Думаєте, ще один пише на конкурс, бо хоче того нет-бука,? Нє, мені то не тре, хіба ним виореш поле, чи змолотиш? А для свого хлопця, я і так куплю. В нас, за бабою Параскою, приймають бараболю по тридцять копійок за кіло, гарні такі, приємні мужики. Платять зразу, ну, може, на кілька днів затримають. Навіть бензину палити не треба, щоб в місто відвезти. От здам п’ятнадцять тон і куплю китайський… Не дурні ж ті хлопці, китайці, скажу я вам, скільки то всякого навиробляли, що і собі, і нам хватає, га? А їх же, як каже мій приятель, Микола Петрович, вже більше мільярду - уявляєте.
Та я не про те, а про нашу мрію. Якось сидимо ми з Миколою Петровичем і мріємо, роздумуємо про наш «Фатерлянд», ну ви, теж мужики грамотні й знаєте про шо я… Як раз дружини моєї не має, в місто поїхала на базар. Вона ж бо терпіти не може тих наших розмов. Жінки, вони трохи інший мають склад розуму, їм давай раптовий результат, а щоб так помріяти, де там… Зразу за макогон і в плечі. Одна в моєї жінки, проте, мрія є - щоб син став президентом. Звичайно, я теж не ворог своїй дитині - хоч би й головою сільради. Але наш, теперішній, вже всю землю розікрав, що курці ногою ніде ступити. Я на свій город мушу їхати через сусіднє село, бо всі дороги парканами двометровими перекриті, що біля дач крутячів виросли. То всьо на нашій земельці, що голова прихопив. Можна було б і в райраду, та й там уже все розтягли. Так, що краще в президенти. Думаю, по всій країні ще не встигнуть до того часу розікрасти, десь у закапелках, щось та залишиться. Ще й дочку тоді міг би пристроїти, прем’єр міністром, хоч би. Отака вона в мене практична. Проте не втямки її жіночій практичності, що в президента теж діти, куми й свояки. Але, хай собі мріє.
А ми ж, з Миколою Петровичем любимо порозмислити про майбутнє держави, особливо під гарну закусь. Розумний він, скажу я вам чоловік, у двох університетах вчився. Правда, там його ідеї не сприйняли різні парто й державократи, тому й вигнали, не підтримали його наукових підходів, не сприйняли його переживання за долю країни і всього людства. Чоловік навіть свою квартиру продав у місті, щоб займатися наукою, й поселився в покинутій старій хаті, біля Євдохи. Жінка моя, все кричить, чого я вожуся з тим алкашем, але що вона розуміє в ідеї всесвітнього благоденства. Микола Петрович якось показав мені креслення двигуна. Уявляєте - на криничній воді! І що ви думаєте, мусить ховатися бідолаха, нікому не може показувати тих винаходів і розробок. Всі ті, нафтові магнати, газові королі, просто, готові роздерти його на шмаття, полюють, ганяються за ним, щоб звести зі світу. Знаєте, як тоді їм вірветься? Наприклад, я вже не поїду до Дуськи, на «Окко» заливати соляру, (а вона вже давно більше десятки тягне), лише булькну собі з любої калюжі в бак, і привіт… Нащо мені тоді переживати, про кризу, нафтопроводи й дешевий газ? Усікли, що то за чоловік! Показав те креслення мені по секрету, думаю ви теж не роздзвоните, бо в них руки, знаєте, які довгі.
Так от сидимо ми, закусуємо, роздумуємо про глобальну кризу, про китайський прорив і тут мені в голову стріляє думка: а що як з’єднати наші економіки, що б і в нас був прорив. Нє, не в плані населення, мільярд то навіть для нашої землі занадто, а щоб було всьо…
І вирішили ми, з Миколою Петровичем, треба розвити інфраструктуру, налагодити тісні зв’язки, зробити транспортний коридор. Так на тому коридорі й зупинилися. Микола Петрович втомлено задрімав, а я поїхав орати тещин пай до сусіднього села. Проте, скажу я вам, думка та не покидає мене, хочеться, щоб і в нас, на Вкраїні було не гірше чим в людей. І прийшло тоді мені на думку, а що як тунель прорити просто до Пекіну. Ми їм хліб, вони нам всьо…
Догорав я той шмат і бігом до Миколи Петровича, так мов і так.
Вислухав мене:
- Правильно мислиш, Ониську, я давно над тим питанням розмірковував, навіть зробив деякі розрахунки. Проте перевірити ще багато треба. Дістав якісь конспекти, а я тим часом до «Сотки», так магазин у нас називається, прихватив все, що треба для плідної розумової праці. Зразу ж вирішили, що повний тунель, з ескалаторами й метрополітеном, поки будувати зарано:
- по-перше, фінансово не підйомний проект,
- по-друге, що робитимемо із еміграцією, якщо той їхній мільярд до нас хлине?
Тому зупинилися на підземному пнемо-рукаві: ти вкидаєш туди пачку грошей, чи яєць, на бартер, а назад тобі готовий товар, без всяких там митниць і пдв. Микола Петрович інвесторів брав на себе. Одне в нас викликало жарку полеміку, звідки ж тягти той підземний «шовковий шлях». Петрович був за те, щоб розпочати копати у нього, на зарослому бур’янами городі, я ж наполягав – на своїх часникових грядках, біля льоху. І так ми за полемізували, що мало чубів не видерли один одному. Добре, що в Миколи Петровича лисина, бо й розумніший він - факт, тому й поступився мені. Стали ми копати, а воно ж посуха цьогоріч, земля - камінь. Я побіг, Грицька Євдошиного покликав. Довбемо, хоча й з перекурами, проте чуби мокрі. Микола Петрович креслення приніс сидить коло нас виправлення вносить, просто, на місцевості – голова. Грицька довелося знову до «Сотки» посилати, бо щось із розрахунками не сходилося. Сіли ми, гарно все обдумати, коли це, несе лиха дружину з міста. І тут почалася «жара»…
- Ах ви ж, гаспиди! Лобуряки, п’яниці! Всього города мені споганили, як свині нарили, весь часник перепоганили!
- Оленко, послухай, ми ж для країни стараємося. Щоб жилося всім краще. – Та хіба ж жінка слухає мудре слово.
- Я ось зараз вам постараюся! Я вам зараз пожию! – вона хутко побігла в сіни, вхопила свою улюблену річ й макогон загуляв по спинах, по чубах, не минув і лисини. Короче, закрила вона наш проект, раз і назавжди. Чергова українська мрія засипалася назад у яму й затопталася ногами.
Та може то й на краще, бо наш пневмо-тунель уже за місяць був не актуальний, наука ж бо не стоїть на місці. Китайці з’явилися в нас, як раз за чотири тижні потому. Подзенькали, поменькали на своїй мові й викупили в Бугрині, селі біля райцентру, розвалену овочесушилку. Тепер квасять наші помідори, солять огірки й пакують у свої китайські відерця. Певне, зарази, таки випередили нас і прорили першими той чортів тунель, а може вже й метро проклали. Вони то можуть, їх же мільярд із гаком, як казав Микола Петрович, і їхні жінки не зупиняють науковий прогрес.
Але ми теж не ликом шиті, не спинилися, хто зможе заборонити нам турбуватися про долю Вітчизни? Ніхто. Заборонити мріяти нам не зможе: ні дільничний інспектор Гриша, ні олігарх, ні президент, навіть рідна дружина Олена не заборонить, хай би й макогоном. Може, правда, чого гріха таїти, відтермінувати на деякий час ту мрію.
Отож ми якось зібралися знову, уже інкогніто, в курнику Миколи Петровича.
- Я думаю, нам треба все почати із розвитку нашого регіону. – Почав Петрович.
- Так, - похитав я головою, беручи квашеного помідора із того клятого китайського відерця, хоча ще не втямив до чого він хилить.
- А регіон наш де? Це ж тут, де ми з тобою сидимо, Ониську! Звідси ми й почнемо розбудовувати нашу країну. Найперше нам потрібна інформація. Хто володіє інформацією, той володіє світом. – Ви вловлюєте, як чеше – філософ. Що не слово то цитата.
- Щоб розвивати науковий прогрес і тримати руку на пульсі світосприйняття, нам потрібна потужна антена, тоді ми зможемо приймати всі сигнали, не тільки планетарного масштабу, а й позаземні. – Я трохи не вслідкував його думки, проте про антену втямив.
- Га, а де ж ми нашкребемо грошей на таку антену? Сільський голова, точно, не дасть, він хоч і продав усю землю, але скупендя вірна. Знову готувати звернення до олігархів? Це ж, як мести проти вітру. Вже сорок ваших листів листоноша назад вернула.
- Ні, ми збудуємо антену самі. Нам тільки потрібно тисяча пустих бляшанок із під пива.
- Скільки? – я почухав потилицю. – Боюсь, Петровичу, нам стільки не подужати. Хіба розтягнемо на рік.
- Залучимо громаду, все патріотичне населення. Я все продумав, на цей раз все розраховано до гвинтика, збоїв не буде.
Що ж, пішов я до Кривого Гната, що тримає в селі «Сотку», розповів ситуацію. Він довго думав, шкріб за вухом, а потім пішов нам на зустріч, привіз вантажівку забиту ящиками із бляшанками «Оболоні». Ще й вирішив дати нам по оптовій ціні й на виплату – ні, є ще добрі люди.
Рік ждати, подумали ми, то надто довго, а виливати плід праці багатотисячного колективу, це ж жорстоко по відношенню, навіть, до того ж виробника, просто, безбожно. Люди ж старалися готували продукт, а як кажуть в рекламі, скільки ячменю вгатили. Тому, обміркувавши всі за й проти, ми вирішили зібрати людей і попросити допомогти. Люди зійшлися вмент, бо поголос по селу про ту вантажівку розлетівся стрілою, а повірили словам Миколи Петровича ще швидше. Навіть дружину вдалося вговорити. Чогось у нас дуже вірять, там де щось дають дармове. Зібралося народу чимало, якийсь хор із району приїхав – такий собі пивний фестиваль вийшов. Начальство виступило, як же без нього? Всьо як за границьою – справжня тобі Європа. Мене після випитої літри пива, пробило на сльозу, гордість пройняла за своє село, за державу. І так ми до вечора опорожняли ті бляшанки, потім уже й пили, і з пляшок, і з пластикової тари. Гнат не встигав підвозити, проте люди, в основному, були всі культурні й чемно здавали пусту тару. Правда, двадцять бляшанок таки було погнутих, певне від надмірних почуттів, і кілька ящиків зникло безслідно, мабуть, не повернули від забудькуватості.
І ще одна заковика вийшла: про відхоже місце то ми забули… Тому ті, кому дуже тиснуло, ходили під хлів, а інші бігли до плота під смородину. Я спочатку нервував, пробував направити той процес в потрібне русло. Але Микола Петрович мене заспокоїв:
- Ониську чого ти галасуєш - це ж чистий карбамід, тобі безплатне добриво просто в город ллється. Це тільки позитив для рослин.
Тоді я попросив народ розливати той карбамід рівномірно, проте ніхто на мої прохання не зважав і лив під кущі. Бідна смородина не витримала надмірного позитиву й зав’яла на другий же день, прийшлося її викорчовувати. А випари довкола стояли такі, що довелося перелопачувати й увесь город. Та що не зробиш заради науки й розвитку нашого регіону. Коли я, під голосні жінчині побажання мені здоровця, впорядковував свою фазенду, тобто до мозолів гепав лопатою, Микола Петрович у курнику чаклував над антеною. Звідти йшов дим і смерділо каніфоллю. Я вже переживав, хоч би не спалив тої халупи. Але за два дні, як я закінчив відбувати панщину на власному городі, Микола Петрович покликав мене до себе. Антена була вже готова: пивні бляшанки спаяні, скручені дротом докупи виглядали вражаюче, я таке бачив тільки в кіно, здається, в «Зоряних війнах». Що не кажи, грамотний чоловік, таке от спорудив за два дні. Залишилося нам, ту махину десь приладнати на висоті. Вищої точки в селі, за липу біля колишнього клубу, ми не знайшли, тому поволокли творіння наукової думки через все село, скрегочучи залізними боками антени об сільські плоти й полохаючи всіх собак по дорозі. За нами бігли гуртом дітлахи, баби висовували голови з-за тинів, а мужики, ті що не були зайняті, кидали цигарки й намагалися нам допомогти, порадами. Пусті бляшанки нібито й легкі, але коли їх біля тисячі… Ми ледь доперли до місця ту конструкцію. Клуб, що був зараз в селі за загальний туалет, Микола Петрович вирішив використати як трамплін для дальшого сходження на липу. Тут в нас знову не все склалося, бо частина бляшанок, при піднятті на клуб, відірвалася від загальної конструкції й упала в середину приміщення через поломаний дах. Відмити їх від того, що було всередині культурного закладу не вдалося, через що ми вирішили піднімати те що є. Це було й на руку - бо легше ж. Коли я дотримуючи всіх технологій, які давав мені Микола Петрович закріпив таки глобальну конструкцію на вершині дерева, мій науковий керівник уже приєднував кабель до старенької чорно-білої «Берізки» переобладнаної під монітор. Народ обступив кільцем керівника проекту. Проте підключити апарат до струму не було де. Переноски ніхто не захватив, а найближча розетка була в клубі. Заходити туби без протигаза ніхто не наважувався. Проте не будь Микола Петровичем, якби він не знайшов вихід. Зверху була будка кіномеханіка і туди мало хто добирався з поганими намірами, навіть якщо йому дуже того хотілося. Там і вирішив встановити свого апарата наш «Професор», це так Миколу Петровича охрестило село, не подумайте боронь боже …з одним «ф». Вмостився там, кабель приєднав, живлення підключив і викрикує через зірваний шифер куди маю повертати. Крутив я вертів тими пивними бляшанками на всі боки, а Миколі Петровичу все не те. Тоді ввірвався в мене терпець, ще й оси десь взялися, певно, думали що я їм гніздівку повісив, а мо то запах від пивної тари їх приманив. Відганявся я, відмахувався, а потім плюнув і зліз, я теж маю характер. Микола ж Петрович покинув свій керівний пост і подерся на дерево, він любить справи доводити до кінця. Киди було діватися я подерся до кінобудки й витріщився на екран. Там бігали якісь хвилі, полоси, і враз гоп і все всілося, а на екрані з’явилися зелені чоловічки. Потім хлопці із мене сміялися, а я, їй бо бачив. Щось квінькають на своїй мові й ручкою мені махають. Я хутчій висунув голову, щоб із Миколою Петровичем поділитися. Аж дивлюся немає його вже зверху, я, з ляку, під дерево глип – і там його немає. Тільки чую дітвора регоче і пальцями кудись тиче. Глянув, висить мій Микола Петрович, аж на самій нижній гілці, на одних штанях, вірніше на тому що від них лишилося й грішним місцем на всю округу світить. Він, як Вінні Пух, перелічив усі гілки ребрами й повис не останній.
Молодички, що прибігли на гам, аж зашарілися. Я хутко збіг, переставив драбину і зняв Петровича із тієї гілки. Легко він відбувся, всього кілька ребер зламав, ключицю вибив і щось там в тазу, так дохтор сказав. Викликали скору. Швидко, правда, приїхала за три з чимось години. А до того наш ветеринар, Лядько все як слід зробив: шину наклав, тугу пов’язку, таку тугу, що потім медсестра не могла її довго зняти. Та нічого, слава Богу, все обійшлося. Микола Петрович всього місяць в гіпсу лежатиме. Я вже його відвідував. Звичайно ж про чоловічків розповів.
А, Микола Петрович навіть мене не слухає.
- Ти, Кларка читав? – тиче мені книжку. В нас то, син виписує різні, із «книжного клубу», але який його чорт має час читати. Проте я щоб не образити хворого, киваю головою.
- Ліфт, космічний ліфт. От що ми збудуємо! Тепер не потрібно буде тратити пальне на запуск космічних кораблів. Сів собі в кабінку і – гоп, ти вже на орбіті.
Ото я сиджу в курнику Петровича й сную канати, їх то ой скільки тре, щоб від нас і на орбіту. Там причепимо до якогось супутника й тягай собі туди-сюди вантажі, а то і людей на прогулянку. Та, що я вам розповідаю, ви ж теж, певне, Кларка читали?
А з антеною нашою все гарно вийшло, хоч ніхто вже тих чоловічків й не бачив. Проте мій хлопець із такими ж пацанами, як сам, взяли десь костюм хімзахисту, респіратор, купили «доместоса», чи може «туалетного утьонка» й вигребли клуб від того «добра». А там в кінобудці помудрували, перепаяли щось й тепер проводять кабельне телебачення по селу. Плату беруть невелику, склали із запчастин компа й інтернет-клуб відкрили, думають Нет по селу вести. Хлопці теж башковиті. Голова сільради був сунувся, заклад, мов, культури, тре сільській раді віддати, щоб в оренду… Та хлопці йому щось таке показали, що тепер десятою дорогою обходить.
Я, коли маю вільний час, іду поза городами, щоб жінка менш бачила, до Петровичового курника плести канати. Якось так сидів, включив телевізора новини послухати, і …
- Сьогодні після довготривалих дебатів у парламенті й за значної підтримки дружньої держави, в південних областях України була прийнята друга державна мова – китайська.
- В сузір’ї Оріона, був затриманий наш вантажний корабель, що стартував минулого місяця з українського міста Лісабону. Міжгалактична поліція запідозрила у вантажі сала підвищений вміст холестерину, та завдяки нашим кмітливим хлопцям і літрі невідомої для оріонців рідини - «самограю», вантаж був доставлений за призначенням.
- Ізраїльський фермер, Петро Шукайвітер виростив курчат бройлерів, із чотирма ніжками. Тепер відомі всім стегенця коштуватимуть в два рази дешевше.
- І на останок. Президент, Віктор Федорович… - Я кинувся в холодному поту.
- Невже, до того часу… - глянув на екран, там президент відкривав стадіон до Евро 2012, у Києві.
- Фу, приверзеться ж таке, - видихнув я, доплів ще два метри канату, сів у трактор і поїхав за село сіяти озимину.
