятки. Не те, що м»які іграшки Наталочки. Ще добре на зуб не візьмеш, а вони вже по швам рвуться і пішло й поїхало… То з них поролон вилазить, то якесь незрозуміле наповнення. А от тапки – інша справа. Тата нема, то я з вами пограюся…
- Давай! Доганяй! - кричали їй татові тапки, бо теж хочеться погуляти, поки нами ніхто не керує. Коли тато дома, то ми або за столом, або під диваном стирчимо і годинами в телевізор дивимося. А як по вітальні починає бігати храп і вже ніхто не чує, що говорять в телевізорі, - вибухає дитячий сміх і галас, тоді ми швидко змиваємося в кабінет і там, під ліжком, сидимо до ранку.
- Ви що так і мовчите до ранку. А гуляти ходите?
- Ні, ми ніколи не гуляємо, лише по-доброму заздримо тобі, черевикам, туфлям а так всю ніч сидимо тихо, шепочемося, - каже правий тапок.
- Ми самі рухатись можемо тільки тоді, коли всі сплять, бо нічна тиша так давить на нас страховиськами, що нам аж дух замикає. Ми з нетерпінням чекаємо, коли ти починеш бігати. Та ти спиш і ми теж засинаємо...
- А ти така весела і очі в тебе, як два величезні ґудзики! Ти протрясло красива, коли нас не шматують твої гострі зуби , - сказали вони в один голос.
- Я забороню своїм зубам вас гризти, бо від сьогодні ми – друзі. Давайте, розганяйтеся, - вдарила лапами об підлогу Туся.
- Ти перша…- крикнули вони і гра почалася..
- Туся, де ти заділа мої тапки? - кричить до неї тато, повернувшись ввечері до дому.
А Тусі хоч би й що, вона заховалася у свою хатку і сидить тихенько,чи вдає, що спить?.. Ні, не спить, бо одне, гарно обрізане вухо стирчить вверх, прислухається: «Чи ще довго буде питати мене тато за тапок? Хіба я знаю куди він заскочив? Може на двір гуляти пішов? Звідки я знаю… А хто заступиться сьогодні за мене? Сергійко? Дмитрик? Наталочка? Ні. Вони мовчки шукають татові тапки. І куди вони поділися? Сама не можу зрозуміти, - дивується Туся. Ганяли за мною, перекидалися, шпурляли один одного по всьому коридору і тут раз, тай заховалися… Тепер мені за них прочуханки доброї дадуть…»
- Не лякайте Тусю, вона ж ще маленька, - чути ніжний голос мами.
«О, хто мене любить! Зараз кашкою смачненькою нагодує і все минеться»,- радіє Туся і висовує зі схованки, спершу, довгий чорний з булькою ніс, а потім хитру голівку. Обережно нюхає повітря. Робить розвідку: пахне її кашка, чи ні? А вушко прислухається: кличе її мама, чи ще у неї не все готово?
- Людоньки, дивіться, всі мої м»які іграшки в Тусиній коробці! - чути голос Наталочки і гучний плескіт її долоньок. - Як вона мені їх порвала! - не плаче, а реве.
« О, завелася…- бовкнула Туся - Я теж хотіла бавитись іграшками …»
- Ната, не плач, сама винна. – захищав Тусю Сергійко. - Треба було іграшки в коробку покласти і поставити високо, щоб вона не дістала. А ти бавишся на килимку і всі іграшки на підлозі залишаєш… Туся подумала, що вони їй теж належать, - додав старший брат.
- Дивно, але мамині туфлі й Сергієві кросівки Туся не чіпає -є - є,- протягнув Дмитрик. - Мої погризла...
« Тобі ж нові купили… То ти радій, не показуй на мене… Маму я дуже люблю, тому й не роблю їй прикрощів… А Сергійко – мій ідеал!…. Він мене тренує, вчить і за кожну мою провину, провиночку, шкоду і шкодливочку – не лускає ремінцем, як тато, а вичитує «нотації», «моралі»… Я їх страшенно не терплю та як вони на мене класно діють. Більше не повторюю шкоди, все пам»ятаю … Сергійко добре знає, що на мене це впливає. Він такі слова підбирає, що я їх на зуб вивчила і зразу ж соромно стає, до глибини душі. Тоді я і на живіт лягаю, і на спину падаю, і повзаю лапами перед ним, тільки для того, щоб він їх припинив, бо я вже нічого не хочу чути!… Ніколи не буду…
Ну, можливо, на деякий час, а там хто знає…»
Авторитет Сергійка стримував Тусю робити йому шкоду. Обминала його речі. Проте, Дмитрик дуже радів, що вона погризла кросівки, які доношував від старшого брата, йому купили нові. Він вперше їх сам вибрав. Згодом на зміну кросівкам був пошкоджений і розкиданий по кімнаті його одяг : шарф, шкарпетки, светрик і джинси. Всі дома дивувалися: як Туся спромоглася розірвати їх навпіл за один день?
« Це не я, це не я, - тремтіла Туся у своїй схованці. - От як би я могла вам розповісти як Дмитрик, прийшов раненько зі школи і почав кромсати свої речі в мене на очах. Ще й викрикував: «Я – Тарзан! Я вас тут усіх подолаю, положу на лопатки! Я – воїн тьми!...» Ой, я так злякалася, коли побачила, що виробляє Дмитрик! В мене аж вушка стирчати почали. Він кинувся до мене і давай дражнити, викликати в мене злість. Я спочатку заховалася в кутик шафи –купе, щоб подалі від роздратування, а він мене палкою штрикнув… Я вирішила його налякати, вистрибнула з шафи, вишкірила свої страшні зуби, схопила палку і почала гарчати з ненавистю. Йому так страшно стало, що кинув її й утік у свою кімнату. Бабуся вбігла в помешкання, бо чула цей крик, йшла з магазину. Відкрила двері в кімнату Дмитрика і такого запотиличника дала, що той аж заревів від болю, мене бабуся пожаліла. Знайшла в куті шафи, де я заховалася… Заспокоїла, нагодувала і втамувала злість, що як буран вирувала в мені. Правильно зробила. Навіщо в мене палку тицяти. Я не люблю такого. Ні, я б не кинулася на Дмитрика, я б не кусала його, але палка довела мене до такої злості , що ледь не кинулася на нього …»
Туся все простила Дмитрику і старалася забути його дурну витівку. Вона, як завжди бігла на зустріч, коли він приходив зі школи, раділа йому, але не грала з ним. Ховалася в шафу-купе, коли він починав буянити дома і нищив свої речі. Мама почала спостерігати за хитрим Дмитриком, який радів з кожного бешкету, звалюючи свою провину на Тусю. Та одного разу він таки попався, бо мама скоріше, ніж він думав, прийшла з роботи до дому. Дмитрик якраз рвав свою курточку, коли двері тихо відкрилися. Мама стояла перед сином і все бачила. А тато сказав, що через його витівки він віддасть собаку своєму братові на дачу, мама зашиє одяг і Дмитрик буде у ньому ходити. З цього часу хлопчик клав свої речі у свою шафку й міцно закривав двері.
- Татко, дивись, наш Дмитрик став дуже охайним: складає свої речі в шафку, а кросівки на поличку...
- Це його наша Туся навчила, - радів тато.
