Ти пам’ятаєш?— приємний чоловічий голос
Пофігістичний жіночий голос з-за кадру—Ага…
--- А ти не хочеш?
--- Завжди мріяла і мріяти буду…
--- Тоді давай, вже!--- бадьоро з придихом закоханого павича..
--- Самець ти, а не коханець…
Десь на початку щоденника молодого, самозакоханого самця павича:
Я вилупився, я суть яйця, я сам яйце і це прекрасно! Я ще досі відчуваю навколо себе це водночас жахливе і ідеальне Я! О, це Я, воно так зігрівало мене в час мого дозрівання. Годувало мене собою і згодом дало себе пробити, щоб у цей всесвіт вийшов я разом з Я!
… Сьогодні вперше розпустив свій хвіст. О, він є моєю суттю подарованою яйцем… Хоча вже зараз розумію, що яйце це ніщо в порівнянні з моїм хвостом…
Зустрів самку… в неї не було такого хвоста і тому вона мене не зацікавила і я її проігнорував, залишившись наодинці зі своїм пір’ям очищаючи від бруду житейської сутності…
Ця самка мене бентежить, не дає і кроку ступити своїм задом… це набридає і я просто мушу тікати…
Я знівечений, мене знищили, знищили мою суть, якась тварина пробила моє тіло гострою палкою з холодним жалом.. Переходжу десь туди, де видніються самки з такими хвостами, як у мене…
Я занурююсь в чиєсь тіло, навіть у два…голос зникає, існує лише вода, що мене огортає…неначе яйце…
Моно- він думає, що був колись павичом…
Літо, гаряче прийшло на зміну холодній весні. Все було надзвичайно інше, ніщо так не пробуджувало мої бажання, як літо! Всіх оповістивши, що в мене жахлива депресія, я подався на північ… до Великих Озер. В літку там відпочивають лише фраєри і збанкрутіла влада, а їхню пару роз’єднують безнадійно хворі, що сунуть свої дряхлі тіла в срібну прохолоду… Ніяк не можу визначити свій суспільно-політичний статус.
Їду туди, бо там Ліс-с-с, не ліс, а Ліс-с-с. Назвати геніальне скупчення живих, мудрих, довговічних дерев лісом - злочин…
Ціле минуле літо я присвятив будові затишної хижі на галявині Ліс-с-су, частково перериваючись на візит до Міста, за порадою… що ж я такого зробив, що в мене хата осідає в ґрунт і перехиляється з кожним подувом вітру… але все вийшло набагато краще ніж очікував: приїхала моя «фінансова дівчина» з бригадою коханців і добудувала мою захцянку - чим менше я з нею, тим більше в неї часу на них.
… Третій тиждень під кайфом хвойних дерев, навіть з дому виходити не хочу – так розморило від Ліс-с-су.
Так дивно, в Місті я марив Ліс-с-сом, а будучи вже тут, марю про Місто. Уявляю, як відпочилий, повний зарядної сили почну знову пити кров з усіх навколо, витираючись їхніми банкнотами і скидаючи їх до моєї такої ж голодної дівчини…
Десь далі, знову буде Ліс-с-с…
Він недалеко, всміхається своїми побілілими від часу стовбурами, немов кривими зубами. Моно входив в нього при сході і заході сонця, щоб почути пісню вітру, вивчити мелодію сонця і розізнати закляття Буття.. Вітер колихав в повітрі рожеві пелюстки навколо його дому, оранжевий пух літав по самому лісі, а небо освітлювали зелені світлячки. В лісі постійна ніч і щоб побачити схід і захід, потрібно вийти на єдину скелю, що простягається рукою , з його серця—Лі-с-ссу і серця Моно. Утопічний символ руки, що простягається до Всесвіту, з якоїсь забутої богами планети..
Моно—він виліплений, разом з яйцем…
Мене критикують, за те що люблю природу; поважають за те, що ходжу на вечірки, критикують за те, що мало курю; поважають за те, що маю дівчину; критикують за те, що не розширюю Місто; поважають за те, що зберігаю порядок; критикують за те, що я мер; поважають за те, що не вмер…
І як там жити, скажіть ви мені?! Не буду туди повертатись, загублюсь тут, серед оранжевого пуху, тут не буває зими, вічне літо. Гори оточують озера й Ліс-с-с, фортецею і ніякий холодний, зимовий вітер не може порушити цю гармонію..
…Нещодавно в районі Великих Озер пропав наш мер, прохання дружини не турбувати його Ліс-с-сову гармонію…
Журнал “ Паперове Місто”
Вчитель
Все більше часу проводжу біля скелі, вчуся її довговічності і спокою..
Навчився шукати їжу, як не дивно, став вегетаріанцем. Не смачно, але мушу терпіти, поки ще не навчивсь вбивати дичину, за одно вистругав собі спис, прив’язав до нього заточений камінь, ідеально..
Біля хижі знайшов сліди, якоїсь птахи. Йшов довго, аж поки не вийшов до озера де побачив двох павичів—самку і самця. Самка крутила своїм задом навколо самця, а він поспішно від неї відскакував, паралельно чистячи свій прекрасний хвіст. Дивно, мало б бути навпаки…
Кілька попередніх невдач з куріпками мене навчили, як підкрадатися, і дивлячись на цього екземпляра, розумію, що він смачна, легка страва..
О! Аж двоє—коли я простромив списом самця, самка шоковано в безтямі впала біля нього поруч…нарешті не буду голодним!
О! річниця, рік, як в лісі. Познайомився недавно з левом, тобто він зі мною: підійшов під мій поріг, (вітер як завжди піддуває рожеві пелюстки, не забувайте), рявкнув, струхнув своєю золотою гривою і ліг втомлено, знівечено, ницо під дверима. Я поступив не як людина, а як повноправний мешканець лісу, просто кинув через вікно йому павичеве м’ясо, показуючи тим самим повагу до царя і самого Ліс-с-су. Лев тихенько з’їв дань, вдячно буркнув і подався в глиб чаші.
Вечорами, що згнивали самотністю, я намагався згадати осанку цього лева, ніби бачу його перед собою, знову, тут на порозі, але…але, таке враження, що це лише його назва - лев, своєрідний Цирковий стереотип, а не ліс-с-сова могутність.
Зрештою так довго жити я не зміг і вирушив на його пошуки. Сам не знаючи куди йти, просто віддався повністю в руки Фортуни, сподіваючись на її співчуття. Поблукав-поблукав і все-таки він з’явився, вже подалі від мене , на галявині освітленій далеким сонцем(це рідкість тут, галявини) його велич мене шокувала, він ж ніби лежав на моєму порозі, але якийсь нещасний, змучений, а тут аж світиться своєю могутністю і водночас добротною стриманістю. Струхнув гривою в напрям скелі, щоб я йшов за ним. Слідував за ним на дистанції, все ще побоюючись його. Звичайно ж, моя не спортивна статура, згодом, далася взнаки…
Ніби спустилася ніч, але не довідаєшся й про день, не спитаєш про нього у древніх стовбурів…
Захеканий, сперся об древо, яке я вже уявив древом смерті, під яким спочинуть мої покинуті кістки, обсмокчені звіром..
На моє превелике здивування, Лев не тільки на мене зачекав, але й підійшов і оглянув мене своїми золото-голубими критичними очима, згодом дуже по-людськи покрутив головою, в цинічному жесті і промуркотів жахливим басом: « Овва, так швидко хочеш вмерти, а чи не зарано, Моно?!». Ну ви, напевне, здогадались про мою реакцію… «А-а-а, у-у-у, и-и-и, ні, можу йти… А-а-а, тут, що всі леви розмовляють?..»--щиро здивувався я.
«Ага, всі, тільки, щось тепер я, дивуюсь»--і вискочив на цих словах на ближчій до мене пеньок, так, що його паща була якраз над моїми червоними вухами..
«Ти розумієш мене, отже розумієш навколишню природу… тоді якого ;№»*, ти тут стоїш, а не біжиш в напрямку Скелі?! Ти ж чуєш мелодію світла і тіні!»--рявкнув Король Лев небезпечно шкірячи зуби «Чаво почути?»--відсторонився від пенька.
«Добре, добре…» раптом стих гнів Лева, він заплющив свої дужі повіки і опустився на пеньку—«Відкрий душу, Скеля хоче її почути, подивись в гору, відчуй гру світлячків і оранжевого пуху..»--і стомлено видихнув, западаючи в дрімоту, але уважно до чогось прислухаючись.
Я підняв в гору очі, світлячки, що постійно миготять в небі, створюючи гамму не видних для людей зірок. Раптом дві комашки спустились з над дерев до моєї голови, весело закружлявши наді мною. Ніби почули мій погляд.. «Вони танцюють»--подумав я—«Вони танцюють під музику.. але яку, може вальс? Чи, ретро танець квітів? І я запрагнув, всією сутністю своєю, почути мелодію…
Спочатку залунала пісня срібної флейти, згодом приєдналися ще дві, ніби гармонія вітрової феєрії, що доповнювалась ніжним голосом Скелі.
Померти заради Неї…
Я боявся смерті, боявся запаху самотності, вже розчарувався –Небес немає, є ми, що вмираємо Тут. Коли ставав я прахом, то сподівався на вічне спасіння, але мене ніхто не чув і навіть там, де мали б…
--Ма, можна я піду до вОльки ночувати? Ну будь-ласочка, ми не будемо вшиватись ніде, бігме!—Самуїлина впрошувала маму дозволу заночувати в її найкращої подруги. Мама незворушно стояла на кухні чистячи вже десять хвилин зловісну сковорідку.
Вже знаючи свою подальшу відповідь, вона все повторювала і повторювала з кожним разом цю театральну сцену материнської турботи.
--Добре. Але завтра прибираєш всю квартиру.. І якщо я дізнаюсь, що ви ходили до лісу, то..—і знаючи, що ніщо дівчаток не зупинить від такого вчинку просто посміхнулась, сама ж колись там, подовгу, відпочивала від батьків.
--Ну, то я пішла, па-па, будемо чемними!—чмокнула маму в щічку і швиденько вибігла з кухні і вже скоро почувся :ба-бам—впала така ж зловісна ваза зі столика:
--Вибач, ма! Вона не розбилась, па!...
Двері розчинились і зачинились…
Гілля плавно піднялось і опустилось, піднялось і опустилось. Вітер незмінно дув зусібіч, ну це круто сказано, дув… освіжав озерною прохолодою, скоріш.
Дівчатка брели знайомою стежкою до улюблених місць в цьому царстві.
--Самулка! Глянь-но!—піддразнила Самуїлину вОля, показуючи на Міст—ось і він!
--Уфф, він ж був трохи далі… Ідемо чи так і будеш стояти?—хапнула за руку вОлю Самулиїна і попленталась підстрибуючи на горбочках, хапаючи руками оранжевий пух, що почав на сонці виблискувати золотом.
Міст перетинав малесенький потічок, і був, явно не для нього, а для добрячої річки. Мабуть, пересихає тихенько ця жвава вена. По дві сторони над потічком схилялись верби, легенько скрапуючи свої сльози на пересушений берег, намагаючись, безнадійно, дати частку себе цьому струмку, що був річкою.
За мостом розпочиналась ніч вічного спокою. І незважаючи на темряву він не лякав, а навпаки притягував. Де-не-де, серед листя, і з листя злітав оранжевий пух, що світився власним світлом, упійманим десь вгорі, закритій від очей, де літають…
Дівчатка впевнено перейшли гротескний Міст і з насолодою ввійшли під крони дерев, що обійняли їх, мов рідних.
Промінчики сонця, що залишились позаду, миготіли в урочистій тиші. І тінь закрила сонце, але дівчатка цього вже не побачили.
Люди в паніці кидаються на вулиці, прямісінько під колеса машин. Гинуть від рук один одного Фанатики армагедону поспішно перерізають собі вени, атеїсти похнюплено сидять по квартирах і тихенько, іронічно споглядають міські теленовини.
Вчені розгублено намагаються щось пояснити, чому?!… Сонце просто посіріло, стало чорно-білим і лише злегка освічувало Місто своїм попелястим світлом.
--Навіщо вони тобі, Моно? Ця раса помре і все-таки, знову хтось займе їхнє місце—Лев з цікавістю дивився на голого, веселого Моно.
--Ти не повіриш, але я не хочу тут бачити ніяких людей, хочу створити Тих, що не будуть себе знищувати…-- опустив очі на гілку на якій сидить. Підвівся, та(гілка) навіть не поворухнулась, хоча була з товщиною руки середньостатистичного підлітка, неначе Моно був легеньким вітерцем, а не темно-русим чолов’ягою…неначе дух..
--У-у-у, а в Неї ти питався?
--Вона ж і спрямувала мої думки в вірному напрямку, як і всьому в цьому світі…Крім людей, звичайно. Вона ,ж їм всім дала право на вибір. Але не сказала… чому?
--Ти не такий древній й тому зараз не розумієш.—усміхнувся, втомлено видихнув, опустив голову на лапи й закрив повіки—як завжди коли він щось приховує, той Лев.—Але дівчатка?
--Вони особливі, в них вірний шлях, повір, хоча б у однієї…--зістрибнув з гілки на землю, і підбіг до Лева за-спини щоб з*єрошувати йому гриву.
--Можливо ти справді древній, навіть більше, ніж ти думаєш—промовив Лев, а згодом додав відганяючи Моно від своєї гриви—але вперто не стаєш зі своєю древністю більш серйозним!
--Як ти думаєш, ми зможемо тут жити вічно?—вОля
--А хто нам дозволить?—Саму(скорочено)
--Найсмішнішим і найтрагічнішим є те, що нам постійно потрібен чийсь дозвіл… Забудь про все, ми ж так сюди рвались, м-м-м—вОля простяглася на пухкому килимі моху, ватяний пух м’яко опустився на її ніжне юне обличчя, ще без награних мук, без зашарілих зморщок, без хтивої усмішки; тільки яскрава насолода, безмежна влада над своїм тілом, що ніжиться теплом землі…
А з глибини, де, зимнувато згустився туман, між дерев, на дівчат дивились два темно-зелені ока.
Дівчатка піднялись і рушили далі по стежці в бік озерця. Природне оформлення не змінювалось з відстанню до води і Саму вела вОлю лише по пам’яті, оскільки лише, то тут, то там виринали стежки протоптані невідомими створіннями. Санаторні володіння скінчились ще перед мостом, а говорити про те, що тут окрім законних мешканців ходять ще якісь люди… Звичайно ж дівчата вважали себе законними мешканцями, тому навіть не думали про несподівані зустрічі, хоча про них тільки й мріяли.
Ось блиснув з-за дерев яскравий промінчик через незчисленну кількість листя, відбився від обличчя Саму.
Стежка закінчилась просто перед водою.
--Будеш купатись?—здивувалась Саму глянувши на напівголу вОлю.
--Принаймні вмиюсь, тут вода цілюща.—посміхнулась у відповідь і одразу ж підбігла до озерця.
--Тобі нічого й не бракує, в принципі…
Озеро лежало неначе у випаленому кратері, що заріс навколо ялинами, дубами, грабами…і так по колу продовжується нашарування, а згодом, знову звичайний ліс…в принципі.
Дівчатка сиділи на березі недалеко від стежки, що починалась від озера і вела в Ліс-с-с, звісивши ноги у воду.
Пролітали рунічні проміння сонця, що все-таки пробилося з-за густих крон дерев.
Але не ці формули дівчата хотіли бачити –яскраво-жовті, а не сірі.
--Це, що, небо в хмарах?—здивувалась Саму—було ж сонячно!
--Дійсно, так швидко, може бути дощ...—тепер посіріла вОля.
Кущі позаду дівчат розступились і до озера вийшов Моно.
--Буде курява і не більше.
«Звідкіль взялась та невимовна туга? Така чорнота в твоїй душі?»
«Б-р-р в мене ще десь зачаїлась туга? О це так, де ти побачила її, Саму?»
«Перестань, будь ласка, відповідати питаннями… Так, ти тужиш сам цього не помічаючи, ти знайшов тут спокій, але це тобі, аніскілечки не заважає по чомусь вмирати… Вмерти й не встати! Та перестань ти на мене так жахливо дивитись, я ж люблю все аналізувати… І для чого, питається, ти вигнав вОлю?»
«Ніхто її не виганяв, вона ж вільна, це все її страхи і фобії…»
«Не викручуйся!» - Саму жбурнула в нього горстку пуху, той не долетівши через власну легкість взагалі кружляючи з вітром піднявся у гору.
«Вона має стервозний характер…» - слідкуючи за пухом промовив Моно.
«Неправда, ти вже взагалі здичів тут, як так можна до людей ставитись!»
Саму почервоніла від власної хоробрості і вже хотіла бо просити пробачення за свій тон, як Моно спинив її.
«Твоя правда, твоя правда, тільки проблемка—я вже не людина…»
«У, як цікаво… у вас часом дах не поїхав чи не всі в дома?»
«Проїхали… їсти будеш?»
«А що, дасте? Ягідку, травинку, росинку, тваринку?»
Моно нахмурився.
«Якщо не подобається, будь ласка, йди. Взагалі це була погана ідея вас берегти…»
«Я щось не зрозуміла, я погана ідея? Це я погана ідея, а ти взагалі, що від мене хочеш, чорт забирай!?»
«Молодій дамі не личить так висловлюватися» Побачивши насуплене лице Саму одразу виправився «Добре, перестаю, зараз тобі розповім гарну історію.»
І він розповів.
Завжди було щось, коли Щось зникало тоді Дехто прокидалося і уявляло нове Щось(в майбутньому всесвіт), одна думка, що пролітає мимохідь будувала історію цілого всесвіту. Всесвіт з часом старів, руйнувалася його суть роз’їдаючись з середини і згодом Дехто був змушений прокидатися на мить будуючи СВІТ і знову поринати в Темінь. Дехто і не уявляв, хоча йому все було здійсненне, що і він розпадається з часом, розпадається неминуче віддаючи частку себе в будову СВІТУ.
І як би це не банально звучало, раз в одне покоління, одної народності, по лінії предків, що ведеться з часів Першого Приходу, з’являється персона, що за обітницею богам мусить стати Деким. Цей дар богів був причинною віри людей у них, вони їм дозволили будувати власний світ.
Персона в ролі Декого отримала безмірну владу, Вона є усім і тому боятися за рівновагу між добром і злом не варто—Дехто і є Добром-Злом… В період переміни персони в Декого, в свої права входить Хаос, але якщо це співпаде з розкладанням Всесвіту, ну тоді виникає загроза повного зникнення всього. Якщо ж звичайно не прокинуться древні, яким знову ж таки прийдеться все створювати заново.
Ще за Першого Приходу все йшло своєю чередою. Всесвіт не старів, постійно оновлюючись повна гармонія без втручання вищого розуму. Але один народ, що жив там, де живуть тепер люди, перейшов кордон простого світосприйняття і відправився в мандрівку власним розумом, відкривши ворота до повного контролю Всесвітом. Будучи древніми, цей народ створив собі помічників, що є тепер богами, вони допомагають їм прикрашати чорноту. Помічники відчувши свою могутність стали богами і вершать тепер волю древніх серед Рас. Віра—сила творіння. Саме вірою древні добудовували Всесвіт.
Згодом Древні заснули серед чорної Чорноти втомленими від роботи і все перейшло до рук помічників.
Боги також створіння й тому втомились повністю впившись власною могутністю, знайшовши зв’язок у одному старому роді, що бере свій початок від Древніх, боги наділили цей рід здатністю «будування». Цим першим, «батьком» Світів, став земський дідусь з вісьмома внуками, одного вечора, прийшовши помолитися до Скелі богам, йому відкрились таємниці усього і він зрозумів, на що це його зобов’язує. Скеля відтоді зовсім не змінилась, лиш обросла навколо Чарівним лісом. Найцікавішим є те, що за уявленням Моно, але аж ніяк не Лева, саме Скеля є ложем Древніх де вони спочивають, що ж, він не далекий від істини.
«І як це не банально звучить --- я Дехто…»--- усміхнулась Саму.
«Прийшов твій час, йдемо, ти ж хочеш побачити завтра сонце.»
«Але ж я постійно буду спати в чорноті Всесвіту…»
«А це вже від тебе залежить.»--посміхнувся Лев винирнувши з кущу фіолетової папороті.
Перероджена ера наших мрій, що вибиваючись у майбутнє згрібала все навколо в мішок для сміття. Цілі народності гинули від рук «провидців», міста падали під вагою небесних птахів, якими були колись ми.
Вищі, наймогутніші, найбагатші, ті що мали жити вічно зараз гниють в грудах звалених Світовим Вітром Хаосу хмарочосів.
Матері захищаючи своїх дітей, рідних дітей, так і залишилися в своїх непереможних позах, засохлими від потоку лави, при грудях тримаючи, свій майбутній захист.
А там де співали б птахи, де тече молоко в струмках, де сонце супроводжує вічний хор флейт, і де сумирно плещуть в небесних потоках захисники всесвіту… там панує пустка… мабуть відпустка.
Коли планета трясучись від злості була готова назавжди залишити простори Всесвіту й сам всесвіт був готовий залишити Чорноту… все навколо засяяло голубим, вільним світлом, який винирнув з «богом забутої планети», з древньої скелі, що мов рука тягнулась до неба.
На ній стояло створіння з тулубом лева і головою людини, дві руки додатково виросли біля лап, тримали дівчинку, піднявши у гору. Вона простягла ручки обнімавши цілий світ. І злетіла випромінюючи з себе це сіяння. Все вище і вище, ось вона вже над планетою, ось розчиняється і водночас збільшується. Вона стала центром, існуючим, живим, думаючим центром. Пройшла мить, дрож у Всесвіті припинилась, ще мить і на гниючих планетах відновлюється життя. Ще мить і … вона не засинає, а далі виблискує власним промінням.
Древні прокинулись і померли, помічники сумно опустили голову і розчинились у просторі темряви.
Саму --- одна, довершена частина істини, що вітає свій колишній дім, свої, теперішніх друзів.
--- Як ти знав? Що древні помруть?! Ти встановив рівновагу, а Саму не загинула! --- віддавався внутрішній голос з тіла лево-людського створіння.
--- А вона досягла моменту найвищої ейфорії щастя, вона не заснула, і зберегла тепло сердець, що її люблять, зберегла чистоту власного я, її уста не оскверняла брехня і смуток ніколи не спадав на її обличчя. З неї вийшов чудовий страж хаосу, ти не думаєш?--- усміхнулась голова.
Тіло відізвалось:
--- І що далі?...
--- Наразі хочу перекусити… дивний хижацький голод, хех…
