Літнього вечора сільська молодь традиційно поспішала до насиджених місць: у місцеве кафе та до тріснутого стовбура верби, що розлігся уздовж річкового берега. Ота стара верба не витримала колись навали вітру, та й слугувала тепер молодим за лавку…
Раїса, коли й не встигала щось по господарству – все одно, кидала ту вічну роботу та брала до рук табуретку. Несла її на город, ставила мало не посередині грядок і так - весь вечір… “гуляла”. Якось чудно в неї це виходило: односельці, зазвичай, сідали обличчям до подорожніх, щоб привітатися, та заодно розважитися спогляданням молодих: хто у що вбраний, хто з ким пішов… А Рая, замість спостерігати за вулицею, всім корпусом розверталася до сусідського двору. Вона терпляче чекала виходу сусідських доньок, які теж зібралися на вечірні посиденьки.
« Знову сидить», - з докором шепнула одна другій. Дівчата пройшли мовчки, бо вже зранку з дивною сусідкою віталися.
«Розсілася», - мовчки дратувалась мати дівчаток, Аля.
«Заважаю? – подумки зловтішалася Раїса. – Зараз на межі сяду, і нічого ви мені не зробите!»
Скромна, тиха сусідка Аля не знайшла аргументів проти, та й поспішила заховатися в коридор. Перервала німий діалог… “І що ж то вона ніяк не заспокоїться?! – жалілася сама собі. - Петю, скажи їй!”. Звертання до законного чоловіка Петі – теж подумки, мовчки, бо минає вже двадцять п’ять років, як вони з ним про це… мовчать. Рівно стільки мешкає росіянка Аля в затишному українському селі. Їхати сюди було зовсім не лячно. Вдома безперестанку квасив батько, час від часу, під “настроєніє”, доводячи всіх до нестями своєю поламаною гармошкою… Скрипуча бідолашка, вся у смердючих блюваках, бувало, слугувала ще й імпровізованим столиком для запацьорених чарок. З таким господарем гармошка й сама зробилася «алкоголічкою». Та совість у неї нікуди не поділася… Коли ж ставало нестерпно соромно за власний зовнішній вигляд (он, і кнопки повипадали, наче зуби в занехаяної жінки), - тоді музичний інструмент з жіночою душею особливо надсадно скрипів, аж верещав! Гармошка відчайдушно пручалася в п’яних обіймах господаря, і лаялася лиш їй притаманним, “гармоньїм”, матом…
Жити в заміжжі за тридев’ять земель від рідної домівки - серед Аліних подруг не було дивиною. В російській “дєрєвнє” стояла військова частина, а всі військовослужбовці мали тоді одну, спільну, адресу, як у пісні: “Мой адрес – не дом и не улица, мой адрес – Советский Союз”…
Кожен військовий призов для Аліного села був подібний до татаро-монгольського набігу – з тією лиш різницею, що давні чужинці брали дівчат живосилом, а сучасні «російські роксолани» добровільно стрибали у «ясир»… До кінця солдатської строкової служби кожна «бранка», чи то пак обранка, старалася владнати свої, спільні з «женихом», справи. А «справи» стосувалися штампів у паспорті, вони були необхідні, аби «демобілізуватися» разом із законним чоловіком – туди, куди він пальцем ткне… Отак і виходило: в місцевій сільраді шлюбні річні показники невпинно росли, а жити в селі було нікому! Наречені охоче виїжджали з нетутешніми хлопцями, а місцеві парубки частенько пробували «пограти» на тій же гармошці, що й Алін батько… Отже, існувала непорушна традиція - тікати подалі від рідної місцини. Бувало, у «весільнім марафоні» дівчата забігали так далеко, що й на мапі Радянського Союзу деяких точок було не віднайти… То ж юній Аліні ще й підфартило: коханий Петя - родом з України, а це вам не якась там безнадійна, сувора Північ. Його рідне українське село – це така краса: спека і степ, соняхи та вишні!
… Молода дружина принесла в свекрушин дім свої нові порядки та чудні і чужі звички. Ось, наприклад, був у неї зошит для кулінарних рецептів. Аліна старанно записувала туди, як правильно варити борщ. Петрикова мати здивовано зводила й розводила місточки вицвілих брів: ну, що ж там записувати? Бери та роби!.. Для Алі ж борщ був цілим витвором мистецтва. А мистецтву треба вчитися, чи не так? Дівчина помітила, що в чоловіковому селі кожна господиня рецепт борщу переказує ніби однаково, а спробуй готову страву – і в кожного борщу буде свій, особливий, смак! Тут уже Алінина черга здивовано здіймати брови…
Жили вони з чоловіком добре. Інколи він приходив випивши – так то ж зовсім інакше, ніж у батьковому домі!.. І зі свекрухою в Алі – стосунки склалися якнайкращі. З’явились у неї й подружки. Зазвичай, це були молоді матусі (в Аліни, одна за одною, народилося двоє дівчаток).
І тільки з сусідкою Раєю, що живе через межу, стосунки залишалися ніякими… А потім свекруха не втерпіла – «розкололася», розщедрилась на відвертість… І ось про що дізналася невістка.
Було у Петі з Раїсою кохання, та ще й не аби яке, а … з «житловою площею»: сусідка, тітка Санька, працювала в нічну зміну та все бідкалася, що її малі діти на ніч лишаються самі. От і додумалася турботлива матуся до такого: давала ключі від хати порядному сусідському хлопцеві Петрику - нехай з «подругою» «телевізор дивляться», а заодно й дітлахи доглянуті…
У його плани одружуватися до армійської служби (як і одружуватися на Раїсі) не входило. Та й мати була проти… Регулярне відвідування «тіткисаньчиних кіносеансів» вона синові не забороняла, натомість презирливо ставилася до синової обранниці: «нормальна» у Саньчину хату з хлопцем ночувати не піде!
Рая, з упертістю каменяра, все ходила й ходила на те «довготривале» любовне кіно… Аж поки опуклий живіт стало помітно і на протилежному кінці вулиці.
…Жоден лікар за аборт не взявся: казали - пізно… А одна місцева «підпільниця» все ж погодилася, ще й зробила свою справу так старанно, наче вичинила свіже кроляче хутро…
Село поговорило та й заспокоїлося. В сільських балачках, звичайно, більше кпинів діставалося дівчині, ніж її коханому. І Саня, турботлива мати малолітніх дітей, з запалом вклинювалася в розмови односельчанок, і на весь рот гудила нещасну Райку… Та ще й не так за аборт, як за те, що посміла лягати з «мужиком» у ліжко. «Правдолюбка» Саня все ж соромливо примовчувала, що те «зганьблене» ліжко стримить у її власній хаті…
А Раїсине життя понуро посунуло далі… Вона подумки запевняла себе у власній правоті: так, мовляв, треба, ну просто «конче необхідно»… для неї… для рідного села! Хоч дівчина й розуміла, що, не дивлячись на смачне лушпиння осуду, яке охоче випльовували односельці, за великим рахунком, їм було все одно…
Так і не вийшла заміж ніколи – ніхто не взяв. Кудись подалі, в інше село чи місто, не втекла, у батьківській хаті залишилася. А вже про нову вагітність годі жінці й мріяти: пісне та вилиняле своє існування Раїса пробувала прикрасити ще не одним «телевізором» - та нічого з того не вийшло… Тепер от, душними літніми вечорами, вона ставила свого «мазохістського» стільця на городі, та всідалася обличчям до сусідського двору. Так Рая відпочивала, тобто «гуляла», «дихала свіжим повітрям», виглядаючи сусідських дітей. Жадібно позиркувала на них, дуже схожих на свого батька…Вони-бо і їй, Раїсі, ніби й не чужі: ці дівчатка могли ж бути сестрами її дитині…
«Порядний» Петя двадцять п’ять років поспіль робить вигляд, що з Раїсою… не знайомий! Лиш одного разу, на сільському весіллі, запросив мовчазну сусідку на танець... Ой, як же тяглися ті три хвилини – немов три пори року над головами прошуміли! Петро з Раїсою ледве тупцяли, ніяковіючи від вимушених доторків і багатолітнього мовчання… Всього трійка хвилин - за цілісіньку чверть століття!.. У жінки заболіла голова, а в її партнера раптово скрутило живіт… Мабуть, весільні харчі були якісь несвіжі…Та ще й мелькнула в обох перед очима така ідилічна картинка: побіля танцюристів, півколом, на дерев’яних ослонах сидять сільські баби, а серед них - і тітка Санька. Хороших дітей вона виростила, нівроку! Як добре, що коли терпіла колись нелюдські нічні зміни, з її малими нічого поганого не трапилося! Бо Саньчині діти і вночі були доглянуті…Любляча, турботлива мати… ласкава, невтомна бабуся…
Про загублене маля Петро згадував двічі в житті – щоразу, як весела акушерка приспівувала: «Вітаю, папашо,у вас дівчинка!». А йому ж так хотілося сина!.. А що в Раїси був тоді хлопчик – про це знало всеньке село. Бо сільська «підпільниця», платна й «безотказна» помічниця в будь-яких проблемах, виявилася тоді дуже балакучою: розтеліпала все, що знала, що бачила, що робила - навіть криміналу не злякалася… Принесені нею новини про Раїсу та її загубленого малюка котилися селом, повзли розлогим степом, кралися рідкою лісопосадкою… Нарешті, чіплялися за понурі голови соняхів, та й губилися без сліду в червивих, попечених ягодах покинутого вишняку…
