І
У всіх місце народження – це щось просте і зрозуміле: ну, там місто, село, смт, нарешті. І лише у батька – невідомо що: совхоз «Двадцать лєт Октября». Ніколи не могла зрозуміти, що це за «совхоз». Ні, я знаю, що раніше люди жили, закріплені за своїми господарствами, але є ж там якийсь населений пункт? Та який, - каже батько, – пункт. Совхоз.
Я дивилася по карті: він десь тут, на кордоні трьох областей – Харківської, Луганської й Донецької; пробивала через Ґуґл – нема совхоза. Може це якесь крихітне село на кілька хат, що його і на картах не позначають?
Я чому так допитувалася: хотілося туди з’їздити. Востаннє я була у совхозі, здається, років у дванадцять. А це майже те саме, як побувати у своєму дитинстві – ну, ви розумієте. А сестра, наприклад, не була там взагалі.
Минулого року не вийшло. Батько сказав, не встиг усе як слід підготувати до нашого приїзду. Сам він живе там друге літо підряд. А цього року, коли сестра поставила питання руба: «Ну то ми їдемо чи ні?», я пішла на вокзал. Будуть квитки на ці вихідні – поїдемо, ні – тоді наступного літа. Як не дивно, вічно переповнений Дебальцево-Хмельницький лишив нам по квитку на верхніх полицях – через стінку. Так ми й перестукувалися із сестрою потім всю дорогу, або перемовлялися по мобільному.
Квартира недалеко від вокзалу має свої беззаперечні переваги. Десять хвилин пішки через парк – і о першій ночі ми були вже у потязі. А о дев’ятій ранку – на пероні міста Сватове.
Сватове, Сватове, Луганська область… Маленьке місто, що спускається від вокзалу в долину. Вокзал, базар, кілька вулиць – і виїзд з міста. Десь тут недалеко, ніби, Старобільськ?..
Батько зустрів нас прямо на пероні і повів через ринок до машини. До совхозу тільки нею і дістатися: двадцять кілометрів від Сватового, п'ятнадцять – від Борової. Але сюди хоч потяги їздять, а до Борової – ні.
– І що? Ходили пішки, - розповідає батько, поки його жовтогарячий «Москвич» проминає поля соняшників. – Я пацаном теж ходив, і баба Федора. Носила із бабами торг на базар. Тут же місця які! Он, - показує наліво, – крейдяні гори. Тут раніше було ціле виробництво: добували крейду.
Я дивлюся на пагорби, схожі на розрізаний шоколадний торт, де між чорними коржами проступає білий крем, на соняшники і степ, і здається, починаю розуміти, про що писав Жадан у своїй «Анархії», описуючи ці місця – там де він ішов пішки від станції, упав у траву й заснув.
А ось нарешті і вказівник: «Першотравневе», ми на місці. Так є, виходить, назва у населеного пункту? Цікаво, як село називалося раніше. Не могло воно бути завжди Першотравневим.
Виявляється, могло.
– Тут усе з нуля строїли, - розповідає по ходу батько. – Зігнали переселенців від Осколу, коли їхні хати затопили водосховищем, і сказали: будуйте.
Виходить, ціле село погорільців? Точніше, затопельників, які назавжди втратили батьківщину у мутних водах Осколу. І повернутися більше нема куди, лише сиди та будуй на новому місці своє нове світле майбутнє.
Хм, а село, виявляється, зовсім не таке, як я собі уявляла. Кілька хат – не той варіант. Асфальтовані вулиці. Будинки цегляні, із пластиковими вікнами. Машини біля воріт, магазини. А ось і дім баби Федори.
Одразу пройшлися подвір’ям. Так-так, саме так я все і пам’ятаю. Хатка-мазанка зліва, справа – садок. «Тут раніше була абрикоса, правда?» – «Так, але її зрубали, бо була стара». «А якщо вийти з двору і повернути направо, то там, у кінці вулиці буде криниця, так?» – «Буде, а ти звідки знаєш?» Пам’ятаю, я все пам’ятаю – відчуваєш себе, ніби пес, що обнюхується на старому місці.
Видно, що батько поклав тут немало свого труда. Біля городу – величезна купа вирубаного гілляччя, порості дерев, яка вкривала усе подвір’я. Це лише уявити…
– Мені сусіди казали: це ти, Льоня, таку роботу зробив!.. А йдіть, я Вам покажу, де ви будете спати.
Ми заходимо до хати. Ну так, мазанка є мазанка. На кухні видно, як вона будувалася: з-під виваленого шматка стіни проглядає переплетення гілок, наче тин. А в печі зіяє діра.
– Металісти, падлюки, винесли конфорки. Так я подав заяву до міліції у Боровій – хай занімаються. Найдуть чи ні, так хоч налякають, щоб не повадно було.
Я уявила собі, як приїжджали сюди слідчі з району, як заходили, пригинаючись, до мазанки і розгублено зазирали до провалля в печі. Тільки що потилиці не чухали. А що, на батька це дуже схоже. Він ніколи не вважав, що його проблеми занадто малі, аби ними когось турбувати.
А ось і кімната, де ми будемо спати. Все дуже ошатно, чисто – це теж батькова риса, на стінах навіть картини. «Пізнаєш?» Іще б: він перевіз сюди старі репродукції з нашого горища. Віз за чотириста кілометрів…
ІІ
Після короткого сну (нас із сестрою буквально звалило) вирішили прогулятися селом.
– Хочете, я вам проведу екскурсію? - батько.
– Та ні, ми самі.
Він помітно образився.
– Ну добре, ходімо разом.
Дурна я, без батька це точно було б не те.
А спека, між тим, реальна – не така, як минулого року, коли побило всі рекорди, але за тридцять точно.
– Ходімо, мабуть, спочатку, до школи. Ось там хата мєстного фермера, видно одразу… А тут живе дід Василь – я до нього спеціально був зайшов, питаю: от скажіть мені нарешті, була баба Федора полячкою чи не була? Та була, каже, цілий рід поляків у них тут був, але при совєтах про це ліпше було мовчати…
Вулиці майже безлюдні, але біля одного двору стоять баба з дідом, поглядають із цікавістю. Іще б: нові люди у селі так далеко від цивілізації – ціла подія.
– А хто це йде нашою вулицею, а я його й не знаю? - баба. Хм, цікавий підхід. Виходить, якщо хтось іде твоєю вулицею, значить, мусиш його знати. Бо чужі тут не ходять.
– Льонька, Льонька Любий, пам’ятаєте такого?
– О, так іще б! Чули ми, чули, що ти приїхав. Люди говорять: наче він – а наче й не він. Кажуть, не Льонька це, а його син, бо молодий дуже. І мій внук тоже говорив – він четвертий год слєдоватілєм у районі – що у тебе там із хати шось украли, да?
– Та вкрали. Металісти.
– А до мене оце невістка приїжджала, Наташа, із внуком. Тільки від’їхали.
– Та Ви що?! Сергієва жінка?! Це ж мій лучший друг дєтства! - це вже батько до нас.
– Ну да. Тільки Сергія вже п’ять років, як нема. Водка… А маму я твою пам’ятаю. Наче жива, перед глазами…
І пішло-поїхало: з родичів на знайомих, зі знайомих на однокласників… Довелося відійти у тінь, бо голову почало напікати по-справжньому.
Треба б не забути, що у селі між собою всі вітаються. Ну, чому вони вітаються, мені зрозуміло. Бо вони всі одне одного знають. Он мужик проїхав на велосипеді.
– Привіт, Петро! – гукає батько. – Як там ваша коза?
– Та жива, жива, - відмахується Петро.
– Дивись, бо йду – а вона на сонці аж здихає од крику! - сміється батько. І до нас: Петрова сестра, Ольга, недавно повернулася у село. Продала квартиру в Харкові і купила тут дім. Так попросила брата: дай мені хоч якусь скотину – буду доглядати. Він і дав козу. От вона й надоглядалася, - сміється знов. - А Петро гарний мужик, тоже мій однокласник. Тільки ж водка, водка…
Схоже, у чоловіків тут лише одна причина смерті. Та, що у документах визначається потім як «серцева недостатність».
Нарешті дісталися школи.
– Це нова, ми ходили до старої. Де ж вона тут була? Отут, мабуть. Ну да, он і груша, з якої ми все об’їдали зеленцем. І спортмайданчик. Гляньте: усе бур’янами заросло. У нас тут було до чорного витоптано – у футбол ганяли. Не займається зараз дітвора спортом… А оце дитсадок. Чи ні?.. Ну да – он і пошта напроти.
Я дивлюся на величезну будівлю із вибитими вікнами, перед якою пасеться коза, і намагаюся уявити: скільки ж це мало бути у селі дітей, аби наповнити такий садок? А клуб? Монументальний, з колонами, із червоним, тепер уже облізлим тиньком – адже в ньому хтось виступав? І хтось до нього ходив? Де тепер ця прорва народу?..
Бо куди перемістилося місцеве вогнище культури, я добре бачу. Напроти клубу – контора місцевого фермера. Найліпша будівля у селі, увита штучними квітами.
Йдемо далі. Ось двоповерховий колишній сільмаг, де баба Федора колись купувала мені ляльку… Стелла загиблих односельчан із прізвищем діда. («Написано: Федір Порфирійович. А він Парфилович насправді»)… Парк… Господи, тут були навіть парки.
– Ех, розвалили все, загадили. Я ж пам’ятаю іще, як ми прибирали у цьому парку. І скрізь були доріжки, і стояли лавки. А який тракторний парк був у совхозі? Он там, за вигоном, стояла ціла армія…
Я дивлюся туди, куди показує батько, і починаю розуміти, про що він говорить. Ні, я починаю бачити. Уява взагалі така штука, в якій незрозуміло чого більше – переваг чи недоліків. От, наприклад, чужа смерть. Ти уявляєш її собі так ясно, ніби помирала сама. А спогади про те, чого насправді не було? Взагалі, увесь цей чужий досвід – він потрібен?
Так і тут. Я роззираюся довкола і бачу, як усе це запустіння раптово обрушується в якісь тартарари. І піднімається із небуття Сяюча країна батькового дитинства. Тротуари розкручуються у парку, ніби килимові доріжки. Клуб убирається в новий тиньк, наче в оновлену шкіру. Десь за селом гуде тракторна «армія». І діти, діти витоптують до чорного землю, ганяючи за м’ячем, діти товпляться біля клубу, аби крадькома проскочити на заборонений сеанс, діти гудуть у школі та в садку… І райське царство, мов казковий міраж, постає переді мною, і вічне сонце нависає над ним, і щастя, щастя розливається у повітрі – те щастя, про яке, виявляється, ніколи не скажеш: ось воно, зараз, а тільки: ось тоді воно було, щастя…
Вдома мене нудило, а голова боліла дико і нестерпно.
– Нічого страшного, - сказав батько. – Маленький сонячний удар.
ІІІ
Увечері ми поїхали на цвинтар. Узагалі-то, на кладовище не радять ходити пізно, чи я помиляюсь? Правда, сонце ще не зайшло, стояло на обрії, і від його призахідного світла усе на цвинтарі здавалося багряним.
В самому центрі, між могилами – довжелезний стіл.
– Тут на поминальний день, мабуть, збирається багато народу?
– Та про що ти кажеш! Повно! З’їжджаються усі – і дальні, й ближні.
Першою була могила баби Федори – ближче до центру кладовища, поряд із її польською ріднею. Могила діда – у найдальшому кінці, прямо на кордоні із заростями вишняку.
– Ми тоді із вашою матір’ю стількох обходили, поки нам розказали, де дід похований. Тут під вишняком землі не видно було. Вирубували все під корінь, голими руками. Он іще досі видно стирчаки, - показує вбік, де до цвинтаря підбираються, ніби джунглі, непрохідні зарості…
Вдома, коли вже зовсім стемніло, я сиділа сама у дворі, і слухала. Дивно, ніколи б не подумала, що тиша буває тихою – і ще тихішою. Або навіть: такою неймовірно тихою. Я ж ніби із села, ну хай приміського, але такої тиші там не чула ніколи.
А в дитинстві?.. Пам’ятаєш, як було у дитинстві? Так, мені вже тоді здавалося, що ночі тут якісь особливі. А баба Федора? Вона тоді ще була жива? Ні, її тоді вже, здається, не було. Ех, бабо, бабо… Усе життя тільки й чую про себе: вилита баба Федора.
Я поглянула на стіну сарайчика, і мені здалося, ніби там, поряд із моєю тінню, відбивається іще одна. Підійшла сестра і сіла поряд. Тіней стало три.
…На ранок я встала першою, аби нікого не збудити. Хотілося самій сходити до тієї криниці на розі. Не знаю, чому – просто хотілося і все: дізнатися, як вони це роблять кожного ранку, кожного дня.
Але тільки взялася за клямку – прокинувся батько, що спав у машині.
– Ти куди? Та навіщо, я сам принесу! Та припини! - забрав відро. І так завжди. Я образилася – надто знайома ця опіка з дитинства.
Скрипнула хвіртка, і до двору зайшов хлопець із відром. Привітавшись, без жодних слів почав визбирувати у дворі яблука.
– Це Валин хлопчик, Сашко. Я їм сказав: приходьте, коли хочете, визбируйте яблука-груші для худоби, бо ж гниють. Теж у них нещастя: Сашко заліз по дурості із хлопцями до фермера. Тепер мати ходе-моле, аби заяву забрали.
Потім зайшла Ольга, та що з козою, зі своїми «матрьошками». Це так батько охрестив її внучат-близнят, що приїхали до баби на літо аж із Краснодару. Думали усі разом їхати на водосховище, та не вийшло: дощ.
Потім батька окликнув сусід, і вони довго перемовлялися через паркан. Назад повернувся із відром картоплі.
– Це Мишко дав, для них дрібнувата. Уже другу неділю не п’є, жінка повірити не може. А то я його «закодірував», сказав: усе, ти тепер пить не будеш. І не п’є!..
Батько мене просто вражав. У нас вдома він будував від сусідів височенні паркани, нікого чужого на подвір’ї терпіти не міг, взагалі, був відлюдником, а тут… Що з ним?
В дорогу батько підготував для нас непідйомні сумки.
– Ось бери помідорчики, картошку. І цибулю – усе одно купуватимеш на базарі. Та бери, кажу! Набирай побільше – ось, тримай пакет. Усе ж місцеве, чисте, люди самі приносять…
Він нічого не садив цього року, але сусіди самі зносили і зносили йому від свого урожаю.
Це все добре, але як дотягти сумки до дому, хай навіть він за десять хвилин від вокзалу?
…У потязі наші сусіди із нижньої полиці були з тієї породи, що від початку розстилають свій матрац, і ревниво слідкують, аби ніхто на нього не сідав. Так, - думала я, загнана любими пасажирами на верхню полицю, - я правильно розрахувала, взявши квитки лише на два дні. На третій ми всі неодмінно розсварилися б.
І справді: ми посварилися із сестрою уже на вокзалі, тільки-но заїхали до міста. Помирилися, лише переглядаючи фото із подорожі. Ось Ніна стоїть біля вказівника: «Першотравневе». «Це так село молодьож називає, – батько. - А для нас був і є совхоз… Як ти думаєш, мені зостатися там на зиму?»
Він правий, яке Першотравневе? Совхоз, совхоз – світлий міраж, сонячна країна, до якої батько так прагне повернутися. І він це зробить – аби побачити, як через розбиті шибки його кришталевої мрії проростає густа порость часу, ніби зарослі вишняку на цвинтарі. Але він повернеться. Повернеться все одно…
