Коли відомому письменнику Аркадію Івановичу Шелесту запропонували на халяву злітати в турне по країнах північної Африки, він недовго вагався і погодився майже одразу. Не зважаючи на страх перельотів та ймовірні незручності у вигляді спеки, незвичних місцевих алкогольних напоїв та необхідність час від часу щось базікати про сучасну українську культуру.
Справді, чому б з користю не використати потепління стосунків між, як виявилося, братніми: Україною та державами півночі африканського континенту. І засмагнути-покупатися можна, і яких не яких вражень піднабратися про тамтешні краї. Взагалі, дивно, як усе доречно склалося. Ніби навмисне. Ще й літо надворі – організм аж проситься на море, і роман черговий нарешті дописався, а наступний ще не розпочав писатися, і компанія непогана. А щодо страху польотів, то Аркадій Іванович користувався нехитрим народним способом його подолання. Кілька сотень грам коньяку, якщо не проганяли той страх зовсім, то дозволяли швидко заснути в літаку та не перейматися дурними думками про ймовірну катастрофу. Головне не переборщити, вірніше не переконьячити, бо буде шкандаль, коли знімуть з рейсу.
Після короткого вступу, можна було би детально описати процедуру реєстрації головного героя, проходження ним митниці та посадки в літак. Також, можна було би докладно та критично пройтися по особовому складу делегації. Однак, жодного сенсу у тій деталізації немає, подальші події ніяк від неї не залежать. Ото ж, пройшовши всі передпольотні випробування, Аркадій Іванович врешті потрапив у салон авіалайнера, знайшов вказане у посадковому талоні місце, закинув портфель у спеціальну нішу під стелею салону, всівся у своє крісло та защепив ремінь безпеки. Його сусідами виявилося немолоде подружжя, яке мабуть летіло відпочивати до Тунісу. Інші члени делегації, пройшовши реєстрацію швидше сиділи в салоні десь позаду. Зробивши надзусилля, Аркадій Іванович спробував прослухати пояснення стюардеси щодо рятувальних засобів та запасних виходів, але коли вона почала дублювати інструкції англійською не витримав і заснув. Тим часом, літак виїхав на злітну смугу, розігнався та відірвався від землі.
Спочатку нашому героєві снилася якась звична маячня, яка сниться не тільки маститим письменникам-лауреатам, а й простим смертним людям, маючи властивість забуватися після пробудження. Але раптом, ніби хтось перемкну канал у голові літератора канал, і наш герой опинився у просторому світлому приміщенні з білими-білими стінами. Придивившись, він навіть завагався: це такий колір стін, чи хтось примудрився обкласти їх, стелю та навіть підлогу яскравими лампами. На якій відстані ці стіни чи лампи? «Це сон, чи якась фігня?» - спитав сам себе наш герой і зробив спробу прокинутися. Однак, сон, якщо це був сон, не відпускав.
- Вітаємо вас, пане Шелест, - почув він звернення, і аж тепер побачив трохи поодаль щось схоже на довгий стіл. Теж білий-білий, настільки, що важко було розгледіти де його початок, де кінець, та оцінити дизайн. Взагалі, здогадатися, що це стіл можна було тільки побачивши ряд людей у білому, які сиділи за ним. Один з «білих» якраз і звертався до нашого героя. «Десь я таку фігню вже бачив! - відзначив письменник. – В якомусь фільмі. Тільки як згадати в якому, коли в потрібний момент назва вилітає з голови».
- Доброго дня! – автоматично, відповів Аркадій Іванович.
- Проходьте ближче до нас, - запропонував «білий». - Від імені комісії по передреінкарнаційному тестуванню особистостей запрошую вас взяти участь власне у тестуванні.
- А для чого мені це тестування? Яка ще реінкарнація? Я лечу до Африки пити халявний коньяк, вірніше – читати лекції про сучасну українську культуру. Хто ви такі, щоб мене тестувати? Я ж авторитетний. Мене всі знають. Я ж лауреат в кінці кінців. Я вимагаю пояснень! – почав обурюватися наш письменник.
- Звісно, ви можете відмовитися від тестування, але тоді ви втрачаєте шанс на подорож у часі та вічне життя серед інших достойних особистостей. Ми закінчуємо перегляд двадцять першого століття. Уже чотири століття ми обнишпорили у пошуках людей, вартих безсмертя.
- Віруючих? Тих хто заповідей дотримувався?
- Не обов’язково. Не всі люди, що вважали себе віруючими, успішно пройшли тестування. Тобто, дотримання так званих десяти заповідей не є достатнім для вічного життя. – пояснив екзаменатор, який знаходився поряд з «речником»
- Але ж це несправедливо по відношенню до віруючих. Треба було укласти для них двадцять чи, може, якщо треба, тридцять заповідей. Але щоб якщо їх не порушуєш, то в майбутній рай потрапляєш автоматично.
- Ти ще продовжуєш вважати, що він пройде тестування? – звернувся до речника «білих» його сусід.
- Буду відвертим, - сам факт вашого допуску до тестування це відзнака ваших людських якостей, оцінка вашого життя та творчості. Крім того, взявши участь у тестуванні ви нічим не ризикуєте, оскільки у вашому часі вам залишилося жити лічені хвилини. Саме тому ми вибрали цей момент для проведення тестування. У разі невдачі – нам навіть не доведеться корегувати вам пам'ять.
- Авіакатастрофа! – приречено видихнув письменник. – Несправність літака?
- Бомба у багажному відділенні, теракт - хоча яке це має значення? – відповів «білий».
- Що ж, давайте ваші тести, - здався Аркадій Іванович.
- Присідайте та розпочинайте, - «білий» вказав на, зайве уточнювати, білий столик та біле крісло, який чи то з’явився чи то вже й раніше був навпроти довгого стола з «білими». «Комісія, - подумав наш герой, - як на іспиті». І знову спробував прокинутися. Після того, як це знову не вдалося, він нетвердою ходою попрямував до запропонованого столика. На ньому лежали аркуші з питаннями, які потребували відповідей, та ручка.
Перше питання: «Як ви вважаєте - ви варті подорожі в майбутнє та безсмертя?». Варіанти відповідей: «Так, ні, не знаю».
Аркадій Іванович не вагаючись підкреслив «Так». А потім задумався: «А раптом це пастка, і правильна відповідь інша, більш скромна. Та як виправити? І на яку? Скажімо, якщо я сам вважаю, що не вартий безсмертя, то для чого це все тестування? А якщо відповісти «Не знаю», то навіщо в майбутньому такі бовдури, які на елементарні питання не знають відповідей».
Аркадій Іванович продовжив відповідати на питання тесту. В принципі, нічого незвичного в них не було. Питання на логіку, питання на знання. Такими речами інтернет навіть у наші дні кишить.
«Опишіть Ваш найдостойніший вчинок»
Аркадій Петрович тяжко задумався. Який такий вчинок вибрати? Якщо, звісно, є з чого вибирати. Ну, не писати ж про подаровані жінкам квіти. Чи про порятунок від смерті сусіди шляхом зичення йому п’яти гривень на «ліки». Зовсім тупо – писати про свої літературні здобутки. Варто написати, нехай це і буде банально та пафосно, що нормальному мужчині не гоже самому вибирати свій найдостойніший вчинок.
«Опишіть Ваш найганебніший вчинок».
Гм, і що писати, - який найганебніший? Тут уже філософське формулювання по аналогії з попередньою відповіддю не пасує. Може з останнього, коли «за відкат» став лауреатом престижної премії? А що тут поганого? Хіба я не вартий? Ну й що, що за «відкат».А інакше за той же відкат став би хтось інший лауреатом. Не я ж пропонував. А мені запропонували. Значить уже ж визнали мене. Хоча зовсім уже обнагліли корупціонери. П’ятдесят відсотків віддати. Це коли у всій державі тридцять. З іншого боку, пішов би на принцип та відмовився? Хто б від того виграв. А завдяки лауреатству ще більші наклади будуть, щі більше читачів матимуть шанс стати справжніми людьми. Воїнами світла. Не дарма ж Шелеста прозвали українським Коельо. Халепа, адже ж от воно довкола – світло, і ось вони – його воїни, його екзаменатори. Ну та чорт з ними. Потрібно написати щось про най ганебніший вчинок. Епізод з лауреатством відкидаємо. А може і не варто, нічого відповідати? Адже ж я теж повинен стати отаким білим-світлим воїном. І як тоді, мої ганебні вчинки до цього іміджу пасуватимуть?
Ні. Потрібно писати. Кожен може помилитися. Але не кожен може визнати свою помилку та покаятися. Але що ж вибрати. Може написати, про вступ до партії влади та агітацію за неї на виборах. Багато хто з старих знайомих йому руки не подає після того. Але ж хіба був вибір? Від таких пропозицій не відмовляються. А бачив би я того лауреатства, якби не був у владній партії? Бачив би ті наклади та гонорари. Не варто навіть про таку дрібницю згадувати. Згадати, як залишив наречену у рідному Хмельницькому ради своєї першої дружини, яка крім житла у Києві не мала жодної позитивної риси. Ну й що тут аж такого ганебного? Не любив він свою киянку, а сусідську Оксанку, можливо, ще й досі кохає. Не зважаючи на те, що вона вже зовсім не схожа… Та що з того. Час назад не повернути. Навіть якщо б зараз попросити оцих «світлих» повернути його на двадцять років назад аби все виправити. Чи скористався б він тим шансом? Мабуть ні. Тому не слід вважати це най ганебнішим вчинком. А може написати про крадіжку сюжету першого роману у свого товариша. Царство йому небесне. Хоча цікаво, можливо він уже серед них, отих світлих. Свята ж душа була. Але наркотики швидко звели його в могилу. Однак сюжет фантастичного роману, перебуваючи під кайфом усе ж розповів. Казав, що почав писати. Та хіба б він написав той роман самостійно? Ні, мабуть. А так сюжет не пропав. Чи про першу любов шкільну написати. З якою усе було вперше. Як зрікся її та вмовив аборт зробити. Ну, слід бути справедливим, й без участі батьків не обійшлося. Але що тут такого ганебного? Дурні були, нерозумні. Та й часи такі були, що нізвідкіль було того розуму дітям набратися. Ну от стали б батьками в 17 років? Хто б від цього виграв? Усе життя і її і його, як то кажуть, поламане. А так – усе нормально. І в нього і в неї. Аборт нормально зробили. Після того вийшла заміж і двійко дітей народила. Щоправда, некрасиво розійшлися. Звісно, виправдання можна знайти у будь-якому випадку. Але ж, виходить не було у моєму житті ганебних вчинків? Весь я білий-пухнастий? Світлий, як оці зарозумілі телепні? Ні. Скотина я. Яке вічне життя, що я там серед нормальних людей робитиму. Що ж доведеться згадати все. Може такий парадоксальний хід і буде успішним. Куди поспішати? Якщо в результаті я не пройду тестування, то зараз, виходить, проживаю останні хвилини свого життя. Та може не думати про найгірше. Може я складу успішно іспит? Якщо вибрали, допустили до тестів, значить шанс є! Ото ж, коротко про всі геройства.
Ну все, я закінчив, – врешті вимовив Аркадій Іванович, встав з-за столика та поклав аркуші з відповідями на стіл перед «речником» світлих.
Кілька хвилин, які здалися Аркадію Петровичу цілою вічністю, екзаменатори аналізували відповіді на питання тесту. Кожному дісталося по декілька аркушів. «Дев’ять мудаків, - підрахував наш герой. – А чому дев’ять. Не десять і не дванадцять. Хоча яка різниця». Нарешті, всі аркуші було передано «речнику». Той, проглянувши їх, звернувся до екзаменованого:
- На жаль, ви не пройшли тестування. Вас буде повернуто у вашу реальність. Можемо повернути до моменту засинання, можемо в момент вибуху за вибором.
- Ну то я ще посплю, – приречено зітхнув Аркадій Петрович. Бажання протестувати кудись зникло, мабуть не випадково. Адже, здаючи аркуші, він уже уявляв: як проситиме зглянутися, обіцятиме виправитися, розпочати нове життя. Вимагатиме пояснити – де помилки.
- Прийміть наші співчуття. В деякій мірі це і наша поразка. –підбадьорив його один з екзаменаторів.
- Гіпотеза про те, що кількість вартих реінкарнації прямує до нуля по мірі розвитку цивілізації підтверджується. – підсумував сусід «речника».
Раптом біла зала з усім своїм наповненням зникла і стало темно. Наш герой залишився наодинці в своєму останньому сні.
"От і кінець останній екскурсії. Все ж є життя після смерті! – підсумував Аркадій Іванович. – Але не для всіх! Що ж я так обісрався. Адже був шанс. Де я не так відповів? Чи коли я не так щось вчинив? Коли вперше не так?" – в голові в зворотному хронологічному порядку з'являлися картини епізодів життя. Стюардеса. Вибори. Вручення премії. Народження сина. Одруження. Перша публікація. Оксанка. Інститут. Школа. Злощасна десятикласниця, ім’я якої вже забув. Звідкілясь майнула думка: "Спогади. Це відмирають клітини мозку, я десь читав таку гіпотезу. Помираю."
