Раз в тиждень, а то й у місяць ми з подругою любимо погостювати одне в одного. Того разу мені довелось проводити її додому. Ми йшли через старий обшарпаний міст, я розповідала усякі небилиці, як то часом умію. Довкола дихало осінню і ще теплим сонечком, що зазирало з під опущених хмар-повік. Я час від часу переморгувалась з небом поглядом, примружуючи очі від яскравого сяйва теплої розмови. Душі було так добре…
З долин гнали череду корів, поштурхуючи худобі боки палицями, ті мляво перебирали ратицями, начебто хотіли ще трохи поніжитися під вересневим сонцем. Ми так і застигли на мосту зазираючи то у даль степів, то у бистру воду, що сріблилась під ногами, то на пастухів, що вже ген обминули нас і прямували до села. Говорили щось про особисте, про те що бентежило душу, як то дівчата, трохи перемовились про кавалерів, трохи про життя, а вже потому замислились, вбираючи у серце небесні барви, ще зелені левади, і прохолоду річки, що поривалась втекти куди далі і далі. Десь ген на долинах я й не одразу помітила сіру постать. Аж ось вона завиднілась з близька, суха, згорблена, зболена, посіріла постать дідуся і в усій тій поставі читалось щось жалібне. Нещаснішої людини годі було знайти. Хіба можна таким бродити по цій зеленій теплій леваді? Здавалось, чого б то хнюпитися в такий погожий день, коли небо ще гріє душу, а всі проблеми випалює з голови сонячний промінь? Але сіра постать бродила левадою, мов причина. Здавалось, несла на плечах схований від людського ока величезний тягар, величезну втрату. О так, старий щось шукав! То вдивлявся в далечінь, туди де ген-ген тонкою стрічкою стелилось безмежя, наче намагався розгледіти там вчорашнього дня, то знову потуплював погляд під ноги. Повертався з глибокою журбою додому, так і не знайшовши втраченого. Що він шукав у тому полі? Втраченого життя? Ні, хто про таке роздумує, і чи може бути життя втраченим? Його втрата мала б бути якоюсь неймовірно більшою.
- Шкода старого. - Мовила колежанка. Бач, і її зачепило оте незрозуміле бродіння. – Як довго шукає... – чи то подивувалась, чи то поспівчувала, здавалось вона знала відповідь. Важко зітхнула та залишила мене без пояснень, як голодного без хліба. – Ходімо вже.
- А що він шукає? – не втерпіла я, озираючись на старого.
- Корову.
- Яку?
- Та свою. Молодим корова не потрібна. Коло неї наробитись треба. А хто з них до роботи? Скільки сіна на зиму запасти лиш треба. Вони і пасти не хочуть, не те що косити, а тут ще доїти, мити, гної викидати. Таки біля корови треба наробитися. А старий вже не годен сам то всьо тягнути. Взяли і продали.
- Як продали?
Старий звісно б не продав. Тільки натякни невістка, що може б досить їм корову тримати, то одразу на цілу вулицю кричав: «нероби, лежебоки, а мене продати не хочете? Та б продали, як би хто гроші давав!»
- Погнали пасти і не привели. Сказали, що пропала. Втекла.
Погода враз зіпсувалася, як і мій настрій, хмара що так і норовила вкрасти з очей сонечко, нарешті заслонила пів неба, вітер одразу став пронизливим, холодним.
- І як довго він ото шукає?
- Та весь минулий тиждень в дощ шукав, то аж нині сонечко порадувало, ніби пошкодувало бідолаху.
- А дітям його не жаль? Невже нітрохи не жаль? Піду скажу йому, хай не шукає. - я раптом набрала такої рішучості, що подрузі довелось хапати мене за руку.
- Облиш, воно тобі треба? Хто зна, як краще. Ну дійсно, діти ті ще .. - Вона промовчала, аби не сказати борони боже поганого слова, а через хвилю вже спокійніше додала - важко йому було з коровою, літа вже не ті. Розкажеш, то ще й на рідних образиться, і яка втрата стане більшою? - Її сірі очі були наповнені світлом і мудрістю.
«Усе вжитті відносно». Подумала я і провела журливо темну постать постарілого за тиждень змученого чоловіка. Він йшов додому, де на нього чекали діти, внуки, навіщо йому та корова?
